Кажіть, що в селі, чи не бачили старого?
— Бачила і більше не побачу!
— Не морочте мене, роказуйте! Впилася баба чи що...
— Авжеж що пила і зілля піддала. Та в мене зілля проти зілля було, а в них ні. От що! Попилися. Один і каже: "Ходи зі мною, молодице". А я йому: "Хоч ти мені і тридцять тисяч міліонів давай, так не піду" — "А то ніби чому?" — "А тому, що ти поганий, в тебе ніс напоперек, а очі наповздовж? — "А тож як?" — "Подивися в калабаню, то й побачиш як..." А він тоді до мене: "Відьма!" А я до нього: "Відьмак! Ось тобі як!.."
Взяв Семен Ксеньку за плечі, аж кості захрупотіли.
— Не дурій, а кажи, що сталося з моїм тестем! Вилупила на нього очі, ніби її хто з твердого сну збудив.
— Скажу, синоньку, скажу, але перше треба двері підперти. А якби хто двері виважив, то під дев'ятим вуликом потайник є, аж до каміноломів веде. Ти не знав, а Ксенька знає, Ксенька все знає, бо Ксенька чарівниця.
Підперла двері і потягнула його до повітки, де була постіль і невеличка піч. Шепотом стала говорити.
— Як ви поїхали, гадаю собі: треба йти до Чепелів, і так свого кута не маю. Допильную їм хати, обійду худібку, подякують, як вернуть. Розпалила я в печі, зварила якусь вечерю, припрятала, така я широка господиня, що ну! Аж і Чепіль прийшов.
— А ти ж тут як?
— Так, як бачите. Розповіла я йому, а він і каже:
— Ну то й гаразд. Оставайся!
Повечеряв і пішов до світлиці. Мені казав сидіти в челядній.
Куняю я на лаві, а все мені здається, що щось воно буде, що ворог прийде. Розумієте. Аж чую, ніби старий до когось балака. Наслухую. Ніби молиться. "Дав ти мені, Господи, чесно вік звікувати, дай і без сорому вмерти..." Нараз:
— Ксенько! Ти спиш?
— Ні, — кажу, і йду до нього.
Сидить на лаві, рушниця коло нього, знаєте, тая, що нею диків на своїй бульбі стріляв. Дивиться так якось грізно, незвичайно.
Стала я біля дверей.
— Слухай! — каже.
— Слухаю.
— Якби зі мною щось сталося, то підеш до стебника. Там під третім вуликом, від дверей наліво, вириєш ямку, так, може, на півліктя. Візьмеш, що там буде, сховаєш за пазуху і побіжиш до Червоної корчми. Застанеш їх, віддаш, а не застанеш, то питай людей, куди поїхали, і Доганяй. Десята часть тобі, за труд і вірність, а решта їм. Та ще скажеш, що благословеніє моє їм на допомогу посилаю. Зрозуміла?
— Ще б то ні!
— А тепер можеш йти спати. Тебе тут не треба. Пішла я. Але не сплю. "От чоловік, — гадаю собі. —
Яка я нікчемна, ніби ворожка, ніби пиячка, що я таке? А він мені свої маєтки довірив. Добив він мене тим. Сліди б я його цілувала, на край світа пішла б, куди б не казав* Плачу..."
Аж нараз: "Ту, ту, ту!" — вони!
Позлазили з коней, добуваються.
— Відчини, а то виважимо двері! Тихо.
— Відчиняй, сякий-такий сину! Тихо.
— Не хочеш по добру, так на тобі! — і посипалися кулі в двері.
Кинулася я до світлиці, і одна мені попри саме вухо, як той чміль прожужжала. Входжу, а старий з рушницею вже коло вікна. Відчинив кватирку.
— Я тую хату збудував, і поки я живий, ворог до неї не ввійде!
Примірився і — грим! і — грим! і — грим! А стрілець був добрий. Таких тепер нема. Ні одна куля не хибила.
Остатну для себе лишив. І тая не завела...
Що дальше — не потрібую казати.
То був хлоп, то був господар, то був лицар!..