— Мотря, як скаже, — мов припечатає!
Машина підкотилася, зупинилася. Петро надувся і басом сказав:
— Привіт трудящим!
— Привіт гулящим! — гукнула кирпата дівчина.
— Може, яка поміч потрібна? — солідно запитав Петро. — Дамо! Абсолютно кажу!
— Потрібна! — засміялася весела дівчина. — Робочих рук би нам. Злазьте з машини та беріть сапи в руки, допоможіть сапати!
Дівчину смикнули за спідницю ззаду. Петро нахмурився.
— Ми серйозно пропонуємо. Абсолютно кажу! Можемо зробити так, що поле одразу буде чисте. А ви — спочинете. Га?
— Таких мастаків і в нас вистачає. — зареготалася дівчина. — На папері пишуть, а на ділі — нема. Це, мабуть, ви їх навчили?
Дівчата засміялися.
— Нам такої помочі не треба. Самі справимося. А валятися в тіні нема коли. Будемо спочивати — вам же нічого їсти буде.
— Їдь назад! — наказав Петро.
Машина круто завернула, помчала польовим шляхом, аж курява знялася.
Над нивами котився регіт.
— Де вони тільки беруться, брехуни такі?
Лімузин знову помчав автострадою. Петро похмуро оглядався назад.
— Нічого не розумію. Якісь люди пришелепуваті. Їм хочеш як краще, а вони, мов барани!
— Наше діло — запитати, — розсудливо озвався Іван. — А вони — як бажають!
— І то правда!
— Гей, джентльмени! — сказала Варка. — Попереду — ДАІ.
— Проскочимо.
Орудівець на перехресті махнув смугастою палицею, засюрчав. Машина не зупинилася.
Іван оглянувся, злякано мовив:
— Сідає на мотоцикл. Доганяє. Чого б це?
— Бо шофера нема, — невдоволено сказав Петро.
— Що ж будемо робити?
— Викрутимось!
Мотоцикл торохтів уже зовсім близенько.
— Гей, зупиніть машину! — кричав міліціонер.
— Навіщо? — відгукнувся Петро, оглядаючись.
— Зупиніть, кажу!
— Стій! — наказав Петро.
Зупинилися. Орудівець хвацько підкотив мотоциклом, заглушив мотор. Взяв під кашкет.
— Хто і звідки?
— Гм! — зам’явся Петро, а Іван тим часом прищулився в куточку, мов побитий кіт. — З Києва. З Верховної Ради.
— З Верховної? — здивувався міліціонер. — А чому без номера?
— Як без номера? — не повірив Петро. Перехилившись через борт, почав роздивлятися.
— Не там, не там дивитеся, — сказав орудівець. — Отут номер повинен бути, ззаду. А окрім того — як ви без шофера їдете?
— Автоматична машина, — солідно заявив Петро. — Електроніка. Перший експериментальний зразок.
— Не чув про таку, — заявив міліціонер. — По трасі повідомляють про експерименти. Де документи? На машину. Та й ваші разом. Щось ви, хлопці, підозрілі! І баришня ваша теж!
— Попалися! — прошепотів Іван. — Я ж тобі казав!
— Що ви там шепочетесь? Документи!
Орудівець поліз до кобури з пістолетом.
— Я тепер бачу, які ви експериментатори! Ану, вилазьте!
— Петю, командуй! — зашипів Іван, ховаючись за Варку. Та копнула його ногою. Петро розгублено дивився по боках, вгору.
— Давай, давай! — безапеляційним тоном сказав міліціонер, оголивши пістолет. — Господь бог вас не врятує! Нічого в небо дивитися!
Над полем з гуркотом здіймався у вись реактивний літак. Петро радісно оскальнувся, швиденько мовив:
— Хай ми будемо в тому літаку!..
Раз!
Перед міліціонером простяглося пустельне шосе. Ніде нікого. Тільки десь здалека наближався великий рефрижератор.
Орудівець протер очі, оглянувся, наставив долоню до свого рота, хукнув. Принюхався.
— Наче ж не пив... А приверзлося...
А тим часом —
у салоні "ІЛ-18", де пасажири читають газети та попивають чайок,
де стюардеса розносить мінеральну воду,
зненацька в проході з’являються Петро, Іван та Варка.
Сусідні пасажири здригаються від несподіванки. Стюардеса завмерла, випустила з рук тацю. Стакани з дзенькотом впали на підлогу, розбилися.
— Громадяни! Звідки ви тут взялися?
— Ми... летимо, — розв’язно сказав Петро.
— Разом з вами, — додала Варка, критично оцінюючи поставу стюардеси примруженим поглядом.
— Куди? Коли ви сіли?
— Їх не було, — закричали пасажири. — Вони зайцем!
— Громадяни, куди ви летите?
— А ви... куди? — нахабно перепитав Петро.
— Ми в Адлер. А ви куди? Покажіть квитки і документи!
— В Адлер? — весело озвався Петро. — Ну, то й ми туди!
Повернувся до Варки, підморгнув.
— Це — на березі моря. Рвонули?
— Лади, Петер! — засміялася Варка. — Шуруй!
— Громадяни, не викручуйтесь, — вимагала стюардеса. — Покажіть квитки!
— На берег моря, в Адлер! — скомандував Петро.
Раз!
В проході — пусто. Пасажири отетеріли. Стюардеса завмерла...
Ласкава хвиля лизала піщаний берег. Ніжився в голубій імлі далекий обрій. Мчали по аквамариновій гладі моря, здіймаючи пінисті буруни, глісери, скутери.
Весь пляж завалений бронзовими, мідними та шоколадними тілами, ніби прилавки в рибному магазині оселедцями.
Раз!
Зненацька серед голих тіл з’явилися Петро, Іван та Варка. Хто не звернув на те уваги, а хто й здивовано витріщив очі. Одна огрядна тітка заверещала, одпихаючи Івана, який наступив на неї:
— Нахаба! Хам!
— Пробачте, я не бачив!
— Що тобі — повилазило?
Навколо знявся регіт.
— Де вони взялися?
— Мабуть, ілюзіоністи? "
— Ей, артисти, з якого цирку?
— А це — ідея! — прошепотів Петро на вухо Барці. — З пересувного, — вголос крикнув він.
— Покажіть який-небудь фокус!
— Який?
— Хай з’явиться у кожного в руках по склянці газованої води або лимонаду! Ха-ха-ха! Що? Таку ілюзію не зробите?
— Можна й таку! — весело гукнув Петро. Махнув рукою. Щось прошепотів.
Весь пляж оторопів.
У кого в руках, а в кого й просто так — на піску — з’явилися склянки з питвом.
А тим часом у місті
біля ларка з газованою водою стоїть велетенська черга.
Продавець одкручує кран,
а вода не тече.
Черга хвилюється:
— Давай швидше! Спрага нестерпна!
Продавець розводить руками:
— Аварія! Вода зникла!
А в іншому магазині, там, де на прилавку стоять пляшки з лимонадом,
продавщиця подає дві пляшки покупцеві. Він розглядає і кричить обурено:
— Чого це ви мені порожні пляшки подаєте?
— Як порожні?
— Гляньте самі!
Продавщиця розгублена. Вона кидається до ящиків, а там всі пляшки порожні...
На пляжі — крик, гамір, сміх.
— Дуже смачна вода! А тепер — по порції "ескімо" кожному зробите?
— Можна! — гордо каже Петро, піднімаючи руку.
З ящика, на виду у всіх, зникають пакуночки з морозивом.
Продавець лапає в порожньому візочку, оглядається.
Перехожий підносить до рота "ескімо", роззявляє рота.
Морозиво зникає, ніби сніжинка на сонці. Перехожий клацнув зубами, вилаявся.
На тротуарі — заплакане дівча, воно нишпорить довкола себе, потім дивиться в небо.
— Морози-и-иво полетіло!..
А пляж наминає "ескімо". На березі лунає громовий регіт.
— З такими артистами можна жити!
— Як ви це робите, ілюзіоністи?
— А запчастини умієте добувати?
— Мені купальник рожевий, нейлоновий, — усміхнулася Петрові розмальована краля, славно вихиляючись.
Петро махнув рукою — і дівчину облип рожевий купальник.
Вона розгублено і щасливо оглядає себе.
Хлопці засміялися.
— Гера! Чіпляйся за нього! Не чоловік — а універмаг!
До Петра підбіжцем присунувся товстун в солом’яному капелюсі. Він підморгнув хитрим оком, прошепотів:
— Друззя! Ходімо убік, я вам дещо запропоную!
— Артисти, — ревів пляж. — Де ви будете виступати?
— В цирку! — крикнув Петро.
— Що ти базікаєш, — засичав Іван. — Нащо ти з ними зв’язуєшся?
— А щоб одчепитися... Чого вам треба? — звернувся Петро до товстуна.
Товстун одвів хлопців та Варку за фанерну будочку, тихенько сказав:
— Я завхоз санаторію. Отут, недалечко. Мені дещо потрібно. Що ви вмієте?
— Все, — солідно сказав Петро.
— Все? — недовірливо перепитав завгосп.
— Абсолютно!
— І резину достанете? Для машин?
— Дрібнички. Яку завгодно!
— І цементу?
— Фі!
— І цеглу?
— Хоч на цілий палац!
— І цвяхи?
— Що це за примітив? — плаксиво озвалася Варка. — Петер, що ти з ним калякаєш про дурниці? Цвяхи, резина! Ми можемо пташиного молока дістати.
— Хі-хі! — заіскрився завгосп улесливою посмішкою. — Я теж жарти люблю. Але я серйозно!
— Ми теж серйозно! — мовив Петро. — Коротше кажучи — можемо дістати все!
— Та ви ж золоті люди! — Очиці товстуна запливли маслом. — Вам ціни нема. Мені все те, що я сказав, — дуже потрібно! А що вам за те?
— Нам? — невинно перепитав Петро. — Нам нічого...
— Нічого? — здивувався завгосп.
— Та не нічого, а так — дещо... Знайдіть нам пристойну кімнатку, щоб там пожити. Поїсти, поспати, погуляти...
— Безкоштовно, — додав Іван.
— І щоб у веселому місці, — озвалася Варка. — Музика, танці і те пе...
— Це можна, — махнув рукою недбало завгосп. — Хоч рік, хоч два. Кімната, пальми, обслуга, ванни.
— Це нам підходить, — зрадів Петро. — Ходімо, братва!
— А як ви це робите? — на ходу запитав завгосп.
— Виробничий секрет, — сказав Петро. — А нащо вам всю цю муру діставати? Будувати, морочитись. Ми можемо за одну ніч вам будинок поставити! Іде?
— Е, ні, — розсудливо відповів товстун. — Я вже як-небудь сам збудую з матеріалів. Мені чарівних будинків не треба...
Завгосп привів "чарівників" до розкішної кімнати.
З вікна видно було море. Вдалині похитувалися пальми.
— Отут будете жити? Подобається?
— Красота, — сказав Іван.
— А тепер — аванс. Коли буде цемент, цегла, цвяхи?
— А коли хочете, — байдуже мовив Петро. — Хоч зараз. Куди вам?
Завгосп радесенько підкотився до вікна, показав рукою.
— Бачите — маленьке подвір’я?
— Бачу.
— Там уже закладено фундамент. А матеріалу не вистачає.
— Скільки вам? — діловито запитав Петро.
— А я маю записочку. Детально — що й як. Діставши листочок з кишені, він поклав на стіл.
— До вечора все буде на місці, — пообіцяв Петро.
— Порядок, — потер пухкі руки завгосп. — Золоті у вас голови!
А тим часом у кабінеті начальника міліції міста Адлера відбувалася дивна розмова. Йому подзвонили з ОБХС:
— Дивні випадки. Не знаємо, що й гадати. Раптово пропали на багатьох складах запаси цементу, цвяхів, цегли. Ніяких слідів.
— Не може бути, — заперечив майор — начальник міліції.
— Що значить — не може бути?
— Щоб не було слідів!
— Але ж сталося! Ні дактилоскопічних відбитків, ні будь-якої позначки на замках. Сторожі — люди перевірені...
— Мобілізуйте народні дружини, — наказав майор. — Хай слідкують. А то ви чого доброго в містику почнете вірити...
Іван хропів у ліжку.
Петро, розсівшись у кріслі, палив сигарети й недбало переглядав газети. Варка, сівши на підвіконня, чистила собі нігті, інколи позіхаючи.
— Сумно, джентльмени! — сказала вона. — Якісь ви мужикуваті! Спати, жрати! Ні потанцювати, ні повеселитися! Маємо всемогутність, а ніякого буму...