Поганий сон, сину!
У — Ат, не крякайте, мамо!
І все ж похмурився, і серце тобі вщипнув смуток. У тривозі вийшов з хати.
Вздовж греблі шуміли верби. Над ставом у кущах сміялися солов,ї. Зоряно, тихо. Кущами прокрався ти до хати, до знайомого віконечка підійшов навщпиньках і тихо-тихо: стук-стук! Вийди, я жду!..
Тихо. Далі щось біле майнуло в темряві хати. Обличчям дівчина твоя наблизилася до шибки й хитнула головою. Згодом — рипнули двері.
— Ну, я прийшла,— кинула ліниво й спросоння потягнулася молодим і гарячим тілом. З-під рясних вій, як з-під густих очеретів, глянула очима — озерцями, порослими ряскою. В ту ж мить набіг вітрець — стріпнулися вії...
— Ну?
Ти прихилився до неї, стиснув дужо й потонув у синім тремтінні її очей. Палко устами шукав її уст. Тиснув... Раптом, наче під бурею тополя, хруснув її стан.
— Ай!
Пручнулася й висковзнула з твоїх обіймів. Одбігши, стала й злісно кинула:
— Іч, падлюко!
Ти збентежений стояв. Не розумів нічого.
— Любо, ну я ж кохаю тебе! А коли ж? — благав і простягав до неї руки.— Коли ж?! На мойому вбогому подвір'ї ти ж бачила дубки з панського лісу — на нову хату! Збудую, уже й майстрів договорив, обсаджу тополями й вишнями. Старенькій матері звелю покрапати навколо запашними квітками, для тебе ж... Любо!.. Ну ж!
Вона засміялась зневажливо. ' — Тоді ж і нехай! Та тільки, мабуть, ніколи! Ти думаєш — я піду до тебе у твій "совітський" рай. В казармі жити, з одного казана їсти. Не виглядай, мабуть! Чи ти, може, віриш у свою хатинку з панських дубків?
— А хіба що?
— Ти й не чув нічого? Ех ти! Війна ж іде. А це брат одержав звістку від товариша свого отамана Петленка. "Сподівайся — ідемо!" — пише.
Ти засмутився.
Розійшлися мовчки, наче чужі.
* * *
Як тінь, блукав ти хмурний і блідий. Робиш що, а очі стрілами пускаєш в далечінь тривожну. Линеш понад принишклими в тривозі ланами — селами з непохованими трупами поза городами... Уночі довго не спав. Перевертався з боку на бік і не міг задушити зітхань.
А за стінами десь у далечі рев чорних гроз. Глухе ридання штовхало нічну тишу, і вона, важко сновигаючи, падала, билась об хати, аж шибки бряжчали...
Перед "богами" мати навколішки. В беззубому шамотінні чутно— плутався жах і журба. Клала поклони й хрестами намагалася заколихати смуток. Марно. Тінями химерними й патлатими він одривався од неї і,падав додолу. Далі повз по долівці й принишк у кутку. Труїв повітря.
Тоді ти підвівся і почвалав із хати.
Гаснули зорі. Хтось дужо за обрієм надував губи та все: пху! пху! Гасив. І злорадо так реготався. Або ж сухенько хихотів у кулак. А потім клацав зубами...
— Давай: пожру, пожру!..— чулося в глухому шумі. А може... Принаймні тобі так здавалося. Ти злякано притулився до одвірка. А перед очима в блакитному смутку сповиті — сіра напіврозвалена повітчина... хлівничок... Чутно— ремиґали воли. Обіч — дубки, що думав на хату...
Зітхнув.
— Ех, думав! Чого не думалося в ті медові дні, коли повітря, підхмелене шрапнельним димом, кров'ю, весняними громами, п'янило мозок і в серці розхристані бажання гасали, рвались, летіли...
Здригнувсь і закляк. Стояв на порозі, прихилившися до одвірка. Розпутано пускав очі по подвір'ю. І никали вони по всіх закутках, а поверталися голодні й залазили в тебе. А з далечі — шум, глухі крики:
— А-а-а!..
Ходив, як уві сні, і не знаходив місця. Виглянув за ворота вздовж улиці,— тихо й мертво. На луки за левади туманні далі. У загоні ремиґали воли. Зайшов.
— Ех ви, мої сірі! Підете знов од мене. І ніжно гладив їм голови, шиї...
* * *
На світанні сірі вужі обозів шумом і грюкотом збудили село. Заспані хати розплющили очі, і в них глянули сполохані обличчя. Де-не-де рипнули двері хрипло спросоння. Немов питали:
— Що трапилося?
І питання це з холодом у душі блідими фігурами людей бігло за ворота, за тинами притаїлося:
— Що таке?
— Більшовики одступають.
Серце в тебе з болем стислось і заніміло. Схилившись на тин, тупо дивився ти під колеса на шлях. Раптом (чому те згадалося тобі), пригадалося раптом обличчя прапорщика Петленка. Смугляве, з невеличкими вусами вниз. Пригадалося, як він казав, бувало:
— ...Та земельки десятинок двадцять-тридцять. Госпо-дарствечко. Воли круторогі, садочок... пчілки...— і хитро так підморгував та ворушив усом. Ану ж, хлопці, співніть!
Хлопці співали:
Ще не вмерла Україна і слава, і воля,
Ще нам, браття-козаченьки, усміхнеться доля!..18
Стукотіли колеса внизу під вами. Повз розчинені двері бігли назустріч — минали — станції, будки, мости, села... Ти, як у тумані, бачив те все. Бо жадібно розмахнув і кинув очі в далечінь на південь, немов намагався побачити той свій ланок, сірі воли, себе за плугом.
"Хе, десятин двадцять-тридцять. Це не жив, а раював би! О, тоді я не крався б навшпиньки до неї кущами під вікно. А сміливо в розчинені навстіж ворота в'їхав би з старостами, із хлібом святим..."
Улицею нісся вершник. Чути було крик його:
— До зброї, товариші!
Інші чулися крики, бряжчання зброї, що розбирали з хурманок.
Пробіг вершник повз тебе. Кінь змилений став цапа, а з сідла суворо з-під пилу й запеклої крові червоногвардієць кинув до тебе:
— Чого стоїш? Бери гвинтівку! Ти здригнувсь і пом'явся.
— Та я... ось удягнутись побіжу.
Побіг у хату. Зиркнув у шибку на вулицю: пронісся вже.
— Ну, слава богу. Іч, "бери гвинтівку!". А може, я не хочу! Може, я й сам знаю, коли мені гвинтівку брати!
З полиці дістав хліба, сховав у пазуху. Підійшов до матері на полу:
— Мамо, у берег їсти носитимете. Отам, у коноплях. Сутінкми прокрався на вгород, по картоплі повз, щоб
ніхто не побачив. А потім — шмиг! — у коноплі.
Сидів і кутуляв сухий хліб. Іноді спиняв щелепи й прислухався до клекоту боротьби за селом. Ближче. Вже інколи стьобали кулі по коноплях. Тоді ти кидався й припадав до землі.
Чи чув ти, як тремтіла й гула вона, повна криків скривавлених і стогнання крізь стиснуті зуби?
— Чув!
* * *
Надвечір мати прийшла у берег і покликала тебе. Ти, лячно озираючись, виліз із конопель, брудний і заспаний.
— Хіба нема вже?
— Одступили.
І почала оповідати, як тікали. А скільки набито їх під селом та й по всьому шляху, що на північ простягся. Не одна мати заголосить. А скільки сиріт заплаче!
— А ці ж?
— Сила-силенна. І німці, і гайдамаки19 з торбинками біля шапок, і кадети в золотих палетах... Як гайвороння чорне, налетіли на село, скаламутили і — далі в степи... Ув економії штаб.
Мати зупинилася й-тривожно спитала:
— А тобі ж нічого не буде? Ти здвигнув плечима.
— А хіба що? — кинув сухо (в горлі пересохло одразу).
— Сердиті дуже. Комітетників били, поарештовували. Бабу Явтушку били (де син?). Діда Панаса, що сказав "товариші".
— Ну, я ж що — безпартійний. Хто прийшов до нас — той і наш!
— Гляди.
У хаті в сутінях ходив із кутка в куток, палив цигарку за цигаркою. Потім звелів матері з хижі принести новий картуз із "дутими" крисами й надів.
— Куди це ти? — не втерпіла мати.
— Вже ж не куди. Це вона вже виглядає досі.
Під вікнами загупали чобітьми. Грюкнули двері. У хату ввалилося кілька душ. Чутно, об долівку грюкнули приклади.
— Хто хазяїн?
— Я.
Голос твій затремтів і урвався. А до обличчя прихилилися суворі очі, налиті кров'ю. І зуби блиснули в темряві.
— Ну, не знаєш, чого нам треба? Лягай!
Той, що в погонах, зареготавсь і почав вигвинчувати шомпола:
— Ми ось підіб'ємо підсумки твоїй революції!
— Та я ж... їй-бо!..
Удар в лице звалив тебе на долівку. Чув, як зривали сорочку, а потім щось гостро впилося в спину й опекло всього.
— Оце тобі земля та воля!.. Це — пограбована економія... Це — панські дубки!..
І знову із свистом шомпол впивався в тіло твоє, лишаючи по собі криваві смуги. Ти кричав спершу," вужем звиваючись під гострими ударами. Далі — дико кричав, бився головою об долівку, обличчям об брудні чоботи катів твоїх. Далі — заюшений кров'ю, нерухомо лежав.
Тихо в хаті. Біля припічка — чутно — тужила мати, глухо, як з-під землі, упавши лицем в якесь ганчір'я. •
У скрині шкрябались три пари рук.
— Саме дрантя! — кинув один сердито й відійшов до баби.
— Тобі заціпе? А то так пику розквасю!
— Та, дітоньки ж ви мої!..
— Мовчи, карга стара! А ти вставай, розвалився! Тупо вдарив прикладом твоє непритомне тіло.
— Вставай!
Побитого волокли тебе з хати.
— А ти, стара, воли ув економію зразу ж оджени, і дубки, хоч на плечах.
— Пішли. Сполохано гавкали собаки на селі. По вулиці де-не-де, як тінь, просковзне хто. По дворах — тиша, хіба де рипнуть двері і в ніч шарпнеться дикий нелюдський крик.
Ішов ти. Навколо — сторожа. Нило тіло побите й скривавлене, а ноги, як пудові, ледве волочив по дорозі.
Вийшли за село. Ось — економія. За цегловим муром — чутно, в зловісній тиші гасав чийсь розпатланий крик:
— А-а-а!..
Волосся на тобі ворухнулося, і в грудях похолонуло.— "Це ж і мені!" У ворота вивели юрбу обірваних і побитих селян. (Хто в сірячині, хто в шинелі чи в самій сорочці й без шапки.)
— У расход? — спитав один із сторожі.
— А куди ж!
Сувора й німа, пройшла юрба й зникла за цегловим муром. Тихо. Раптом гаркнув залп. Ще кілька пострілів... Жах охопив тебе. Прищуливсь і — біля воріт уже був, як раптом кинувся й побіг уздовж паркана вниз у береги. Крикнув хтось іззаду, вибухнув постріл, цьвохнула куля, друга в кущах... Ти все біг. Хруснув тин під тобою... грядки... У лозі над самою водою упав на вогку землю і принишк. Тихо. Лише з села чулося гавкання собак, тупіт роз'їзду по вулиці.
Унизу плюскотіла річка. Тихо шелестів очерет, і робилося страшно (може, хто підкрадається). На тім боці чорнів мовчазний і похмурий ліс.
Ти підвівся і, лячно озираючись, покрався попід кручею, шукаючи човна.
Л ^: *
— Хто йде?
Ти шарпнувся в кущі й принишк. Чулося з темряви — клацнув затвор, і голос дужче й грізніш:
— Буду стріляти!
Ти впізнав. Вийшов назустріч.
— Та це я. Свої.
Фігура в сірячині з гвинтівкою "на руку" ближче підійшла до тебе і впилася очима.
— А — ти? Утік? Ну, топай же в яр. Наші там.
. Лісом мовчазним, плутаючись поміж дерев у гущавині, довго йшов. Нарешті спереду з темряви заманячили блідо-рожевими плямами дерева. Знизу глухо чувся гомін.
Підійшов ближче. В яру круг огнища розташувалися утікачі з села. Хто в драній шинелі, хто в сірячині, хто простоволосий і в одній сорочці, як вирвався.