Я ЇДУ кроком, а вороний коник гарячиться й хропе. Я раз — у — раз стримую його, і тоді він гне свою круту шию вбік.
Ось базар і брук. Тут центр, тут усе містечко і всі галасливі євреї, і всі вивіски й рундуки. І щодня тут малиновий міліціонер урочисто забирає в баби цеберку з десятком мочених яблук і вигукує щось про патент, а баба вигукує про силу хороб і кричить, що її син теж комуніст.
Я зупиняюсь біля лотка й купую цигарок, і тут підходить до мене високий і брудний чолов'яга. Він простягає руку й щось хрипить про бдга й про те, що він голодний. Я хочу для чогось сказати цьому дужому парубкові, що бог не нагодує й що краще хай він не просить ради імени Христа, але наші очі на момент зустрічаються, і я бачу в його зіницях таку тугу й біль, що швидко сіпаю за повід свого коника й від'їжджаю. Жебрак обдає мене горілчаним перегаром, тліном брудної одежі й щось хрипко гукає вслід.
Ковані копита дзвінко співають по бруку, і на мене з прихованим острахом зиркають тужні й чорні очі:
— Знову копита по бруку? Який знайомий звук!
Ах, містечко, подільське містечко, містечко з брудним, вонючим базаром, повне ви ІІСОК і євреїв ! Ось ти живеш, торгуєш і галасуєш, та в бідняцьких єврейських кварталах не забудеться ще довгі-довгі роки проклята згадка —про білі розкидані ноги й чорні криваві ями роздертих ран і про "Третій гайдамацький імени Симона Петлюри" полк...
Ось поворіт і останній заулок. Тут, коли переїхати місточок, минути великого хреста й капличку з образом богоматері, починається поле.
Скільки повітря! Воно тисне серце й розриває груди. Скільки жита і меж, і синіх волошок ! Я їду вузенькою доріжкою, і гнучке колосся зграями вибігає назустріч, падає навколюшки перед кінським копитом і тане, і розсипається синяво — зеленим оксамитом навколо. Побігли вперед аж за обрій телеграфні стовпи, і гудуть, як рій, проводи. Ніби сонце грає на них, як на струнах. Я їду, і гострокрилий кібець летить геть від дороги.
Пирхає мій вороний коник і мотає головою Я пригадую раптом давні, знайомі слова й голосно кажу:
— Шенкель! Шенкель, шенкель ! —гукаю я багато разів.
Ех! Я різко вигукую й. жену учвал. Раптом робиться так легко-легко й весело. Я почуваю, що я — струна, і тільки вітер свистить і шалено тікає назад. Тоді завертаю в бік і вже тихо їду обніжком.
Ось селянин Він, мабуть, оглядає свою нивку. Ми здоровкаємось і дивимось один на одного. І я питаю :
— Що, на жито вийшли подивитись ?
— Атож, — відповідає він. — Хлібець нічого. Дощу б тільки треба. А так — нічого.
— Росте, значить, во славу руського оружія ? — жартую я.
— Та росте... Хватить на всіх, — посміхається він.
— Аби хліб був, а роти знайдуться.
Я їду далі й ген — ген на обніжку бачу якусь чорну крапку. Під'їжджаю ближче. Видко, що сидить якась жінка чи дівчина. Ой ! Щось шпигонуло мене в груди. Та це ж Ольга ! Вона підвела голову від книжки й раптом побачила мене. Вона хутко встала, і книжка впала в неї з колін. Ольга ! Ольга боса, простоволоса йде мені назустріч, вся порив і здивування.
— Сергію, як це ти сюди ? Яким робом ?
— А ти як ? Де тут узялась у полі ?
— Дуже просто. Я тут часто буваю. . .
Ми сидимо поруч, і коник мій тут же хрумає житні колоски.
Я збоку дивлюсь на таке знайоме до болю обличчя, на блакитні очі й ластовиння біля носа.
— Олю, — кажу я.
Вона підіймає якось кумедно брови й дивиться вапитливо на мене. Тоді я тихо нахиляюсь і дзвінко цілую її в шию. Вона стріпнулась і підносить до моїх і очей якусь блідорожеву квітоньку.
— Не знаєш, як назва? — питає якимсь робленим і ніби не своїм голосом.
Я відчуваю, як прислухається вона до моїх рухів.
— Ольго, Олю, кохана, рідна ! — шепочу я в екстазі й обсипаю цілунками її обличчя. Я ще хочу торкнутися губами її ніжної оксамитної шиї й бачу на ній дві червоних цяточки від мого першого поцілунку.
Я щось думаю про своє, потім про її слова й пригадую кремезну Янову постать, пригадую Яна, що його виключили з комсомолу.
— Ольга, а як тепер до тебе Ян ? Ти його давно бачила?
Ольга затихла й якось уся зіщулилась.
— Я не знаю, нічого не знаю.. . Він божевільний чи... Не знаю. Знаєш—Він іноді цілі ночі ходить у мене під вікном, цілі ночі ! Я не знаю, як далі. Я кажу йому, що заявлю до міліції, кажу, що застрелю його, а він дивиться і, я певна, нічого не чує. В нього тоді такі очі, такі очі!.. Я не знаю, що буде, я, мабуть, виїду...
Вона для чогось затуляє очі руками й нахиляє голову. У неї зараз дивний, чарівний вигляд. Я знаю, що навіки запам'ятаю її такою, як вона є зараз.
"Ольга, Оля, моя рідна, дивна Ольга в містечку Вовковинцях !"
Я дивлюсь на неї, і губи мої тихо ворушаться, а в неї все ще похилена голова, і руки затуляють від мене такі зворушливі й теплі блакитні очі. ..
Сонце підбилось височенько, спека починається. Коники ще тріщать наввипередки, але скоро й вони затихнуть. Тоді в повітрі повисне залізна палюча піч і важко задихає жарким синім маревом.
— Коли б ти знала, як іноді буває тоскно ! Шалено вже хочу до міста. Ти ж розумієш, Олю, щоранку там будять десятки гудків, ціла симфонія! З гаражу вилазять веселі червоні трамваї, десь гупає по бруку підвода з залізом. Ах, цей залізний скрегіт! Так скрегоче праця. А потім...
Я на хвилинку спинився, і так мені хочеться їй сказати... І я кажу. Кажу й знаю, що це ж брехня:
— А потім те... .в мене ж дружина в місті. Мабуть, чекає мене.
"Ну, для чого це я?" — майнула думка.
Ольга .слухає, мовчить, і враз починає тихо сміятись. Вона мовчить і сміється, сміється якимсь внутрішнім сміхом і вся здригається, ніби ковтає кульки холодної криги. Я дивлюся на неї, і в мені зростає тривога.
— Ольго ! Ольго, що з тобою ? Ольго ! Вона перестала сміятись.
— Більше мене цілувати не смій. Чуєш ? Я не знала, що ти жонатий. І взагалі це ж підло, підло !.. Як ти можеш так робити ?
— Що ж тут підлого, Ольго ? Аджеж я тебе не дурю, я тобі сказав, що в мене є дружина.
— Чому ж ти раніше не сказав про це ?
— Я думав, що ти знаєш.
Вона міцно стиснула зуби й узялася двома пучками за щоку, ніби в неї раптом заболіли зуби. Я роблено байдуже виймаю цигарку й запалюю. І враз вона пильно — пильно вдивляється в моє обличчя.
— Сергію, сядь ближче, сюди. На хвилинку. Швидшу!
— Що ? — я присовуюсь до її плеча. Тоді вона обіймає мене за шию й жадібно, пристрасно цілує в губи.
— Олю, Олю, — скрикую я схвильований, але вона рвучко схоплюється.
— Не йди ! Не смій іти за мною !
Вона це сказала й пійшла від мене обніжком. Іде швидко, поспішає, не озирається, далі обніжком, далі обніжком, все від мене й від мого коника...
Я чомусь цьому радію. Як добре, що я вигадав їй таке. Ха-ха, значить, я одружений, і мене в місті чекає дружина ? Ха-ха!.. Нехай іде, нехай ! Повірила й тікаєш? Думала—"женишок"? Так?.. Нехай...
VIII.
Цієї ночі, коли я спокійно спав, у Вовковинцях скоїлась подія. Вранці на другий день до мене прибігли Марта й Лаврін, і вони розповіли мені про жахливу драму цієї ночі, про драму, в останньому акті якої мені самому довелося потім брати участь.
Це було так.
*
Старий Явтух не спав і перевертався з боку на бік. За останній час він дуже непокоївся за те панське майно, що було сховане в таємному надійному місці і про існування якого знав тільки він, Явтух. Як вірний пес, він добре затямив панського наказа стерегти ті речі,* аж поки пан не повернеться назад із — за кордону. З того часу минуло довгих шість років. Пан не повертався. В його старому двоповерховому будинку з важкими білими колонами (що, здається, несуть на своїх плечах тисячі років) оселився галасливий сельбуд. Але ніхто не знає, крім, старого Явтуха, що в цьому палаці, десь у глибокому кам'яному погребі, заховано коштовні речі, яких не м'г, тікаючи, захопити з собою пан. Старий Явтух пам'ятав панського наказа.
Коли в кімнаті все стихло й Ян почав виводити носом тонкі свисти й присвисти, Явтух тихенько встав, одягся й нечутно вийшов. Він ішов до схованки. Переліз через руїни з цегли й сміття, минув довгого коридора, поліз по східцях кудись униз і опинився в холодному підвалі. Тут Явтух налапав у закапелку маленького каганчика й засвітив його. Відблиск світла Затанцював на кам'яних сірих стінах, вихопив із темряви якусь нішу й простягся, здригаючись, на цементовій підлозі. Майнуло два-три кажани й зникли.
Явтух ішов уперед, обережно затуляючи долонею світло в каганчику від протягів, що— раптом виривались із якихось бокових хідників. Нарешті, купа наваленого каміння й гнилих дошок, що невідомо хто, коли й для чого заніс їх сюди. Збоку — низенькі двері. Замка немає, та й навіщо він ? Хто може знати про якусь хижу, що захована в підвалі старого панського будинку ?
А коли б хто й знав або знайшов — однаково замок тоді нічого не допоміг би.
В кімнатці (це швидше якийсь льох) попід стінами навалено купою різне хатнє майно : масивні фотелі, оббиті чорною запиленою шкірою, старовинні канапи, навіть чайні сервізи й люстра — все це в безладді, перемішане й залишає вражіння якогось погрому, руйнації. В кутку принишкли пузаті скрині, оббиті іржавим залізом. А над ними, як охоронець від злих духів, що могли підняти руку на це добро, висить великий образ божої матері "Ченстоховської" в коштовній срібній оправі. Цей образ для Явтуха був великою святинею, і завжди старий із побожним тремтінням згадував і в думках постійно звертався до нього з молитвами.
Могильна тиша. Якось моторошно, навіть каганець пригнічено, полохливо залг потів і застиг.
Страшний сон приснився вчора Явтухові. Чує він: із брязкотом, із залізним скреготом відчинились двері в цю таємну схованку. Якісь чорні кошлаті люди з вогненними смолоскипами купою застряли в проході, рвуться вперед до панських скринь. Глухі, важкі вдари сокири ... Потім дим, дим, дим .. . Стривожений прокинувся вчора Явтух. Вчора ж він вирішив одвідати доручене йому майно. І от він прийшов сюди. І перше ніж перевірити, чи все ціле, старий із побожною молитвою опустився навколюшки перед образом.
Так я уявляю собі всю цю подію й певний того, що всі деталі, які я тут наводжу, дуже близькі до дійсности. Потім я сам усе це старанно перевіряв, свої власні спостереження порівнював з оповіданнями Марти, Лавріна та Мордуха Цукера, хазяїна пивної, де востаннє гуляв Ян (і про якого мова буде далі), і дійшов до висновку, що я майже цілком вірно змалював картину жахливої події, починаючи, так би мовити, з перших її кроків і кінчаючи апотеозом, при чому всі деталі логічно випливають із загального розвитку всієї драми.
Коли Явтух опустився навколюшки, він виразно почув чиїсь кроки.