А коли? Зараз, — відповів Аксєнюк. — Ми вже дещо заготували.
І справді, на камбузі лежало кілька ящиків з харчами, великі бляшанки з маслом, чотири рушниці, з них дві суднові, одна — загиблого капітана і одна — Запарина. Тут же — ящики з патронами, порохом та шротом.
На приспущених талях звисала над бортом найкраща шлюпка, в якій сьогодні їздили на берег. Залишилось перенести всі ті речі з камбуза в шлюпку, спустити її на воду і, тихенько відпливши, заховатися за одним з айсбергів, а тоді, пересидівши якусь годину, сміливо рушати до берега. Треба тільки працювати тихо й обережно, щоб не збудити кого з команди або не сполохати вартового матроса, який щогодини бігав на корму дивитись на циферблат лага — чи багато пройшов за годину пароплав.
Три постаті, одна по одній, входили й виходили з камбуза, тягаючи в шлюпку ящики. Три злодії грабували пароплав, і ніхто не чув, не бачив. Та чи й могло спасти кому на думку, щоб під 78° північної широти, серед пустинного льодового моря, вночі могли обікрасти пароплав? окрадаючись, наче пацюки в трюмі, коли туди спускаються люди, рухались три постаті по палубі. Нарешті, позносивши все потрібне, ще раз перевірили, чи всі сплять. Так, сплять усі, крім механіка і кочегара в машині та Лейте і Соломіна — на капітанському містку. Матрос щойно вернувся з корми, де дивився на лаг, і відзначив, що за годину пройшли дві милі. Тепер він знову не випускав з рук штурвала, переданого йому Лейте. А Лейте
дожидає місяця і пильно вдивляється в темряву, щоб не наскочити на айсберг.
Ніхто не бачить, як погойдується човен, приспущений на талях, як повільно спускається він на воду. Та ось він уже на воді. Троє людей спускаються по талях у човен, і він тихенько відділяється від пароплава, щоб за десять хвилин заховатися за невеличкий айсберг.
Лейте бачить, як бліднуть зорі на сході, як, нарешті, над сніговою вершиною гори, назустріч пароплавові, здіймається повновидий місяць. Чорні провалля й срібні скатертини вкривають гори над протокою — і на багато миль вперед засріблюється чистий водяний шлях.
Лейте будить Кара.
Штурман жмуриться, трусить головою, потягається, аж тріщать кістки, і виходить на місток; глянувши на простір протоки, дзвонить машинним телефоном і гукає:
— Повний вперед!
РОЗДІЛ XV
Ранком, коли в тумані сходило сонце, навколо "Лахтака" шуміли хвилі моря Лаптєвих. Свіжий нордовий вітер дув морякам у спину, часом кидав кілька бризок на палубу й підганяв пароплав на південь. Праворуч, понад берегом острова Більшовик, простягалась вузька смуга криги, і Кар наказав стерновому трохи відхилитись на схід, щоб обійти ту кригу. Вона трохи турбувала штурмана, але він заспокоював себе тим, що ця смуга була неширока.
Ранком мінялися вахти. Стьопа вийшов будити зміну. Легко дихалося холодним повітрям на палубі. Увагу Стьопи привернуло стадо моржів. З десяток звірів плескались у хвилях, майже біля самого пароплава. Вони то переганяли один одного, то, пірнаючи, підкидались, виробляючи у воді якісь дивні сальто мортале то висунувши голову, позирали на пароплав і важко сопли.
"Чисто, як дельфіни", — подумав Стьопа.
До юнака підійшов Вершомет, застібаючи шкіряну куртку.
— Ого, скільки звірини! Спинив би наш капітан на півгодини пароплав... що на це скажеш?
— Сам знаєш, що не спинить, відповів Стьопа.
— Да, поспішає він чимдуж від зими та криги втікати. Та. мабуть, доведеться нам, коли не тут, то в Карському морі зазимувати.
— Як зазимувати, то и зазимувати, — наче даючи свою згоду, сказав Стьопа. — Зазимуємо — не загинемо.
— А чого ж гинути? — здивувався Вершомет. — Ти не дивись, що я рудий, — пожартував він, натякаючи на відсутність сивини на своїй голові, — а я друже, п'ять разів потопав, два рази горів, раз під ведмедем був, морж мене поранив, вісім днів без харчів у глетчерній щілині сидів, а живий зостався і тепер гинути не збираюсь.
— Ого!
— От тобі й ого! Обидва кілька хвилин спостерігали моржів, що відпливали від пароплава в напрямі прибережної криги. Коли моржі зникли в тумані, Стьопа знов звернувся до мисливця:
— Дядьку Юрію, а як же ми з харчами будемо, коли зазимуємо в кризі?
— А мисливську команду для чого капітан наказав організувати? Тільки в кризі зупинимось, одразу ж за рушниці візьмемося. До зими встигнемо кількох моржів, зайців і нерп оббілувати. Ну, а найголовніший звір — це, безперечно, ведмідь. Десятків зо два ведмедів як візьмемо, то харчів у нас вистачить. Тебе я першим зараховую до мисливської команди. Не заперечуєш?
Я з великою охотою. Павлюк теж піде, він добрий стрілець.
— А кожен ведмідь — це десять-двадцать пудів дуже смачного м'яса... Морж — то сорок або шістдесят пудів. Хоч, правда, м'ясо вже не те. Ласти у нього хороші — мені подобаються.
— Забалакався я з вами, дядьку Юрій. Треба йти Судити змінну вахту до машини і в кочегарку
Стьопа пішов у кубрик, де спали Попов і Шор Тепер їхня черга ставати на вахту. З ними ж мусив іти й Аксенюк що спав у маленькій каюті біля камбуза. Не сподіваючись ніяких сюрпризів, Вершомет рушив палубою, оглядаючи своє господарство. Він знав, що боцман — це господар палуби, і тому потай дуже пишався з довір'я Кара. Кар не помилився, призначаючи костистого мисливця на боцмана. Вершомет нараховував собі сорок два роки, і з них двадцять дев'ять жив на півночі, — то на островах, то на узбережжі Полярного моря. Він багато плавав пароплавами, а ще більше — парусними човнами, полюючи навесні в кризі на гренландських тюленів. Великий знавець мисливства, він добре тямив у матроській справі.
Боцман збирався витягти шланг і помити палубу. Аж раптом погляд його спинився на спорожнілих шлюпбалках з правого борту на кормі. Мокрі талі, наче обірвані, звисали над самою водою. Шлюпка, що висіла тут, зникла. Збентежений боцман підбіг до поручнів, зазирнув за борт з одного боку корми, кинувся до протилежного, глянув туди і, нічого не знайшовши, метнувся до лага. Але остання його надія, що шлюпка, може, буксується за кормою під лагом, зникла, як бульбашка на поверхні моря.
Стрімголов помчав він на капітанський місток — сповістити вахтового помічника капітана про пропажу. На містку стояв Запара.
— Запара! — загорлав Вершомет, — з правого борту зникла кормова шлюпка.
— Куди ж вона зникла?
— Моржі, мабуть, стягли.
— Ти що, смієшся?
— Та ні, факт! Нема човна! Був і нема!
Запара підійшов до борту і заглянув назад, на корму. Справді, на правому борту шлюпки не було. Запара підозріло подивився на мисливця. "Жартує, мабуть, сам човна відчепив", — подумав гідролог, знаючи звичку моряків до найоригінальніших жартів. Колись давно, коли він уперше потрапив на пароплав, до нього звернулися з просьбою почистити якір і нагострити його, як бритву, бо, мовляв, затупився. А потім з нього багато сміялись, коли він прийняв ту просьбу всерйоз і пішов гострити товстелезні лапи якоря. Та глянувши ще раз на обличчя Вершомета, вирішив сам піти на корму і пересвідчитись.
Не вірить, — обурено сказав Вершомет, звертаючись до Котовая, що стояв стерновим.
Але за п'ять хвилин Запара переконався в справедливості слів Вершомета, а за десять — його зовсім спантеличив Стьопа.
Юнак швидким кроком наблизився до нього і з виразом здивування й стурбованості відрапортував.
— Дмитре Петровичу, де Попов, Шор і Аксенюк? Ми перетрусили весь пароплав — їх ніде немає.
Від цього Запара зовсім розгубився. Він вилаявся: що це за напасний ранок! — і пішов будити Кара. Вершомет підняв з ліжка Лейте. Гуртом зайшли в приміщення кока, в кочегарський кубрик. Виявили, що разом з людьми зникли всі їхні й ще деякі пароплавні речі. Всім стало ясно — трійка негідників утекла, захопивши найкрашу шлюпку, найкращі харчі, більше ніж їм належало, і більшу частину зброї. Із зброї залишились тільки пароплавний манліхер та вінчестер Кара. Були ще в штурмана револьвер і у Стьопи дрібнокаліберна навчальна рушниця — але то за мисливську зброю вважати не можна було. Дванадцятьох моряків, що лишилися на пароплаві, охопило обурення.
— Знайти їх і покарати! — загукав хтось.
— Я знаю, де вони, — заявив Вершомет, — у хаті в протоці Шокальського. Там їм каюк буде!
Але всі розмови припинив Кар:
— Ніколи їх наздоганяти! Треба поспішати рятувати пароплав. Роботи знову збільшилося. Тепер палубна команда працюватиме і в кочегарці. Всі на місця. Механік, поділіть наново людей на вахти.
РОЗДІЛ XVI
Сам Кар пішов стояти вахту до котлів. Коли моряки побачили, як вправно закидає він лопатою вугілля і як розсипається воно рівним шаром на колосниках, то пройнялись до нього ще більшою повагою.
Лише механік, машиніст Зорін і Запара були звільнені від кочегарки. Перші два тому, що, майже не виходячи, працювали у машинному відділі, а Запара тому, що працював виключно на палубі, де одночасно провадив і наукові спостереження. Він виміряв температуру води, повітря, напрям і силу вітру, брав проби води для хімічного аналізу і виконував ряд інших робіт.
А "Лахтаку" дедалі більше доводилось ухилятися на схід від свого курсу. Прибережне крижане поле ширшало, як трикутник, пароплав ішов од вершини цього трикутника, наче по гіпотенузі. За туманом зникла Північна Земля. Температура води, за вимірами Запари, повільно, але безперервно спадала. Це свідчило, що криги навколо "Лахтака" ставало більше.
Коли гідролог сказав це Карові, той нахмурився і, ніби питаючи поради, промовив:
— З норду у спину нам дує вітер: ото він, мабуть, і жене кригу. Спереду схоже на те, що крига загорожує шлях у протоку Вількіцького. Що ж робити?
І, подивившись на мовчазного гідролога, сам собі відповів:
— Спробувати пройти до гирла Хатанги або Лени, користуючись їх теплими водами, і там зимувати...
— Це чудова ідея, — і Запара посипав аргументи на захист пропозиції Кара. Гідролог мав велику охоту перебути зиму в якомусь малознайому краї.
— Так, — сказав Кар, — якщо ми не вскочили в крижаний мішок.
Запара на це не відповів нічого, але, проаналізувавши свої спостереження за останні кілька годин, подумав, що, мабуть, вони вже в мішку.
Коли споночіло, пішли малим ходом. Запара відзначив у щоденнику: "Вітер ущух, а місяць сховався в тумані".
Кар, Лейте і Запара сиділи у штурманській рубці і палили цигарки, розглядаючи морську карту того моря, водами якого пливли.