Доля темна. Та не принесе тобі інша суджена радощів ще довгі роки. Муку люту звідаєш ти, лихоліття небачене. Одначе — переживеш і щасливий будеш...
Зітхнув козак, похилив голову.
— Не щедра ж ти, циганко. Я щедріше плачу, ніж ти. Ну та гаразд, бери. Йди з Богом... Він кинув чератиця в руку гадалки, стрибнув на коня.
— Ідемо, Грицьку. Що там гадати. Не об'їдеш долі конем, не перестрибнеш. Яка чара судилася — таку вип'ємо...
Козаки вибралися з базару, в'їхали на вузеньку вуличку Богуслава...
Незабаром відшукали вони старого отамана. Зрадів прадавній козак, сплакнув від несподіванки, щиро пригощав любих гостей медами та наливками.
В бесіді тихій передав Грицько Підкова вість від кошогото отамана. Похизти'в сиву точюяу до столу дід козацький, за журився.
— Спробую, синку... Спробую погомоніти з братчиками в Києві... Та не віриться мені, щоб це сталося. Розкидані ми, роз'єднані... Прибиті чужинцями... Добрі вояки — та не для себе!
— Прокинемось, — гордо сказав Підкова — Сон колись та кінчається. Не буває вічного сну...
— Вічного сну не буває, — зітхнув старий козак, — та буває, що ворог у сні лицаря нищить! Ну, та сподіваймося на долю козацьку та па волю Божу! Пийте, діти, хай втішиться моя господиня, що орли запорозькі не погребували її гостиною!..
Три дні погуляли козаки в отамана. Спочили добре, одіспалися. І коні їхні напаслися на луках пахучих, широких.
Попрощалися з ласкавими господарями, рушили на південь. День їхали. Другий. На третій побачили невеликий лісок серед степу, а під ним — хутірець у долині. Десятків зо два хат чепурних, невеликий став, обсаджений плакучими вербами. І на шпилнку біля лісу — церковиця.
— Гарний хутір, — сказав Гордій. — Так і в нас було. Затишно, любо. Зупинимося тут, брате?
— Хіба на часину, — відказав Грицько. — Поспішати треба, ніколи розгулювати."
Обабіч дороги в житі з'явилася дівчина з коромислом на плечах. У двох кленових відеречках похлюпувала прозора вода. Дівчина побачила козаків, засоромлено зупинилася. Грицько Підкова схвально та привітно усміхнувся, кивнув:
— Помагайбі, дівчино хорошая, на все добре. Чом зупинилася, перейди дорогу вповні, хай нам пощастить!..
— Дай Боже й вам ясної долі, ласкаві козаченьки, — дзвінким голосом проказала дівчина, переходячи з відрами шлях.
Гордій задивився на неї, замилувався. Як вона схожа на Соломію. І очі такі, й брови, і вуста повні та рожеві. Як до лиця їй волошковий віночок, як гарно їй у простій полотняній вишиванці. Ні в якій казці не описати такої краси, яку мають українські дівчата.
— Звідки воду несеш? — здивувався Грицько. — Хіба нема колодязя біла хати?
— Є, — осміхнулася дівчина, показавши разок білих зубів. — Але тут е цілющий потічок у полі. В ньому вода солодка й чарівна.
— Може, й нас пригостиш чарівною водою? — пожартував Підкова.
— Ласкаво прошу, козаченьки, — сказала дівчина, зупиняючись.
Побратими скочили з коней. Гордій підійшов ближче, припав до переднього відеречка. Вода справді була солодка, холодна і запашна. Не одривпючись від того чарівного напою, козак спідлоба глянув на дівчину. Темні крилаті вії злякано майнули вниз, прикриваючи блакитні очі.
— Доброго здоров'я пивши, — прошепотіла вона.
— Спаси Біг, — одказав Гордій, витираючи рукою вуса. — А як тебе звати, хороша дівчино?
— Василиного...
— Будь щаслива, Василино. Хай буде щастя тобі стільки, скільки масти вроди!
— Е, Гордійку, — удавано суворо озвався Грицько, посварившись пальцем, — ти справді хильнув забагато чарівної води. Залицятися почав...
— До такої дівчини не можна залицятися, — смутно відповів Гордій.
— Чому б то? — з подивом запитав Підкова. — Ех, і добра ж все-таки водичка...
— Гріх до краси залицятися. Лише дивитися, мовчати, милуватися...
Василина зачаровано дивилася в обличчя козакове, розкривши рожеві пелюстки-вуста.
— Ніхто мені ще не казав такого, — прошепотіла вона. — Спаси Біг, любий козаче...
Ти одразу впав у око високий молодий козак, схвилювали серце чорні, як вуглини, печальні очі. Серце дівоче тривожно стислося, завмерло, очікувало.
— Ну, велика тобі дяка, чарівниченько, — весело мовив Підкова. — Напоїла нас, втішила щирим словом. Пора нам далі, в дорогу. Прощавай!
Грицько скочив у сідло, а Гордій усе чогось зволікав, не одходив од дівчини.
— Ну чого ж ти, брате? — гукнув Підкова. — Чи ще закортіло ковтнути солодкої води?
Вуста у Василини затремтіли, в тихому зітханні прошелестіли благальні слова:
— Лишайтеся в нашому хуторі. Спочинете, розважитеся...
Гаряча жарина запекла в грудях Гордієвих. Він рішуче глянув на товариша, той іронічно посміхнувся.
— Бачу, бачу. Не кажи мені нічого. Що ж — хай буде. Де живеш, кралечко? Хто батько твій?
— Я мельниківна, — радо озвалася Василина, одразу розквітнувши, наче ружа на світанку. — Ось млин — бачте? — а біля нього, в садочку, наша хата. Батько будуть дуже раді, і мати будуть раді, і дід старенький. Мій дід — старий запорожець, знає багато казок і дум. А сьогодні — вечорниці. Зберуться хлопці та дівчата, розповідатимуть страшні історії всякі. Буде любо, весело. Не пожалієте, козаченьки...
— Та не знаю, як я, — сміявся Підкова, лукаво поглядаючи на щасливого Гордія, — а мій побратим не пожалкує. А що ж це за вечір такий, що ви збираєтеся?
— А Йвана Купала! Хіба не знаєте?
— Ти дивні Я й забув. Славний вечір. Тоді й я з охотою лишаюся. Може, й мені святий Купала пошле якийсь скарб? Веди, Василинко, до батька-матері, привітаємо славного мірошника.
ДИВЕН ВЕЧІР
Гарно Гордієві на хуторі степовому. Затуманилося лихоліття минуле, одійшло десь за плином часу. Постало в уяві обличчя Соломіїне, лагідно усміхнулося.
"Ти не гніваєшся, Соломійко, що серце своє віддаю іншій дівчині?"
"Ні, Гордійку, не гніваюся, — чується серед зірок ясних шепіт. — Іди на поклик долі, та дівчина — сестриця моя. Я поможу тобі..."
Славна сім'я в мірошника. Раді господарі козакам подорожнім. Усе на столі, чим багаті люди, — пахучий хліб, щільники з медом весняним, наливка багаторічна, смачна смаженя.
Сивий дідуган розпитує гостей про Запорожжя, сяє беззубою усмішкою, згадує давні походи, славного Байду,
хороброго Кореня,завзятого Свиргу.
— Славних лицарів родить земля вкраїнська, — тужливо промовляє дід, — та не вміють прикласти рук до путньої справи. Тільки вмирати гарно вміють, бісові сини! Гарно! Хоч би й Байду взяти — три дні й три ночі на гаку висів, а хоч би тобі застогнав!.. Сміється вражий син, царство йому небесне та походів бойових на тім світі, — і хоч тобі що! Так я й кажу — славний лицар був, такого не знайдеш і в палацах королівських, а ясного розуму чортма! То до царя московського, до грізного Йвана, метався; то до лядського короля; то до хана, підступного лиса! Чого ти шукаєш, лицаре, у правителів чужинецьких? Хіба що вітра в полі? Збери ти військо незбориме, козацьке, та й крикни недругам околишнім: не руш! Не чіпаємо вашої господи, не руште й нашої хати!
— Рабський дух не вибито з серця людського, — зітхнув батько. — Татарська неволя вікова переїхала нас, ніби жорном страшенним. Дякувати Січі, прокидаються люди, відчувають себе вільніше...
— Правда твоя, синку, — підхопив дід. — Дух козацький не стільки старшим людям потрібен, скільки дітям. Доки житиме той дух волі та лицарства, доти й надія не вмре у народі...
Виходить Гордій з хати. Дивен вечір пливе над землею. Повний місяць у небі. Зорі, як знаки таємничої книги. Над потічком замріявся старенький млин, дзвенить, видзвонює срібними краплями вода поміж лопатями колеса. Під лісом палають багаття — там пісні та веселощі.
До Гордія підходить Василинка. Корсетка охоплює худенький стан, робить дівчину ще зграбнішою, чарівнішою. На голові вінок, по плечах розсипалися розмаїті стрічки. Місячні промені сповивають дівчину блакитним серпанком, і козакові здається, що вона зараз, ось зараз, піднесеться вгору й полетить.
Подає руку. Він мовчки йде за нею. На леваді тінями ходять стриножені коні, хрумають соковиту травичку. Попід греблею пливуть сиві пасма туману.
— Русалки, — шепоче Василинка.
— Де? — дивується козак.
— А ось — хіба не бачиш?
— То ж туман...
— Еге, вони лиш здаються туманом. А спробуй, прийди сюди опівночі сам — обернуться дівчатами річковими, залоскочуть...
— Аз тобою — не залоскочуть? — осміхнувся Гордій.
— Ні, — поважно мовила дівчина. — То мої подруги. Кого я люблю — того вони не чіпають. Ой, що це я кажу?..
— Так ти любиш мене? — загорівся Гордій, зупиняючи дівчину посеред греблі. — Скажи, Васнлинко, — любиш?
Дівчина звела глиботий, бездонний погляд на Гордія, мовчала. В її очах козак бачив чи то радість, чи то зажуру. Чи, може, те й інше? Тривога прокрадалася в душу козачу. Чому вона так загадково мовчить?
— Одразу покохала тебе, козаче, — зрештою мовила дівчина. — Як тільки побачила. Ждала тебе, мріяла вечорами. Душу мою й життя віддам за тебе, не задумаюся. Чи віриш мені, Гордійку? — палко зотитала вона, пригортаючись до грудей коханого.
Розтанула сувора козача душа. Зникло все — минуле, майбутнє. Була лише чарівна, вічна, незамінна мить кохання, ім'я якого чи назва нічого яе значить, бо воно в неповторному чутті. Так мріє озимина під снігом про сонячний промінь, але не знає ласки його тепла, доки не відчує полум'яні торкання до листячка свого...
Згодом прийшли закохані до лісу. Там на широкій галявині хлопці та дівчата розпалили багаття. З веселощами, жартами та піснями стрибали через вогонь. Іскри тріщали, линули в безжурне небо, між деревами відлунювала старовинна пісня,
По долий! річка біжить,
Над річною явір стоїть,
Над явором ворон кряче,
Під явором мати плаче;
Мати плаче, ще й ридає,
Свого сина дожидає,
Сидить ворон над скалою,
Похитує головою:
"Ой я твого сина знаю,
Тричі на день попас маю,
З лоба очі вибираю.
Іди, мати, додомочку,
Візьми жовтого пісочку,
Посій його в городочку;
Як той пісок вгору зійде —
Тоді син до тебе прийде..."
Васядинка здригнулася, притулилася до Гордія.
— Що тобі, голубонько?
— Страшно чомусь мені стало.