Бігав я з приказами від мами до кухні, а за кілька годин треба буде вертатися до Бережан, бо завтра школа, й це мене так тривожило, що все, чого я не торкнувся, з рук мені летіло, все одно, чи був це ніж, вилки чи склянка. Один такий поворот з батькових іменин, коли я був у гімназії, закінчився навіть досить трагічно.
Ще під час вечері зашився я поміж хутра на ліжку в передпокою і кріпко заснув. Гадав собі, що чей же не будуть розісланого хлопчиська насилу в мороз відвозити до Бережан, зачекають до завтра.
Та куди там! Дядько Кузеля із Звіринця, що приїхав був сам-один прегарними молодими кіньми, переконав Мого батька й маму, що найкраще буде, як я з ним поїду. Залубеньки на дві особи, нова бараниця, коні, як птахи, перелетять ті дві милі за одну годину. Збудили мене, й як я не просився, як не випрошувався, мусив одягнутися й їхати з дядьком. У залубеньках сиділо нас двох, а поміж нами торчала дубельтівка, бо дядько був лісничий і без рушниці в дорогу не пускався.
Коні дійсно як птахи перелетіли то дорогою, то оболоннями тих кілька кілометрів між Поручином і Гинови-чами. В Гиновичах треба було в'їхати в браму і попри ґуральню шульнуги на став, а тоді поперек ставу до Бережан.
До ґуральні з'їздилося з дуже прикрої гори. Ніч була ясна, й дядько нараз побачив, що брама була чомусь-то зачинена. Молодих коней годі було в половині гори в такім скорім бігу стримати, й тому дядько, щоб вони не увігналися в браму й не наробили каліцтва, повернув нараз направо, й залубні шульнули з берега на замерзлий став. Але берег був у тому місці зависокий і застрімкий. Коні з дишлем і орчиками відірвалися від залубень і полетіли на став, а залубні перевернулися з нами раз і другий та накрили нас собою. Я почув сильний удар у карк і втратив пам'ять. Коли прийшов до себе, побачив дядька, що обтулював мене бараницею і казав, щоб я сидів тихо й нічого не боявся, бо він піде шукати коней. Що лиш тоді зрозумів я, що мене рушниця так сильно вдарила, і пробував повернути головою, але не міг. Так само боліли мене руки й ноги, й ціле тіло. Довго дядько гукав і свистав на коні, врешті, зловив їх якось, припровадив, налаштував залубні, і незабаром були ми в діда, на бережанськім приходстві.
А ранком лікарі, перев'язка, ліки.
Два місяці нездужав я тяжко й не ходив до школи. Але року не втратив, навіть не казали мені здавати того, що опустив...
З тої пори я на всяку рушницю дивився кривим оком.
ЙОРДАН У БЕРЕЖАНАХ
В Бережанах, на Йордан, святили воду або на ставі, або в кам'янім басейні при криниці в Ринку.
Як не було морозу і вітру, що людей із ніг валив, то йшли на став. Там стояв з грубого льоду вирубаний великий хрест, обтиканий смереками та ялинками, біля нього й святили воду.
Але це мало коли бувало, бо якраз під Йордан приходили найтріскучіші морози, а вітри на ставі майже ніколи не вгавали.
Так тоді водосвяття відбувалося звичайно в Ринку.
Процесії з усіх церков і костьолів, з хоругвами, хрестами й образами, околювали великим кругом криницю, гімназійна молодь густою лавою підпирала ратуш, а напроти неї, у відступі яких двадцятьох метрів, уставлялась сотня 55 п[олку] піхоти під командою старшин, часто-густо українців.
Кожний вояк мав на лискучім параднім чаку вітку зеленої смерічки. Ми, гімназійники нижчих класів, очей із них не зводили. І страшно було нам, і цікаво. Страшно, бо знали ми, що будуть давати сальву, а цікаво, як вони стрілять — чи рівно, мов один, чи, може, дехто вирветься. Такі спізнені постріли дуже поганили враження. Та оцих "нахціглерів'' ми заздалегідь виправдували, бо руки від морозу деревіють. І нам зимно, аж млісно, але ми все-таки попідносили коміри з кроликів та зайців, коли не з баранців або з кангурів, і вилускуємо на цілий ринок чобітьми й черевиками, щоби запари в ноги не зайшли, а вони стоять у своїх звичайних сукняних плащах, мов заворожені, і навіть не ворухнуться.
А тим часом коло криниці, поки жив мій дід, то він, як парох і декан бережанський, а по його смерті наш катехит, Соневицький, довершує святого чину водосвяття. Пускає хрест на воду... хор... команда... і грімка сальва стрясає мурами бережанського Ринку. Де які птахи були, ворони, круки, галки, голуби зриваються і, стривожені, кружляють понад нашими головами, думаючи, що це постріли на них, аж заспокоєні відлітають до своїх гнізд на Дахах і на вежах.
Славний 55-ий полк стріляв добре. Ні один не вирвався, не спізнився. Старшини вдоволені, бо знають, що це їм на славу.
Народ біжить до освяченої води. Набирають її у збанки й несуть до своїх домів, бо це йорданська вода, що має особливу силу. В хатах чекають на неї, бо поки її не нап'єшся, нічого до уст взяти не можеш.
Наш катехит з хором не йде, а, казав би ти, летить до гімназії, щоб покропити шкільні зали. "Явился еси днесь вселенній", — грімко лунає на цілі Бережани.
Водосвяття скінчене. Старшини й представники влади, в одностроях, із золотими комірами та з блискучими шпадами, йдуть вулицею Райською на гору, на так званий Олімп, де дідо гостить їх і духовенство святочним обідом, що триває довго-довго, аж поза північ.
А на другий день, по годині четвертій, коли скінчилася полуднева наука, катехит Соневицький з дванадцяткою щонайкращих співаків починає обходити мешкання директора, професорів, станції учнів і доми своїх знайомих та кропити їх йорданською водою.
Не знаю, чи в інших містах був цей традиційний звичай, але в Бережанах годі було уявиш собі зими без нього.
Паде сніжок, мороз хрупотить під ногами, декілька ламп на кривобедрих стовпах майоріють, як привиди, крізь вечірній синявий туман, а вулицями міста посувається дивний похід. Напереді огрядна стать священика, а за ним гурт молоді. Два хлопці з першого класу несуть: один посуд із водою і кропилом, це кропильник, а другий спітрахиль і требник, це церемонієр. Отець катехит іде святити. На нього вже чекають. Господар або господиня хати виходить на поріг, вітає і запрошує в хату. За хвилину лунає там: "Явился єси днесь вселенній". Проспівали, отець катехит побажав "дому сему і всім живущим в нем" усього блага. Еггітрахиль віддав церемонієрові, а кропило кропильникові і... дальше, дальше, бо ще багато хат і чимало родин чекає на нього.
В деяких затримують бажаного гостя. Там уже заздалегідь накритий стіл і зготовлена вечеря. Хор радо покріпить свої горла і ноги, бо наспівався і находився чимало. Гостять щедро й сердечно, бо гостинність була ще одною із суттєвих прикмет нашого побуту, а часи, хоч на них все люди нарікають, були тоді також не найгірші.
Коло десятої години отець катехит повертається до диригента: "Брате, брате, вважаєш, треба нам іти, бо завтра знову праця".
Не дуже-то радо, а все ж таки братія дякує господарям за хліб і сіль і виходить. Домашні панночки відпроваджують гостей з ліхтаркою до брами.
Та ясніше від свічки в ліхтарці світяться їх очі.
Свіжий сніг білим пухом присипав вулички тихого міста. Воно вже коли не вснуло, то засипляє. Хор відпроваджує отця катехита до його мешкання.
— Доброї ночі вам, панове!
— Добраніч отцю катехитові.
— А тільки, вважаєте, не вступати мені ані "на сходки", ані "до Швадрона", лиш просто йти до хати.
— Простісько, — впевняють його і розходяться.
Сніжок дальше паде. Нависає на дахах, білими шапками накриває ліхтарні та пестливо тулиться до стін дімків з ґаночками на дерев'яних і кам'яних колонах, як дімки старого Києва, коли ще спудеї ходили з кантами та віншуваннями по домах тамошніх достойників і багатіїв.
ШЕВЧЕНКОВЕ СВЯТО В ГІМНАЗІЇ
Коли в Бережанах відбулися перші прилюдні Шевченківські вечорниці, того нині сказати не можу. Але пригадую собі, що ходив я до народної школи, як у Бережанах збудували новий суд з просторим залом для судових розправ. Зала була вже готова, але решту будинку що лиш викінчували і окружного суду ще не відчиняли. Бережанські українці скористали з того й дістали дозвіл улаштувати в тому залі концерт. Концерт мав великий успіх, приїхало багато гостей із околиці, а з місцевих земляків, мабуть, не бракувало нікого. З програми найбільше вбився мені в тямку солоспів О. Рибака, феноменального баса-Донині пам'ятаю, як він співав Шуберта "Ерлькеніг" та "Іх комме фон ґебірге гер".
Але чи був це вечір в честь Шевченка, цього не затямив. Так само не знаю, чи хор О. Вітошинського з Денисова приїздив до Бережан на Шевченкове свято, чи з окремими своїми концертами. З того часу минуло півстоліття, було коли забути. Зате добре пригадую собі, як ми по станціях влаштовували тайні сходини з приводу Шевченкових роковин. Зачинені двері, заслонені вікна, на брамі один з товаришів на варті, а в невеликій кімнатці кількох нас, хлопців з нижчої гімназії і з того самого класу в святочнім настрою. Один говорить про життя Шевченка, другий про його твори, двох, трьох декламує. Обов'язково "Кавказ", виїмки з "Посланія" та "До Основ'яненка". Заповіту не співаємо, лиш унісонно виголошуємо його, як молитву. В промовах більше доброї волі, ніж мудрого змісту, бо що ми тоді в третьому або четвертому класі могли сказати про Шевченка? Ш в школі багато не чули, ні поза школою не було що прочитати. Пересівали крізь решето те, що було у вступі до Шевченко-вих поезій (видання Сушкевича) та в лейпцігськім "Кобзарі". Декламації, виголошені майже шепотом, також не могли нікого пірвати ані розпалити. А все ж таки оті хлоп'ячі, буцім конспіраційні вечорниці зворушували нас і настроювали на вищу ноту. Ніхто не смів про них знати, учасники почувалися зв'язаними тайною, над ними витав дух великого поета. Як виглядали такі сходини наших старших товаришів, з VI та VII класу, не знаю, бо вони про це нам не казали, а коли ми дійшли до VI класу, то вже не потребували влаштовувати тайних вечорниць, бо дістали дозвіл прилюдно святкувати Шевченкові роковини в нашій гімназії. Не було це таке легке діло, як хтось міг би думати. Доброго нашого директора Матеуша Ку-ровського вже не було, а його наслідник нерадо дивився на таку новість, як концерт в честь Шевченка в його гімназії.
Делегації, що пішла просити дозволу, сказав, що дозволити не може та що треба внести подання аж до ради шкільної у Львові. Може, гадав, що на тім наш задум і скінчиться.