І голос ревучий. Та тільки даремні твої надії...
— Чому?
— Їх там — коментаторів — мов горобців. Та всі з дипломами. А ти... Тільки й того, що пика здорова та горлянка полив’яна!
— Ну ти, — образився Іван. — Не дуже!
— Я ж правду кажу. Не сердься. Ось кури, старик!
— Не хочу, — сплюнув Іван. — Жерти охота.
— А ти... зовсім не їв нічого?
— І крихти не було в роті. Зелене яблуко з’їв по дорозі. Оскому набив...
— Я теж цілий день нічого не їв, — ковтнувши слину, сказав Петро.
— Що ж будемо робити?
— Треба подумати, — затягнувшись димком, по-філософському відповів Петро. — О, а хто там шкутильгає?
— Де?
— А від копиць. Якась чувиха модна! Ще й з транзистором. Класна бабенція!
— Тю на тебе, — сказав Іван, оскальнувшись презирливо. — Та то ж Варка!
— Яка?
— Нікселунікгороду! Хіба забув?
— А хіба вона не в місті? Вона ж там працювала десь у канцелярії...
— Вигнали. А тепер тиняється в селі, — зітхнув Іван. — Розумна дівка, на слизьке не наженеш. Іч, як стегнами вихиляє!
— А чого ж вона на лузі? Хіба косить ходила?
— Ха! Знайшов косаря! Мабуть, теж поперли з дому!
— Треба її в нашу компанію, веселіше буде! Варко, Варко!
— Що за некультурні вигуки? — невдоволено озвалася дівчина, наближаючись до вигнанців. — Яка я вам Варка? Салют!
— Салют, — сказав Петро. — А як же тебе величати?
— Луїза! — повчально відповіла дівчина, модно розставивши ноги і схрестивши руки на грудях. — Або Варюша, в крайньому випадку! Яким вітром вас сюди занесло, джентльмени?
— Мабуть, таким самим, як і тебе, — гірко всміхнувся Іван. — Вигнали несвідомі родичі світ за очі! А тепер микитимо — що його діяти?
Незабаром троє нещасливців, обмінявшись досвідом та невсипучим обуренням на весь рід людський за те, що цей останній не розуміє прагнень прогресивної частини молоді, об’єдналися в палкому бажанні знайти вихід з скрутного становища, а насамперед — відшукати можливість поїсти, або по-модному — підрубати.
— Приляжемо під сосною, — запропонував Петро. — Може, думка яка спаде пристойна! Га?
— Приляжемо, — згодилися Іван та Варка.
Вони беркицьнулися під дерево, у тінь, задрали ноги. Петро задимив сигаретою. Всі зосереджено мовчали.
Тільки понад лугом
котилася протяжна пісня косарів,
та зозуля дзвінко кувала літа на сусідньому дереві,
та білка лузала шишки у виїмці на сосні...
Іван посварився кулаком на зозулю, вона злякано пурхнула понад сосною, полетіла геть. Білка завмерла,
причаїлася, перестала лузати.
— У, стерво, — вилаявся Іван, — накувала на мою голову!
— Нерви, старик! — зверхньо сказав Петро.
— Так чуєш же — дражниться!
— Забобони, — зітхнула Варка.
Знову замовкли. Іван заплющив очі, намагався заснути. Варка висвистувала якусь бравурну пісеньку. Петро, заклавши ногу за ногу, похитував носком модного черевика.
Вгорі, на стовбурі сосни, старанно запрацював дятел. Вниз посипалася кора. Іван ліниво розплющив око, глянув на птаха.
— І охота йому довбатися?
— Дурень, — виплюнувши сигарету, сказав Петро.
— Свідомий роботяга, — зневажливо кинула слівце Варка.
— Полетів би куди-небудь, — додав Іван, — подзьобав би смачненького біля буфету на пристані...
— Проженуть, — похмуро заперечив Петро.
— А попід столами...
— І то правда...
— Не дражніть, — ковтнула слину Варка. — Мовчіть про їжу, а то в мене спазми в животі від ваших розмов!
Тим часом від сигарети затлілася глиця, почала горіти. Хлопці злякано звелися на ліктях, перезирнулися, витріщилися на вогник.
— Звідки воно? — здивувався Петро.
— Може, від твоєї сигарети? — висловив здогад Іван.
— Може...
— Затушити б, — промимрила Варка.
— Неохота, — зітхнув Петро і знову ліг горічерева.
Десь недалеко почувся тупіт копит, а потім з-за кущів з’явився здоровенний чолов’яга в лісницькому кашкеті, з рушницею за спиною. Він хутенько затоптав вогонь, потім виламав довгий бич і кинувся до хлопців, які злякано дивилися на нього.
— Ах ви ж, сопляки! — почувся громовий голос. — Лежите біля вогню і пальцем не кивнете!
Всіх підряд він почав періщити по ребрах, аж загуло. Хлопці і Варка заверещали, заойкали, кинулися втікати. Лісник вслід їм посварився здоровенним кулачищем.
— Я вам покажу, як під деревами курити! Лежні нещасні!
Він сів на коня і поїхав далі, а хлопці з Варкою, пробігши трохи понад берегом, знову зупинилися під деревом, недалеко від річкового плину.
— Приляжемо, — відсапуючись, сказав Петро.
— Пропозиція приймається одноголосно, — підхопила Варка.
— Ляжемо, — зітхнув Іван, чухаючи побиту спину. — Тільки ти, Петько, не кури під деревом, а то на другий раз такої припарки отримаєш...
— Лади! — презирливо відстовбурчив губу Петро, лягаючи на глицю. Його приклад наслідували Варка й Іван.
— Смокче в животі, — тоненьким голосом проспівала дівчина. — Так, наче там хтось нудну лекцію читає...
— Краще мовчи... А то в мене заколот підніметься у шлунку, — простогнав Іван, а в його синіх круглих очах з’явився жалібний вираз. Він видряпав з-під глиці шишку, яка муляла йому під спиною, почав розглядати її.
— Добре птахам. Все їм дає природа. Шишку подзьобав... і ситий...
Гризнувши шишку, він сплюнув, здивувався.
— І що вони тут їдять?
На верхівку сосни сіло трійко ворон. Каркнули. Захиталося віття.
Згори посипалася глиця. Всі зацікавлено глянули на сосну.
— Ворони, — констатував Іван.
— Засмажити б їх, — запропонував Петро. — Якраз три. По одній на рило...
— Це у тебе рило, — образилася Варка. — А в мене фізія! І, окрім того, їсти ворон? Фе! Джентльмени, як вам не соромно?
— А хіба що? — ліниво заперечив Петро. — Влітку вони вгодовані. Наполеон у Москві їв? Їв. А ти що — краща від Наполеона?
— Хіба їв? — засумнівалася Варка.
— Забула історію, — осудливо промимрив Петро.
— Ну, якщо Наполеон їв, то... можна спробувати...
— Як же ти їх спіймаєш? — поцікавився Іван.
— Еге, — згодився Петро, — це проблема...
— Тоді хай летять...
— Хай, — змилосердився Петро.
Всі знову замовкли. Лежали. Дрімали. А зозуля кувала незліченні літа,
а ворони насмішкувато каркали,
а косарі косили траву, і жайворон співав у бездонному небі...
— Ні, це нікуди не годиться, — нарешті озвався Петро. — Така техніка на Землі, наука дотяглася до космосу, а змушують працювати... Протиріччя! Навіщо тоді наука? Га?
— І я питаю — навіщо? — зітхнув Іван.
— Теж мені — прогрес! — вів далі критику Петро. — Кібернетика! Автоматизація! 6 екскаватори — хай собі довбуться в землі! Є всякі там кібермашини — хай думають! А то — наче дурний — суши голову, вкалуй! Божевілля!
— Еге ж! Незрозуміло! — стогнав Іван.
— Хлопці, — озвалася Варка, — може, потанцюємо? Га? Як танцюєш — не так хочеться їсти. Музика — вона піддає сили! Он солдати — і то під музику краще йдуть!
Вона ввімкнула транзистор, швиденько знайшла таку любу для себе музику, якої страшенно перелякалися ворони. Божеволіючи від страху, вони залопотіли крильми і помчали світ за очі. Варка підхопилася з глиці, почала викаблучуватися, а хлопці схвально вигукували, плещучи в долоні.
Дівчина незабаром ухоркалась, впала на землю, розкинувши руки й ноги.
— Ой, не можу! Сили нема!
— Треба покупатися! — сказав Петро. — Вода бадьорить! І нові якісь думки з’являться! Лади?
— Давай! — підхопив Іван. — Мо’, й перехочеться їсти...
Вони роздяглися, залишившись в плавках. Іван зупинився над берегом, захоплено кричав:
— Диви, диви — скільки риби плаває!
— Ціла ескадра! — зрадів Петро, підбігши до нього. — В’язі! А он миньок поплив!
— Товстий, — прошепотіла Варка, облизуючись.
— На велику сковороду вистачило б, — підвів підсумок Петро.
Всі троє дружно кинулися у воду, почали ухкати, бризкатися. Трохи поплававши, вилізли на берег, лягли проти сонця горічерева загорати.
— А може, мене розшукують? Га? — жалібно запитав Іван. — Є ж серце у матері? Може, вона бігає з сніданням понад берегом, та не знає, де мене шукати?..
— Жди, — понуро муркнув Петро, спльовуючи, — Шукатимуть вони. Діждешся! Точно кажу — навіть пальцем не кивнуть, щоб нагодувати нас! Катюги!
— Що ж діяти? — плаксиво запитав Іван.
— Не знаю... Одне тільки знаю точно — працювати не збираюся! Від роботи у мене зуби ниють...
— А в мене голова болить, — підхопив Іван.
— А у мене — серце! — проспівала Варка. — Дивіться, яка у нас одностайність! Джентльмени, нас троє, і всі троє — проти роботи! Сто процентів! Як же вони сміють силувати нас?
— І я так кажу, — зрадів Іван. — Як тільки візьму в руки лопату або сокиру — одразу в голові: коль, коль! Чого б це? Ти не знаєш, Петьку?
— Тобі праця протипоказана! Ідіосинкрозія!
— Гм, — муркнула Варка. — Гарна назва. Модна!
— Петьку, — сказав Іван, — а глянь-но туди!
— А що там?
— Ніби ятери у воді...
— Схоже...
Іван схопився з піску, підійшов до берега, почав приглядатися.
— І риба плаває в кулі.
— Ну? — жваво підхопився Петро.
— Ще й велика! Здоровенна, — показав Іван, широко розвівши руками, ніби справжній рибалка.
— Може... заберемо? — сторожко оглянувшись, запропонував Петро.
— Еге... Побачить рибалка — ноги переб’є?
— А ми швидесенько. Заберемо — й назад поставимо. Ніхто й не знатиме...
— Ну... давай...
Вони дружно полізли у воду, підняли ятір. У кулі борсалися три сріблясті рибини.
— Хутчіше! — крикнув Петро.
Іван викинув рибу на берег. Вона застрибала по піску. Варка заверещала, накрила її собою. Петро допомагав, загороджуючи шлях до води руками. Іван повтикав тички ятера знову, вибрів з води, кинувся до товаришів. Лисяче обличчя Петра сяяло торжеством.
— Операція завершилася успішно!
— Еге, — згодився Іван. — Харч є!
— Щука трохи більша, — сказав Петро. — Це моя...
— Чому твоя? — образився Іван. — Це ж я побачив? І витягав я з ятера!
— Чорт з тобою! Хай тобі, — згодився Петро. — У тебе мордяка більша, рубай щуку! А мені — лин! А Варці, чи то пак Луїзі, — миньок!
— Миньок, миньок, миньок! — заплескала в долоні дівчина. — У минька печінка жирна!
— Слухайте, а як ми її будемо їсти? — озвався Іван.
— Зубами, — пояснив Петро.
— Я не про те. Сира ж риба... Та й солі нема!
— Уявіть собі, джентльмени, — проголосила Варка, — що ми потрапили на незаселений острів! Ніде нікого...
— Ну... уявив, — непевно сказав Іван.
— А раз уявив — то нічого й роздумувати! Давай, Петер, давай, Жан, наярюйте, трощіть її! Це ж живі калорії!
Вони почали гризти рибу, спочатку несміливо, потім активніше.