Я відчув це… і вірю в небувале…
— Це щось феєричне, ірраціональне? — недовірливо запитала вона, витираючи сльози. — Говори ж…
І я розповів їй все, що горіло в моїй душі, на що я зважився в ті знаменні дні, коли повертався від непорушності до нового життя.
— Ти божевільний! — жахнулася Валентина, вислухавши мою сповідь. — У тебе вивихнутий мозок. Спочатку непорушність, потім — голод, радість повернення до руху, до динаміки… Тобі зараз море по коліна! Послухай, Грицю, не спокушай долю, вернися до нормального мислення, доки не пізно. Хай це буде химерою, тимчасовим затемненням, я все зрозумію…
Мені здавалося, що вона хлюпнула на мене холодною водою.
— Я вважав, що ти і в житті поетеса! Я вірив, що ти й справді романтична, божевільна, ненормальна! Поетеса, яка кличе до норми? Поетеса, яка лише спекулює на поетичних стереотипах, експлуатує романтичні почуття людей? Ні, ти не поетеса! Пробач за турботи…
Більше ми не зустрічалися. Незабаром я опинився на Чорногорі. Найняв кімнатку у старенької газдині — самотньої бабусі, котра жила високо на груні, під смерековим гаєм… і розпочав те, що задумав…
— Що ж ви задумали? — не стримався Гук. — Який план у вас виник?
— Хвилиночку терпіння, — сказав юнак. — Будемо говорити на ходу. Давайте я допоможу вам впрягтися в рюкзак. Ось так. Тепер рушаємо далі. Слухайте уважно. Я підходжу до основного… Вам ніколи не доводилося вирішувати це вічне прокляте питання: що таке людина? Навіщо вона живе? Таке питання — не примха. Над ним тисячоліттями б’ються сотні філософів і мудреців, учених та політиків, соціологів, антропологів і теологів. Різні підходи до справи, різні відповіді. А універсального рішення нема.
Людина — самотня, загублена поміж лавиною механічних виродків, у лабіринтах гігантських міст і заводських конвейєрів, у вирі відчужених юрмищ, під прицілом гангстерських банд, під наглядом бездушних лікарів та педагогів, серед брехливих політиків і обивателів, серед покалічених дітей, напоєних жахливим коктейлем із абсурдних кінофільмів, нудних уроків, демагогічних етичних кодексів, забобонних традицій. А втім — досить! Все це до тривіальності відомо кожній мислячій людині: телебачення й преси досить для того, щоб зробити підсумок інформації за один лише рік… і жахнутися! І здивуватися, що планета ще досі не захлинулася від злоби й брехні. Лише наша країна та окремі вогнища світла в різних країнах світу підтримують вселенську рівновагу. Але якою ціною? І чи надовго вистачить терпіння у Атласа… терпіння й сили, щоб тримати склепіння мілітарного та імперіалістичного абсурду? Адже десь повинен бути вихід до справжнього людського покликання, до якого прагне кожна порядна людина?
— Дехто вважає, що на зміну людині гряде еволюція інформативних комплексів — мислячих комп’ютерів, кіборгів, — втрутився у оповідь юнака Гриць. — І що ця еволюція буде вищою від біологічної…
— Вищою? — іронічно перепитав юнак. — У чому? Замість живого проникнення у безмірність — умовне, цифрове моделювання реальності, і при цьому — якоїсь її обмеженої частки, замість вічного розширення чуттів — творення їхніх звужених аналогів, механічних пристроїв-протезів замість оволодіння новими можливостями еволюції — нагромадження старих цінностей.
Я сказав сам собі, що експеримент дасть відповідь на всі сумніви й запитання. Людина — це сконцентрована воля матерії, котра самопізнається, саморозкривається через нашу еволюцію. До того ж це ще й воля минулих прабатьківських, праматеринських поколінь, які дрімають в наших генах, ніби творча сила в зерні. Достатньо поштовху, достатньо огненного прагнення — і тоді по річищу волі загримить потік нереалізованих мрій та волінь дідів і прадідів. Людина — це бомба віків! Хіба можна ставитися до себе, як до окремішнього феномена, обмеженого народженням і смертю? Ми учасники естафети — з вічності у вічність! Я це відчув, побачив… і сказав собі: воля поставила тебе на ноги там, де безсилою виявилася вся потуга медицини. Йди далі тим шляхом, відкрий свою потаємну мільйоннолітню сутність, заглянь у глибінь власної природної скарбниці, дай відповідь — хто ти поза тим, що з тебе ліпили батьки, традиції, спеціальність, звички віків? Хто ти як людина, а не інженер-кібернетик?
Ясно, що без суспільної програми дитя не оволодіє надбанням історичного минулого, культурними скарбами, досвідом віків. Але правильна й інша теза — інформація може нагромадити у віковічному генетичному коді такі мури, що людина вже не спроможна формувати сама себе, самореалізуватися, вона повністю підпорядковується штучній програмі — расовій, державній, національній, релігійній, корпоративній чи ще якійсь… Так людина стає гвинтиком псевдолюдського множества, втрачає індивідуальність і волю до самопрояву.
Отже, воля! Куди застосувати її? Відповідь одна — кувати самого себе. Те, що в природі творилося мільйонноліттями, — поява нових видів, родів, форм, — те людина може здійснити протягом одного життя. Не споживання, не насолода насиченням, а саморозкриття! Ось ідеал для людини, ось суть її призначення!
— Саморозкриття! — ледве не зареготав Гриць, витираючи долонею спітніле обличчя. — Шановний друже, я кожного дня вожу в таксі сотні людей… є такі фрукти, що не дай боже їм "розкритися"! Світ жахнеться від такого "саморозкриття"! Та ми добре бачили все це… ми і наші батьки…
— Це глибока помилка, — сухо заперечив юнак, гостро глянувши на Гука. — Те, про що ви кажете, не є саморозкриття. То мільйоннолітня хвороба життя й розуму, пароксизми духовної, соціальної або й еволюційної недуги. Я певен, що то космічний випадок, а не закономірність життя. Але про це згодом… Знайте, що людина — не є дитя випадку, не чудо спонтанних молекулярних чи атомних сплетінь у первісних океанах. Вона — гінець і квітка Всеосяжності. Вона — лідерна сутність єдиної субстанції-матерії. І найвищий аспект її — промінь. Світоносна тканина життя об’єднує Безмірність, як вічноплинна, динамічна кров Всесвіту. В незліченних поєднаннях систем, еволюцій, планет, зоряних спіралей, сфер, у дивовижних сплетіннях атомів та субатомів єдине життя знаходить свої вияви, піднімається в безлічі експериментів вище й вище, творячи чаклунську симфонію буття. Разом з тим формуються координати усвідомлення та існування. Для кожного свої, хоч буття для всіх — єдине. Саме в координатах усвідомлення світло потрапляє в своєрідний лабіринт часу, простору, маси й руху. На рівні мислячої істоти світло усвідомлює себе, як індивідуалізовану істоту, загублену в невимірності. Звідси всі прокляті питання буття, що вимучують філософів у всі віки, породжують забобони потойбічних концепцій та механічні моделі світобудови. Та настає пора, розум пробиває шкаралупу первісних космогоній і бачить, що глибинність буття — невичерпна, що світи часу й простору — лише певний етап грандіозної космоісторії…
— Ви вважаєте, що час і простір не завжди існують? — здивувався Гриць.
— Це не я вважаю, а світова наука, — зауважив юнак. — Загальноприйнята модель походження світу твердить, що до вибуху Першоатома, з якого виник Всесвіт, час і простір у відомих нам виявах не існували, що вони виникли одночасно з появою Всесвіту. А до цього матерія-субстанція існувала в незбагненному стані… поки що незбагненному…
— Але метод, метод… Що конкретно здійснили ви?
— Дещо скажу, — лагідно промовив юнак. — Я так довго підводив вас до теоретичної основи свого світорозуміння, щоб ви збагнули найголовніше: вся могутність безмірності — в людській волі. Людина — самозосередження космосу. Відповідальність людини страшна, але це й прекрасно. Тисячоліттями люди віддавали свою волю, потужність і славу небесним богам чи демонам — своїм вічним деспотам, своїм духовним тіням. Люди йшли — голодні, нещасні, босі, з жебрацькою торбою за плечима, просили у неба милості. А небо мовчало. А в торбі — чуєте, друже? — в торбі нещасного шукача завжди лежав і лежить магічний жезл всемогутності. — Жезл волі!
Тепер я оповідаю про це вільно й впевнено, тому що знаю. А тоді… я не приховую — тоді було всього. Сумніви, вагання, тяжкі роздуми, пошуки — з чого почати? Я вирішив розпочати з експериментів, пов’язаних з енергетикою організму, бо ж вона складає основну сутність біологічного прояву. Я збагнув, що неможливо ступити на новий, вищий рівень буття, не звільнившись від архаїчного закону поглинання, пожирання чужої плоті, чужого життя. Доки ми залежні від погоди, їжі, вбрання, пристроїв, богів, інших істот, корисних копалин, безлічі речей та сутностей — про яку свободу можна говорити, про яку волю? Тут може бути лише одна, умовна, відносна свобода — свобода діяти із знанням справи, як говорив Енгельс. Але ж знову — діяти в межах того ланцюга природничих констант, до якого нас прип’ято, і тому будь-яка наша дія буде детермінована міріадами ниток, що сповивають гуллівера людського розуму й чуття…
Краса Карпат допомогла мені. Довгі дні роздумів, зосередження. Все довкола підказувало: не бійся, відкинь страх! І грандіозні хвилі гір, і смерекова варта, і мудра тиша, що пливла зоряними ночами над Чорногорою, — все веліло: починай!
І я сказав сам собі: а чому б і не почати? Чому б не спробувати? Теоретизувати може всякий, а полетить в небо лише птах! Якщо в моєму єстві присутня здатність нового вияву — успіх буде, прийде! Якщо така здатність відсутня — вона повинна зачатися, запліднитися від мого палкого бажання, воління. Інакше воля нічого не варта! Вона — фікція. І тоді людина — лише раб природи, її жалюгідна маріонетка, прив’язана до пуповини кривавого насичення. Безкомпромісно — чи не так? Але правда була для мене понад усе. І ще… я відчував у собі, помимо власної волі, клекотіння тисяч інших воль, інших життів. Вони вимагали, штовхали, сподівалися…
Я повторив свій експеримент з голодом. Шістдесят днів утримання від їжі, чиста вода, повітря, обмивання в потоці прохолодного водоспаду. Раніше я мав мету — лікування, повернення до руху, до нормального людського життя. Тепер воля кликала мене далі, за межі відомого…
На світанку я виходив зустрічати сонце і єднався з ним. Так, так! Це не абстракція! Я відчував себе його часткою, його атомом. Разом з тим я відчував себе самим сонцем, самим світлом, що відділило свій згусток, свій флюїд, свою хвилю для мандрування в глибинних світах.