Йди до світла, шукай. Може, онуки, хай хоч твої, коли не мої, побачать його… Або хоч вийдуть на добрий шлях.
І Василь шукав. Не лише в книжках. У житті, в душах людських, у їхніх словах, облич-чях, діях, прагненнях. В щирості й підлості. У горі й радості. В любові й зраді. В надії, що хоч слабесеньким вогником, а таки горіла в серці.
Він навчався в гімназії у повітовому містечку, тягнувся щосили, щоб якось прожити на нужденні батькові заробітки. Влітку приїжджав до Сміянів, допомагав обробляти нужденний клапоть землі, ловити рибу. Вечорами виходив на вигін, брав з собою старовинну прадідівську кобзу, пригравав дівчатам та хлопцям до танцю, наспівував їм давні думи й пісні. Тут він познайомився з поповичем, теж гімназистом, який приїхав до батька з Києва. Попович зацікавився кобзарською майстерністю Василя, запросив до себе. Сільський піп отець Гавриїл, вихваляючи хлопця за пісні, почав старанно навертати його до реліґії, відкривати перед ним перспективи служіння на божій ниві.
— Ти від кореня народного. І повинен віддати мудрість, котру нині засвоюєш, тим, від кого маєш життя. Віддати тим, хто тебе годує, зодягає.
— Я й хочу зробити це, — запевняв хлопець. — Тільки хіба для цього неодмінно треба стати священиком?
— А що є значиміше, ніж плекання духу людського? Що є вище від пастирства во ім’я Христа?
Не раз так вони дискутували, сперечалися, доки якось Василь не стримався й не загово-рив гарячіше, ніж звичайно.
— Хіба може церква виступати від імені Христа?
Отець Гавриїл отетерів. Як і всі священики, котрі не звикли до самоаналізу, він сприй-мав усе, що проповідував, що читав у церкві, останнім і непорушним законом. А тепер син кріпака, хлопчисько, який мав би покірно схилятися в поклоні перед грізним і милостивим богом і перед ним, його слугою, сумнівається в самій основі реліґії?! Ще не сприймаючи Василеві слова всерйоз, він силувано всміхнувся:
— Що ти маєш на увазі?
— Багато чого, — загорівся Василь. — Хоча б те, що всі церкви, всі секти християнства розтерзали образ учителя на сотні шматків. Де єдине розуміння нового завіту? В кого воно? Де критерій того, що церква веде нас правильним шляхом, що вона не стала служити Анти-христу?
— Ти збожеволів! — крикнув священик.
— Чому ж? — розгубився Василь. — Сам Христос учив учнів, щоб не вірили пророкам, аполоґетам, коли будуть його ім’ям проповідувати та закликати до себе. Як блискавиця спалахує від сходу до заходу, так має ввійти в душу людини істинне знання. Церква ж віками тримає людей у темряві, в неуцтві, та ще й переслідує кращих, тих, хто прагне вирватися до світла, знання. Одна лиш інквізиція чого варта — скільки тисяч душ згублено нею.
— То католицизм! Навіщо змішувати рідне православ’я з папством?
— А терор Никона супроти старовірів? — не вгавав Василь. — Яка різниця між східною церквою і західною? Та й взагалі… Якщо уважно заглибитись у книгу, яку христия-ни вважають священною… особливо у тексти Ветхого завіту, то що ми там побачимо? Хіба міг би дух життя говорити такою жорстокою мовою, як біблейський Яхве? Так проклинати, вбивати й топити? Як на мене, то таким може бути лише узурпатор вищої волі, якийсь воло-дар мороку, той, кого древні мудреці називали князем світу. Історія підтвердила нам, що йо-го аполоґети залили кров’ю світ і ввели в серце людства страх і безнадію. Отче, хіба дух життя вимагає приниження й страждань? Для нього священна кожна істота, котра прагне радості й любові. А храм — увесь всесвіт, хіба не так?
— Толстого начитався? — зловісно просичав священик. — Достоєвського?
— Не лише їх, — згодився Василь. — Сам голову маю на плечах.
— Чи далеко зайдеш з такою головою?
— Далі острога не піде, — засміявся випещений, самовдоволений попович.
— Може, й так, — усміхнувся спокійно Василь. — А все ж таки робити те, проти чого повстає душа, не буду!
— Геть звідси! — оскаженіло крикнув отець Гавриїл, почорнівши від злості. — Геть, хамське сім’я, з мого дому! Щоб твоєї ноги тут не було!
Василь схопився з місця, завмер. З граничною ясністю в одну мить він заглянув у душу служителя мертвого бога і збагнув його злиденність і мізерність. Проте ще зупинився на порозі й додав:
— Темрява розсіється, отче! І засяє новий світ істини. Пам’ятаєте, як писав Тарас? "Бу-дем, брате, з багряниць онучі драти, люльки з кадил закуряти…" Не трісніть від гніву, бережіть здоров’я. Сказано ж бо, — додав він жартівливо, — що хто сердиться на брата сво-го без причини, на того буде суд.
Дорого обійшлася Василеві ця розмова з попом, його виключили з гімназії, прокляли в церкві. Батько від горя помер, навіть не попрощавшись з улюбленим сином. Брати вигнали Василя з обійстя, не бажаючи накликати на себе гнів священика й повітового начальства. І забрали його на службу до армії. Так він потрапив у флот, дослужився до мічмана. Потім плавав на різних суднах, споряджених вченими для мандрівок довкола світу, слухав їхні бесіди, сповнював свій розум новими знаннями, новим розумінням світу та його законів. Світ клекотів великими змінами, і Василь передчував, що ось-ось стане учасником чогось надзвичайного, ще небувалого в історії.
Він читав брошури, які потрапляли до нього з марксистських гуртків, сіяв зерна здобу-того серед простого люду, вбирав у власну душу сподівання інших людей.
Минали роки. Повернувшись додому, Василь одружився з тихою смирною дівчиною-сиротою. Вона йому народила єдину доньку Марусю. І знову плавання по морях, мандри по світах. Де тільки не носила його доля.
Дід Василь сумно всміхнувся. Як давно це було, і недавно. Ось заплющиш очі… прислухаєшся… І відлунюють, відгукуються в свідомості, звихрюючи принишклі, забуті пласти пам’яті, громи революції. Який полум’яний порив мчав народні вали вперед! Яка яс-на, кришталева пристрасть! Яка жертовність і велич оновлених душ, що сягали вже поглядом у нові світи розкутого, звільненого розуму! "Не одружимось, доки не здолаємо контру світову!", "Дружною комуною — вперед!", "Зметемо всю порохняву буржуазії!". Чудові заповіти юних, неосквернених сердець. Вони були живою душею його святого прагнення до нового життя, до правди.
Василь теж ішов у тих лавах, штурмував Зимовий, наділяв землею односельчан, висту-пав на мітинґах.
Смерть Настусі, улюбленої дружини, від бандитської кулі мало не надломила його душі. Та, подолавши печаль втрати, він знову випростався, хоч і залишився самотнім, видав юну доньку Марусю заміж за молодого партизана. А коли в селі було вирішено побудувати дитбудинок для дітей-сиріт, гаряче взявся за ремонт напівзруйнованих приміщень колишніх панських дач. Прибула ґрупа вчителів на чолі з директором Іваном Громограєм, були прийняті перші діти. Директор полюбив Василя Сміяна, запропонував йому викладати уроки праці, бути завгоспом.
Та не завжди його щирість мала такий же відгук. Як і завжди, Василь Сміян не схиляв-ся сліпо перед авторитетами, відстоював те, що було ним вистраждано, вимучено, перевірено роками боротьби. Він був часто нетерпимим у судженнях, гранично відвертим і правдивим. І знову мандри в світи, і владний поклик Дніпра.
На березі почулися тихі голоси. Дід Василь прислухався. До нього долинула розмова закоханих, слова їхні м’яко відлунювали понад плесом ріки.
Побачив біля в’яза дві мерехтливі тіні. Ось вони перетворилися в одну. Дід Василь ба-чив, як у сяйві місяця Микола ніс дружину на руках, як зник з нею в лозах. Поглянувши на зірки, на туман, що сповивав срібним серпанком широкі води, старий Сміян задоволено хит-нув головою.
От уже і його онук, улюблене дитя одиначки Марусі, став дорослим, ступив на стежку зрілості. Все йде, як і має йти. Життя продовжується. Нові душі відкривають нові світи, шу-кають свої шляхи. Може, хоч вони не знатимуть манівців, по яких бродили їхні діди та бать-ки. Може, вони утвердять ту нову, невмирущу правду, за яку проливав кров він зі своїми друзями.
Дід Василь зітхнув, сів у човен й, потихеньку веслуючи, знову поплив до села.
СХІДНА ПРИТЧА
Десь опівночі поверталися додому закохані. Зморені ніжністю, здивовані тим, що ста-лося. Розчаровані й вражені водночас. Мовчали, пливли у сні місячної ночі, мов привиди, над водою, над лозами.
Зупинилися недалеко від столітніх в’язів. На перевернутому човні хтось сидів, мерехт-ливе сяйво місяця вирізняло темну постать. Жевріла люлька.
— Дід, — прошепотів Микола.
— Ходімо до нього, — попросила Оленка.
Пролунав тихий акорд струн кобзи. Микола застережливо зупинив Оленку.
— Дід імпровізує… Послухаємо.
Дід Василь вдивлявся в зоряне небо й тихо, повільно, ніби тільки для місяця, почав ніжну й сумовиту мелодію:
Срібна нитка печалі, срібна нитка надії
Простяглася у даль, простяглася у світ…
Понад Шляхом Чумацьким срібний лебідь леліє
Таємниче мереживо літ…
Я тебе заколишу, як мати дитину,
Ти мужній і зростай у колисці моїй…
А як поклики сурм понад світом полинуть —
Будь готовий вступити у бій…
Збережи, схорони
Серця цвіт серед ночі химер,
Під крилом сивини
Голос давньої казки не вмер,
Ти посій на лани
Тиху радість, що зріє тепер…
— Яка дивна пісня, — прошепотіла Оленка. — Скільки в ній віри й надії. Невже це в нього виникає ось так… зненацька?
— Мабуть, не одразу, — всміхнувся Микола. — Ми чуємо лише результат.
— Підійдімо до нього.
Молоді наблизились до човна. Дід заворушився, повернув до них обличчя. Оленка сіла біля нього, притислася Щокою до старої шкарубкої руки, поцілувала її. Дід Василь серцем відчув той чистий порив, у його душі щось здригнулося, затепліло.
— Чули пісню?
— Слухали, дідусю… І дивувалися. Незвично бути присутнім при народженні чуда. Для мене це справжнє чудо!
— Чудо в усьому, доню, — ласкаво відповів дід Василь. — Кожна цятка життя, кожна іскринка сущого — чудесна, якщо серце й розум людини відкриті… й сповнені щастя. Розум ненависний, хиткий, сповнений сумніву та жовчі, неспроможний збагнути чудо життя чи творчості. Ти щаслива, тому й торкнулося тебе чудо цієї ночі, моєї пісні, сяйва срібен-дива.
— Срібен-дива? — стрепенулася Оленка. — Що це?
— Як то що? — посміхнувся дід Василь. — Ось він — у небі пливе, на срібному човні. Володар ночі. Кумир наших прадідів.
— Не чула такого…
— Якось я читав одне дослідження по міфології давніх слов’ян про Дивів, — озвався Микола.