Колись якийсь рибалка жартівливо сказав при ній другому, що вона Левкова хрещениця, а потім пояснив, що її колись було врятовано завдяки Левкові. Вона спитала потім про це Ковальчука. Той розсердився, нагримав на неї і сказав, що врятував її він, а не Левко, який тоді був ще шмаркачем. Знайда не вірила інспекторові, потім вона спитала про це якусь тітку, і та ствердила слова рибалки.
Дівчинка пригадувала своє безпросвітне життя і тепер до маленького числа тих, кого вона любила, зарахувала нову знайому — Люду Ананьєву. Думаючи про неї, вона врешті заснула.
XII. НА ПІЩАНОМУ ГОРБІ
В центральній частині острова, ближче до протоки, здіймалися два конусоподібні верхи піщаного горба. Цей горб нагадував велетенського верблюда, що лежить на землі, низько спустивши голову. На Лебединому той горб здавався справжньою горою, хоч заввишки він був не більше тридцяти метрів. Він простягся метрів на півтораста з північного заходу на південний схід, починаючись біля маленького озерця. Килим твердих трав, серед яких цвіли кущі шипшини, вкривав горб. Досить там було копнути грунт сантиметрів на сорок, щоб добути під чорноземом сірий пісок з чорними зернами. Про цей незвичайний пісок жителі Лебединого острова знали давно. Вперше його виявили пастухи, але нікому він не був потрібний, і ніхто ним не цікавився. Лежав горб від висілка приблизно кілометрів за шість. Під час однієї екскурсії Андрій Ананьєв зацікавився тим горбом і відкрив у ньому торіаніт.
Незабаром після повернення професора на острів одного ранку він вийшов з Людою в напрямку до піщаного горба. Озброєні лопатками, молотками, компасами та рулеткою, йшли вони високою травою, слухаючи цвірінькання пташок та проводячи очима чайок, що пролітали над островом. Коли висохла роса, вони вже підійшли до підніжжя горба. Професор вирішив обміряти горб, прокопати в кількох місцях грунт та приблизно визначити положення поверхневого шару торіанітового родовища.
— Нам треба поставити тут намет, — сказав батько, — якщо вже серйозно братись до роботи. В наметі можна сховатися від сонця, відпочити і в ньому ж сховати інструмент.
— А то й зовсім сюди перебратися на кілька днів, — запропонувала Люда.
— Зовсім — ні, бо в цій калабані, мабуть, є малярійні комарі, на ніч тут лишатися не слід.
— Але ж на острові про хворих на малярію нічого не чути.
— Це не значить, що тут нема малярійного комара. Анофелес може жити і без малярії.
— Але коли комар не має в собі зарази, значить, він не страшний.
— Ти права, але я, як ти говорила маленькою, правіший. Берегтися треба. По-перше, ми не знаємо, чи тутешні комарі безпечні, а по-друге, досить з'явитися одному малярику, щоб хвороба поширилася тут.
— Поки що, татку, можемо не сперечатися.
— Правильно. А коли тут буде організовано промисел, то всі ці калабані знищимо або заллємо їх нафтою, напустимо в них гамбузій, і малярії тут не буде.
Не припиняючи розмови, почали працювати. Насамперед професор хотів поділити, з допомогою рулетки, поверхню горба та навколишню місцевість приблизно на віддалі до ста метрів від його країв на квадрати по десять тисяч квадратних метрів у кожному. Таких квадратів мало бути дванадцять, тобто вони мали зайняти сто двадцять тисяч квадратних метрів, або дванадцять гектарів. На цій площі професор хотів розкопати грунт, намітивши для цього місця для тридцяти двох маленьких шурфів. Кути кожного квадрата вони позначили ямками.
Не поспішаючи, години за півтори батько з дочкою майже наполовину розміряли квадрати. Тим часом сонце починало припікати. Професор скинув кітель, залишився в спідній сорочці, роззувся і ходив босий. Люда сміялась. От якби його таким показати в університеті на кафедрі. Вона шкодувала, що не захопила фотоапарата.
— А хто це до нас іде? — промовив професор, подивившись убік. — Здається, ця людина несе фотоапарат.
Люда, глянувши в той бік, куди показував батько, побачила високу людину з футляром на ремені через плече, як то звичайно носять фотографи.
Це був Анч. Він ранком з'явився в Соколиний разом з інспектором, познайомився з рибалками, потім довідався, куди пішов професор Ананьєв, і подався в тому самому напрямі. Він шукав зустрічі з людиною, задля якої приїхав на цей маленький острів. Підійшовши досить близько, побачив, що його помітили, і заспішив до професора й Люди. Він привітався, одрекомендувався, сказавши, що прибув сюди лише вчора з дорученням редакції зробити фотонарис про рибалок Лебединого острова та про острів.
— Тут я довідався про ваші відкриття і, звичайно, не можу не зафіксувати цієї події. Сподіваюсь, ви дозволите. Це ж колосальне відкриття, професор!
Андрій Ананьєв посміхнувся, і враз обличчя його стало серйозне, хоча в очах пробігла хитра іскорка. Він дуже ввічливо зауважив, що заперечень не має, лише не хоче, щоб його фотографія з'явилася в пресі. Відкриття хоч і цікаве, але практичне значення його ще невідоме і не слід роздувати це в подію дуже великого значення. Все ж він радий познайомитись з фотокореспондентом і сподівається, що той допоможе йому знімати окремі об'єкти та рельєфи місцевості, бо хоч і сам він і дочка фотографують, але їх знімкам, звичайно, бракує тієї чіткості й прозорості, яку дають спеціалісти цієї справи.
Анч охоче погодився допомагати, обіцяв жодної фотографії без дозволу професора ніде не вміщувати, зараз же витяг "лейку" і почав клацати. Він мав два найновіших апарати: "лейку" та ще один досить портативний апарат, із змінними об'єктивами. Фотокореспондент просив не звертати уваги і продовжувати працювати, бо він, як художник, не терпить пози. Проте просив, щоб повернутися до світла, прийняти руку, вище підняти плече, нижче нахилити голову і т. ін.
— Починається тиранія, — добродушно посміхаючись, півголосом промовив професор.
Анч витяг портсигар і запропонував цигарку. Андрій Ананьєв простяг руку, але, впіймавши несхвальний погляд Люди, усміхнувся, подякував і пояснив, що хоч він і завзятий курець, але зобов'язався протягом відпустки не курити… А тут, мовляв, ще й контроль…
Фотокореспондент ішов слідом за "геодезичною партією", як називав професор себе та Люду, і засипав професора запитаннями відносно торіанітового родовища та застосування торіаніту, його цікавило, чи доцільно тут починати промислове видобування, коли горб досить-таки невеликий, і навіть якби він увесь був повний торіанітового піску, то це ж зовсім небагато, порівняно з покладами інших руд, які йому довелось бачити в різних місцях.
— Я не знаю, чи поклади обмежуються лише цим горбом, — відповів професор, — може, на певній глибині весь Лебединий острів стоїть на торіанітових породах. Може, це лише вихід з глибин великої торіанітової жили. Це треба дослідити. Нарешті, і цей горб має цінність, бо пісок з нього — майже концентрат, який звичайно виходить із збагачувальної фабрики. Тут дуже цікаво простежити історію цього горба — яким чином він піднявся над рівнинним островом. Треба сподіватись, що на торіанітові піски натискували якісь важкі породи, і вони ото й витиснули пісок на поверхню. Зрештою, це спеціальна геологічна проблема, навряд чи вона цікава для вас. Журналістів цікавитиме це в більш популярній формі викладу. Мушу сказати, що торіанітовий пісок у цьому горбі високої якості. Певний, що коли на його розробку витратити сто мільйонів, він дасть продукції на два мільярди. Коли ж виявиться, що це тільки вихід величезних розсипів, то цифра збільшиться в стільки разів, у скільки розсипи перебільшуватимуть цей горбок.
— А скажіть, техніка видобутку гелію з піску — легка справа?
— Досі — ні. Але в моєму портфелі лежать папери, з яких видно, що деякі люди думають про цю справу, і, здається, проблему розв'язано.
— Ну, а для чого ж стільки гелію? Коли для дирижаблів, то це, безперечно, цінно, але навряд чи повітроплавство матиме тепер таке велике значення, зважаючи на колосальні успіхи авіації.
— Значення воно матиме, безперечно, велике, але мені здається, що гелію незабаром потребуватимуть у великій кількості й інші галузі техніки. Недавно я розмовляв на цю тему з спеціалістом по благородних газах, професором Китаєвим. Він на порозі дуже важливих і цікавих відкриттів.
— А саме?
— Ну, це його справа. Незакінчені досліди оголошенню не підлягають.
— Скажіть, будь ласка, ви думаєте — торіаніту тут багато?
— Я майже певен.
— А гелій можна добувати іще з якихось речовин?
— В кожній речовині, в якій є уран або торій, є і гелій. В жодній речовині, в якій немає цих елементів, немає і гелію. Цей благородний газ безперервно народжується з урану і торію. Частково гелій втікає в повітря — тому в кожнім літрі повітря є п'ять кубічних міліметрів гелію — частково він зберігається в тих мінералах, серед яких народжується. І чим менш пористим був той мінерал, тим більше гелію збереглося в нім. Торіаніт — один з тих мінералів, що зберіг найбільше гелію. Крім того, гелій є в монациті, фергусоніті, клевеїті, гематиті, але в них його набагато менше. Дуже можливо, що тут ми знайдемо також і ці мінерали, але основною вихідною сировиною для нас залишається торіаніт.
— Дозвольте допомогти вам розміряти. Мені приємно буде знати, що я один з перших працював на цьому горбі.
— О, будь ласка. Ви з Людою продовжуйте розміряти, а я візьмусь копати перші шурфи.
Професор взяв лопату й пішов на вищу точку горба, відкіля вирішив копати, а фотокореспондент і Люда попрямували далі з рулеткою. Рулетка завдовжки була 25 метрів, і приблизно на такій відстані вони підтримували між собою розмову. Анч був надзвичайно ввічливий. Іноді він говорив Люді компліменти, іноді зривав для неї квітку, розповідав їй коротенькі цікаві історії з своїх кореспондентських пригод. Він спитав, в якому спорті вона вправляється і чи танцює. Години через дві, коли вони повертались у виселок, то стали якщо не друзями, то дуже добрими знайомими. Прощаючись, умовились найближчими днями пограти у волейбол та потанцювати під патефон або радіо, що були в соколинській хаті-читальні.
XIII. ПОДАРУНОК
Увечері того самого дня Анч проявив фотоплівку, просушив її, пристосував у комірчині в Ковальчука портативний збільшувач і наступного ранку, лише прокинувся, почав друкувати перші свої фотографії на Лебединому острові.