1 книжку купи, і зшиток, і чобіт підзолюй, чи мало ще чого треба тим дітиськам? А вони навіть не питаються, звідки мама гроші на них бере. Літом по горах спинаються, зимою по леду совгаються, вони ж на те й діти.
І зажурена їмость кивалася, як верба над потоком. Що там ще можна було із золота продати, продавала, але й того не надовго ставало, залишався останній рятунок — гімназистів на станцію брати. Жили з того другі, проживе й вона. З олівцем у руці можна якось на своє вийти. Щоб тільки добрих хлопців дістати, не дуже бідних і не дуже збиточних, та ще таких, щоб вчилися не найгірше, бо як
їм будуть двійки грозити, то батьки на інші станції перенесуть.
1 тут то вже ціла надія на отця шамбеляна. Ніхто так не знав вдовиної біди і ніхто так не вмів порятувати вдовицю в її горю, як він. І учеників добрих післав, і на конференціях обстоював за ними, і самої станції перед господарями клас боронив, словом, бідній удові не дав кривди зробити. "Це моя своячка, вважайте", — казав, якщо інших аргументів було замало.
1 не тільки те. Як сирота дівчина підросла, шамбелян часто-густо висватав її за питомця або за якогось іншого молодого надійного чоловіка. А робив це так, що ніхто й не догадався, аж його задум здійснився. "Бо то, вважаєш, тільки сир відкладаний добрий. Маєш женитися, то женися мені зараз, не чекай, аж люди розіб'ють, бо вони на те такі ласі, як каня на дощ. А якщо тобі важко розпрощатися з кавалерським станом, то йди, небоже, в штов-бур, як салата в жидівськім городі. Терціюм нон датур, моцюмпане!"*
Скільки доброго шамбелян нашим вдовам і сиротам зробив, того, мабуть, і на воловій шкурі не списав би, але щоби він кому пошкодив, такого ніхто з нас не чував. Ніколи!
Зокрема, піклувався отець шамбелян бережанською бурсою. Вона завдячувала свій початок одному з тамошніх гімназійних учителів, Іванові Волчукові.
Був це шкільний товариш мого батька. Селянський чи дяківський син, скінчив гімназію в Бережанах, а потім філософію у Львові й дістав суплентуру там, де сам до гімназії ходив. Пригадав собі, як то він тут колись бідував, і щоби його учні такої біди не терпіли, хотів зібрати гроші й побудувати для них бурсу, хоч не таку велику й пишну, як мали поляки (бурса ім. Якубовського), а все ж таки свій власний кут, до якого могли би ховатися перед крайньою бідою.
І ходив Іван Волчук по всіх бережанських інтелігентських та міщанських хатах, об'їхав усі приход-ства й при кожній нагоді, на празниках, іменинах і весіллях, підходив до кожного свого чоловіка із своїм настирливим: "Дай! Дай на нашу бурсу в Бережанах".
Третього не дано, мосьпане (лат.). — Ред.
1 люди давани. Та доля не дала Іванові Волчукові скінчити свого доброго діла. Внаслідок студентських і суплентських гараздів помер ненадійно на сухоти. По смерті Івана Волчука продовжав його добрий почин професор Юліан Насальський71, чоловічок маленький і мар-ненький, але щирий і ревний, як тоді казалося, чоловіко-люб і патріот, відомий також як видавець і редактор "Бібліотеки для молоді", так званої Бібліотеки На-сальського. Він не тільки принагідно збирав, де лише міг, датки на бурсу, але як прийшли святочні ферії та великі вакації, то обходив і об'їздив бережанський і сусідні повіти й настирливо витягав від людей гроші на "бурсу для нашої бідної шкільної молоді". Люди давали що могли, дещо добув отець шамбелян і другі впливові патріоти від ради міста й від повіту, так що незабаром Бережани могли повеличатися своєю бурсою. Купили для неї гарний дімок на Олімпі, напроти гр[еко]-кат[олицького] приходства (шість кімнат, дві кухні, сіни напростріл і невеличкий город), бережанські столярі поробили столи, крісла, ліжка й декілька шаф, і бурса почала жити й розвиватися, не дивлячись на всілякі колоди-перешкоди, які їй чужі і свої добродії часто-густо підкочували під її низькі пороги.
(Проф[есора] Юліана Насальського "в нагороду" за його безкористовний труд перенесли до Коломиї).
Отець шамбелян, як катехит і опікун гімназійної молоді, відвідував бурсу щоднини — літом по п'ятій, а осінніми й зимовими місяцями по четвертій годині з полудня. Виходив разом із олімпійцями, тобто з учнями, що мешкали на Олімпі, з гімназії в ринку й, розмовляючи з ними по дорозі, доходив до бурси. Тут обійшов усі кімнати, кинув оком на всі столи й ліжка, на вікна, двері й підлоги, а тоді й починав розмову на теми науки й школи. Якщо котрий із бурсаків не провинився того дня чимсь незвичайним, то розмови проходили мирно, залишаючи по собі спомин про доброго опікуна молоді, а як ні, то ставали грізними, бо відбувалися не прилюдно в школі, а в замкненім бурсовім крузі. Шамбелян наганяв виновникові такого страху, що він, мабуть, тим самим гріхом не провинився вже більш ніколи. Шамбелян як кричав, то голос його, як Зевсові громи, гуготів над цілим Олімпом. "Викину з бурси, прожену з гімназії, щоби тут навіть духом такого грішника не пахло!.. Моцюмпане!"
Бурса зі страху мліла, але за якої там чверть годинки небо над нею випогоджувалося, отець шамбелян обтирав спочене лице білою хустинкою з нагрудної кишені й розказував щось цікаве, а то й смішне.
Звичайно, один із професорів українців мешкав у бурсі й провадив її, але отець шамбелян, незважаючи на те, відвідував її щоднини, літом і зимою, в дощ і в погоду. Мала наша бережанська бурса свої злі й добрі прикмети, свою, як бережанці казали, "ліхт і шаттензайту"*, але якщо вона не одному нашому хлопцеві помогла скінчити гімназію й вийти в люди, так у цьому немала пайка заслуги отця шамбеляна, як довголітнього й повсякденного її опікуна й добродія.
НОВИЙ РІК
Приходство в Поручині (дві милі від Бережан), куди мій батько перенісся з Крегульця (на Поділлі), заки я ще став ходити до школи, було найстарше не лиш у деканаті, але, мабуть, у цілій єпархії.
Ґанок на карбованих стовпах, дебелі двері, густо цвяховані, з таким штуцерним замком, що чужий чоловік не вмів його ні відчинити, ні замкнути, дерев'яні стелі з грубезними сволоками і двері з покою до покою на чопах, колені, не гибльовані і без клямок, тільки з затичками, врешті, малі вікна й височезні пороги — все воно нагадувало ті часи, коли люди казали собі, що хата є не лиш до мешкання, але й до оборони життя і маєтку.
В хаті тій були три невеличкі кімнатки, кухня, передпокій при ґанку й сінки при кухні. Тілько всього. Від в'їзду стояла вона на високій підмурівці, а від городу мала вікна так низько над землею, що пси заглядали крізь них До середини й облизувалися, як застали нас при обіді. Літом поручинське приходство виглядало, немов якась хатка з казки, бо по стінах, від землі аж до стріхи, спиналися чайні рожі, густо обсипані цвітом, а долом стелилися РУга й васильок.
Світлу і темну сторону (нім.). — Ред.
677
Але зимою не було тут так гарно. Хату, мов у кожух, вбирали в грубу загату, бо без того годі було би перетрива-ти морози.
Чудовий квітник і довга стежка від хати до саду, обсаджена винничками, спочивали під білою скатерткою снігу. Як повіяли вітри з-над великого бережанського ставу, хата тріщала й постогнувала, неначе нарікала на свою старість. Тільки комин сидів на високій стрісі й пускав дим під небо.
Тихо й спокійно плило щоденно життя в пору-чинськім приходстві.
Восени й зимою батько щодня правив службу Божу, а по службі Божій ішов на поминки до котрогось із селян, де пересиджував на розмові аж до вечора. Село не мало школи, письменних людей можна було почислити на пальцях, загалом культура в тім глухім куті нагадувала XVII століття, тому-то батько вважав ті розмови на всілякі теми з нагоди поминок одним із кращих засобів освідо-млювання села. На каву приїздив чи приходив додому, бо кава на приходстві куди важніша навіть від обіду.
По каві короткий відпочинок, а коли засвітили лампу, являвся дяк Янчинський на господарську нараду й здавав звіт про все, що діялося в селі. Та ще він не вийшов, як приходили "люди", то найняти службу Божу, то до "отця духовного" за порадою, то прямо побалакати собі.
Батько був молодий, "працю над народом" уважав своїм святим обов'язком і не думав про те, як би то позбутися нецікавих гостей якнайскорше, лиш просив їх сідати й починав розмову.
Такий спокійний та одноманітний спосіб життя змінявся перед Різдвом.
Починалися святочні порядки. Білили стіни, лугом зливали підлоги й дерев'яні стелі, батько їхав до Бережан, буцімто по "справунки", а на ділі, щоби того всього не бачити. Це вже належало до мами.
Свята минали як сон, і то короткий сон, бо всього мали ми шість днів, вільних від шкільної науки. День перед Святвечором і день по святах ішли на їзду так, що на самі свята залишалося всього чотири дні. І що це чотири дні?
Ще ти не розглянувся добре по хаті й по обійстю, ще не насанкувався й не наковзався на потоці, а вже збирай свої манатки і вертайся, звідки приїхав. Ціла потіха, що за кілька днів Новий рік. Батькові іменини.
Було це в нас велике родинне свято. Приїздили сусіди й гості з Бережан, пані й панове, душ двадцять кілька. Де й як вони містилися в поручинській тісній хаті, в отсих трьох невеличких кімнатах — того я собі нині навіть уявити не можу. Але якось містилися а навіть знаходили ще й місце на столик до віста або тарока для старших панів, що без карт не знали забави. А раз, пригадую собі, бережанці привезли з собою гімназійну оркестру й молодь танцювала наперекір дідчій тісноті і на злість витоптаній підлозі, що, мабуть, пам'ятала ще ті часи, коли війська Хмельницького переходили під Зборів72. Гостинність розпирала стіни — та й годі.
Для мене на татових іменинах був один прикрий момент. Я мусив ще перед святами скласти коротке повінчу-вання, інструктор поправив його, вислухав, коли я навчився напам'ять, а в Поручині треба було знайти таку хвилину, коли батько був сам, і виголосити цей еляборат. Не раз цілу годину снувався я за батьком, як тінь, поки не припер його десь у кутку та не збувся цього конечного та нелегкого обов'язку. Потім уже й дихалося легше, тим більше, що гостей було багато, деякі мало коли й зустрічалися з собою й користали з нагоди, щоб набалакатися за всі часи, а на мене не звертали уваги, не казали декламувати "Белізарія" ані "Дай води, Аллаг, бо пропадаєм" і не задавали мені, як на діточу голову, досить важких питань.