Він лежав, однією рукою стискаючи футляр анемометра, а другою — ліхтар.
Тим часом ведмідь, поклавши передні лапи на борт, простяг голову і нюхав повітря, ніби цікавлячись, на якого це звіра натрапив і чи можна мати з того звіра якусь користь. Юнак, підібгавши під себе ноги, підскочив і припав до стіни кают-компанії. Звір, злегка напружившись, перестрибнув через борт на палубу, і морда його опинилась на віддалі десяти сантиметрів від Стьопиного обличчя. Хлопець відчув на собі дихання ведмедя. Звір, чи то від голоду, чи то від люті, клацнув зубами і ступнув до Стьопи ще ближче. Юнга прожогом метнувся вздовж стіни, але, не зробивши й двох кроків, мало не впав горілиць — так шарпнуло його ззаду. То ведмідь схопив зубами за полу широкого бахмастого совика. На чверть хвилини совик врятував життя юнака. Ведмідь прокусив одяг, але не дістав до тіла. Хлопець знову рвонувся, але ведмідь грізно загарчав, не випускаючи з зубів совика. Вистрибнути з совика Стьопа вже не встиг би — адже кожної секунди волохате страховище могло навалитись на нього своєю тушею або вдарити лапою по голові.
Стиснувши зуби, Стьопа повернувся до свого напасника. Ведмідь випустив із зубів оленяче хутро і підніс угору лапу.
Стьопа не чекав страшного удару. Він сам розмахнувся і тріснув по ведмежій морді ліхтарем. Очевидно, ця відсіч, хоч і слабка, спантеличила ведмедя. Стьопа не став чекати, коли господар полярної криги отямиться від цього обурливого вчинку і знову цапне зубами за хутро або опустить свою делікатну лапку йому на голову. Він помчав палубою навпрямки до капітанського містка, бо ведмідь перетяв шлях до трюму Він добіг до трапа, яким сходили на капітанський місток, коли ведмідь знову наздогнав його. Тепер, здавалося, не було жодного порятунку. Стьопа став по другий бік трапа. Щоб дістати хлопця, ведмідь мусив або обійняти лапами трап, або, трохи напружившись, перегнутись на один бік, або ж оббігти довкола трапа. Все це неважко було б зробити для полярного Михайла. Та нова рятівна думка промайнула у Стьопи. Він простяг руку з ліхтарем до ведмежої морди і натиснув ґудзика. Електричне світло засліпило ведмедя.
Стьопа погасив ліхтар, знову засвітив і знову погасив. Ведмідь, наляканий, мабуть, незнайомим, неприємним явищем, відступив трохи назад. Стьопа стрибнув иа східці трапа і, неймовірно гупаючи, вибіг на капітанський місток. На секунду зупинився і оглянувся назад. Ведмідь, очевидно, вже отямившись, ліз по трапу за ним.
Полярний Михайло в матроси не годиться, бо по трапах лазить не дуже спритно. Поки він видряпався вгору, це забрало секунд із двадцять.
За цей час Стьопа вскочив у штурманську рубку, накинув двері на гачок і став придумувати, чим би захиститись. Ведмідь уже тупав під вікном рубки і штовхав мордою у тонку дерев'яну стінку.
РОЗДІЛ IV
Одного міцного удару ведмежої лапи було б досить, щоб зірвати двері штурманської рубки з благенького гачка, на який Стьопа накинув двері. Та ведмідь щось не поспішав громити дерев'яну фортецю, а юнга тим часом завмер, не ворушачись. Він сподівався, що, може, ведмідь, не вчувши жодного шелесту, відійде геть. Одночасно мозок працював над вишуканням нових засобів оборони. В рубці панувала темрява і не давала розглядіти, чи є тут якась важка зброя — які-небудь залізні або дерев'яні речі.
Ведмідь підняв голову до віконця, та, мабуть, нічого крізь скло не побачив. Тоді він почав розгортати сніг під стінкою, ніби збираючись підкопатись.
Стьопа зіперся на стіл і в темряві почав пригадувати, які речі можна знайти в штурманській рубці. Тут мусили лежати скриньки з хронометром і секстантом, якщо Кар не заховав їх кудись в інше місце. На столі, безперечно знайдуться лінійки з поділом на сантиметри та дюйми' а в шухлядах — циркулі й транспортири. Крім усього нього десятка з півтора грубеньких книжок різних лоцій та таблиць. Вгорі над ним, на полиці, що нагадувала маленьке горище, лежало кілька сот карт різних морів. Переважно то були карти Баренцового моря, його берегів та островів. Усе це не могло захистити хлопця від звіра.
"Коли б він знав читати, то я сунув би йому поки що в зуби книжку з мореплавної астрономії", — подумав Стьопа, і ця думка трохи звеселила юнгу, який не знав, що таке журба.
Раптом він згадав про ракети і ракетний пістолет, що мали бути в рубці. Пароплавам тепер, коли кожен з нихозброєний радіо, дуже рідко доводиться користуватися ракетами. Але кожен пароплав обов'язково повинен мати ракети і пістолет до них.
У нижній шухляді штурманського стола Стьопа знайшов пістолет. Треба шукати ракети. Юнга вже уявив собі як стрибне з переляку ведмідь на кригу, коли він просто в морду йому пустить заряд. "Може, ще й носа ведмежого обсмалю", — потішав себе думкою хлопець.
Тимчасом ведмідь став виявляти активність і чимраз дужче грюкав у стіну. Стьопа поспішно мацав рукою по столу, стінах, полицях, але ракет ніде не знаходив. Рукою зачепив телефонний апарат, що сполучав штурманську рубку з радіорубкою. Помацав довкола телефону, там теж нічого не знайшов. Отже, ракет у штурманській рубці не було.
Дерев'яна перегородка, що відділяла хлопця від ведмедя, почала тріщати. Стьопа схопився рукою за телефонний апарат. Він хотів одірвати його від стіни і ним захищатись, бо це була найважча річ біля нього, але нова думка спинила хлопця: "Коли б там у радіорубці хтось..." Рвучким рухом схопив ручку телефону і енергійно закрутив. До вуха підніс трубку. Ніхто не відповідав. Знов почепив трубку і крутнув ручкою. Телефон дзвінко задзеленчав. Ведмідь, очевидно, почув це і притих, мабуть, роздумуючи, чи не скавучить це двонога істота, наміряючись від нього втекти, розгризаючи стіну з другого боку. Таке припущення, певно, здалося звірові ймовірним, бо він перейшов до другої стіни і почав розгрібати там сніг.
Стьопа прислухався до трубки.
— Хто там? — почув він чийсь знайомий голос.
— Рятуйте! Я сиджу в штурманській рубці, а ведмідь стіну ламає.
— Що?
— Ведмідь напав. Я в штурманській рубці. — Стьопа?
— Так, так! Скоріш, поспішіть!
Голос більше не відповідав. Безперечно, той, кому він належав, кинув трубку і побіг у трюмне приміщення покликати товаришів з рушницями, і скоро вони з'являться тут. А чи не пізно прийдуть? Адже ведмідь підійшов до самих дверей. Це найслабіше місце, і Стьопа зовсім не вірить у той гачок, на який замкнуто двері. Він починає з гарячковою швидкістю скидати під двері книжки, карти лінійки. Та це, звичайно, його не врятує. Ведмідь, почувши в рубці шум, штовхнув головою в двері. Удар був, може не дуже сильний, але достатній щоб гачок вилетів і двері
трохи відчинились, зсунувши в купу ті книжки й карти, які накидав на підлогу Стьопа.
Голова ведмедя просунулася в двері. Стьопа стрибнув на стіл з циркулем у руці, ніби наміряючись вирахувати в градусах отвір ведмежої пащі. Михайло трохи натужився, і двері затріщали.
"Ведмідь пропаде, але я раніше..." — промайнула думка у Стьопи, коли він згадав, що товариші вже, мабуть, повідомлені про небезпеку, в яку він потрапив.
"Озброюються... хвилин за п'ять будуть тут... щоб побачити, як ведмідь гризе мене".
Звір наполовину вже вліз у рубку. Він стиха ричав. Стьопа згадав про ліхтар і засвітив його. Перед ним стояла страшна, розлючена, хоч і трохи спантеличена світлом звірюка.
Юнга підніс руку з циркулем, готуючись в останню секунду вдарити ведмедя в око. До цього наміру його призвів цілковитий відчай, та раптом звір, замість того, щоб плигнути на Стьопу, повернув голову, люто й болісно заревів і посунув назад. Він хотів був повернутись, щоб вийти з рубки, але зробити це скоро у вузьких дверях не міг.
Стьопа почув, як хтось пробіг по палубі і потім, вхопившись за маленьку драбинку, що стояла біля стіни, виліз на дах рубки. Ведмідь кинувся за тим, ще не відомим Стьопі рятівником.
"Чи не Запара, вискочивши без зброї, почастував ведмедя чимсь по спині і тепер ховається на дахові", — подумав юнга.
Тієї ж хвилини велетенська постать сплигнула з даху перед самими дверима і вскочила в рубку. Хлопець освітив постать ліхтарем.
— Стьопо, ти ще живий? — Перед юнгою стояв Павлюк з сокирою в руках.
— Рушниці в мене немає, — пояснив кочегар, — я за сокиру і гайда сюди на розвідку — дізнатись, що тут за ведмежа облога. Коли бачу — справи погані: ворог уже вдерся до твоєї фортеці... Я не став гаяти часу, ударив звірюку по ногах, поцілив у коліна і раз — убік. Тоді — навтіч. Тільки виплигнув на дах, а він уже біля мене. Проте ще раз по морді почастував, правда, легенько... Чуєш, як виє?
Справді, ведмідь, люто завиваючи, дряпався на стіну. — Ну, я його зараз разів зо два сокирою стукну і буде нього, — сміливо заявив Павлюк, підійшовши до дверей. — Що це ти тут понакидав? — спитав він, ступаючи на книжки. — Ану, посвіти-но.
Ведмежа голова хряснула під сталлю сокири. Двома могутніми ударами кочегар прискорив конання звіра.
— Павлюк, — звернувся до свого рятівника Стьопа вийшовши з рубки і освітлюючи ліхтарем мертвого звіра, — як ти опинився в радіорубці?
— Я... ммм... мм... так, — неохоче замимрив Павлюк і одразу звернув на інше: — Ходім швидше сповістимо про свіже м'ясо, та нехай наш боцман з білуванням заходиться.
РОЗДІЛ V
Тієї ночі ясно зоріло небо, нерухомо завмерло повітря. Мороз заворожив усі рухи. Таємничим приводом здіймався над кригою силует пароплава, простягти в небо обмерзлі щогли. Людина, що насмілювалась показати обличчя на палубу, відчувала, як злипалися в неї губи і важніли вії від незримого морозяного пилу.
За столом трюмної їдальні дві партії грали в доміно. Торба змагався з Соломіним у шахи. Стіл освітлювали електричні лампочки, але світили вони, наче якісь каганці, — в кутках кімнати осідала темрява, й звідти тягло вогкістю та холодом. Розпечена до червоного залізна піч нагрівала повітря біля стола. Місце біля печі зайняли шахісти. Партія в шахи дорівнювала трьом партіям у доміно. Хто раніше скінчить, тому дістанеться "заліжка", як називали тепле місце на пароплаві.
Стьопа протестував проти умови, що одна партія у шахи дорівнювала трьом партіям у доміно.
— Вони, — кивав головою він на шахістів, не так цікавляться виграти, як швидше партію скінчити... Треба встановити: партію за партію.
— Вірно, — підтримував Стьопу Вершомет.