Якось воно пан Бог дасть".
А другий доповідає: "На війні всі не гинуть. Трохи народу прорідне, то більше місця стане".
А баби ще гірше в крик.
То знов котрийсь відзивається: "Або то зле мати таку жовту книжочку і від цісаря гроші фасувати3. То так, якби урядник який". Баби, почувши про гроші, тихнуть, але як пригадають собі тих із книжечками, без рук або без ніг, то ще гірший лемент підносять.
"А то дурні баби, — каже присяжний. — Та чого ви плачете? Поки наш старий4 жиє, то війни не буде. Я вам кажу".
Баби знов тихнуть, але за хвилину як подивляться на чоловіків та на синів і погадають собі, що їх покличуть на війну і повбивають, що вони без рук, без ніг або без голів лежатимуть на полі, звірам та птиці на поживу, то такий їх жаль бере, що аж головами товчуть. "Ой, ой, ой! Па-доньку нещасливий".
— Цитьте, жінки! — обзивається котрийсь із молодших газдів. — Цитьте, бо то не ви за нами, а ми за вами
маємо плакати. Тепер таке право вийшло, що баби підуть воювати.
— Ой ціло!
— Та не ціло, але дадуть вам кочерги та й коромисла і
— гайда!
— З такою гармією то ще б і наш Медвідь пішли воювати.
— Я своє відвоював, — відповідає Медвідь, — але вас треба би трохи післати. Може би, вас кулі продрухали з того сну, може би, вам від блиску багнетів стало в головах ясніше.
— А дивіть! Старенький ще свого не забули.
— Може би так читальню?
— Або склеп?
— Або касу?
Кожний що іншого пригадував насмішливо, а старого як би хто ножами шпигав.
— Сороміться! Десь інші люди як люди, а ви, як нерозумна звірина; не знаєте нащо вас Бог сотворив і чого вам треба. От їсьте, спите, родитеся, умираєте, та й то ціла ваша робота.
— Казанє, — почали доповідати люди.
— Не казанє, а чиста правда. Якби я так міг, то я вигнав би вас, як худобу на заріз, там, де кулі літають і де блискають багнети. Та, може би, там половина з вас лишилася на місці, а друга, може би, хоч трохи помудріла.
— Та ніби як? — питався дехто.
— А так, щоб ви пізнали, що як тут, у тім багні будете так тихо довше сидіти, то зігниєте до решти. Нужда вас з'їсть, дурнота згризе вас, як сніть гризе зерно.
— Еле, ле! Та-бо ви говоріть ясніше, бо ми такої муд-рої бесіди не розуміємо, — почали його на сміх брати.
— Не розумієте? То я скажу вам ясніше. Ось дивіться!
— Тут так підніс свою милицю, щоби всі бачили, а потім Уварив нею до землі, аж хата задрижала. — Якби не Кенігрец5 та не та куля, то хто зна, чи ваші плечі й донині не поров би гайдук нагайками... Зрозуміли?
хвилину ждав на відповідь, але не відповів ніхто. Дехто віДкашельнув, дехто плюнув, та ані одно насмішливе сло-80 не вилетіло з уст. Медвідь глянув по лицях мужиків, не знайшов на них того, чого чекав — зрозуміння, ^тхнув, піднявся з місця і вийшов.
За ним пішов луск його дерев'яної ноги.
В хаті кружляла дальше горівка, і дальше говорили про те, що японець йде панщину заводити, і баби плакали дальше за мужами і синами, як би їх справді не мали більше побачити.
Як коли старого Медведя дурнота людська довела до розпуки, то він утікав на поле.
Там знав кожну комашку, кожну стеблинку і присяг би, що й вони його знають.
"О, диви, диви, яку запруту тащить на гніздо! — говорив, дивлячись на муравлисько. — Тащи, небоже, тащи, бо ніхто за тебе не занесе". І з щирою старечою усмішкою торкав справді велику тріску, яку муравель силкувався занести до своєї крутої будівлі.
То знов, дивлячися, як птаха утікала перед яструбом, кричав: "Не дайся, небого, не дайся! Він туди, а ти сюди, він туди, а ти сюди! А видиш! 1 не зробив тобі нічого. Ану, якби ти так стала і здалася на його ласку..."
Багато бачив старий Медвідь, а все щось нового добачав...
По вчорашній розмові зробилося йому дуже прикро. Коби хоч на старості літ видів, що той нарід мудріє, що він собі раду дасть у світі; щоби надія, що все ж колись і тут, в його ріднім селі, інакше буде. Таж стільки наговорився, стільки свого серця наїв, та й надаремно?..
Не всидів Медвідь у хаті. Тісно тут було для нього і сумно. "Піду в поле, подивлюся, як озимина вийшла. І так нині неділя".
Взяв капелюх, палицю, поправив милицю і пішов. На полі дігнали його внуки. "Дідусю, дідусю! Ми підемо з тобою".
Медвідь не відзивався.
"Не жени так, дідусю, бо ми ще малі, не наспіємо!" Старий не слухав.
Жаль гонив його з села. Був би на тій одній нозі біг кудись далеко, на схід сонця. По дорозі кликав би людей, щоби вилізали з своїх нор та ішли настрічу волі. Був би ще другу ногу дав собі відрубати або відстрілити, аби хоч перед смертю узріти її.
Весняний вітер розвів його поли і дмухав силою та здоров'ям у лице. З землі йшла свіжість і охота. Підсихало болото, вияснювалося небо, розцвіталися квітки... Гей! Боже!
На роздоріжжі, між липами, стояв панщизняний хрест6. Старий ніколи не минав його, щоби не зняти капелюха та не подумати хвилину. 1 тепер став.
Липи розвивалися звільна. Як із золота, блищали їх нові здорові парости. Дерев'яний хрест почорнів трохи і перехилився. "Треба його підновити, — подумав старий, — конечно, треба". Під хрестом була мурава, густа і зелена. Волею пахло від неї.
— Дідусю, дідусю! Ми собі зробимо вінок.
— А з чого ж ви зробите, ДГҐИ, коли ще нема зілля?
— Чому нема! Чекай, ми тобі покажемо, які гарні квітки позацвітали.
— Добре, збирайте, діти.
Діти побігли, як безжурні птахи, а старий, дивлячися за ними, думав: "Чи і з них будуть такі туподумні хлібороби, така покірна робуча худобина? Не дай, Боже!"
— А диви, дідусю, які квітки, — тішилися діти, показуючи повні пригорщі білих первоквітів, повириваних разом із листям та з травою. — Поможи нам сплести вінок, Дідусю.
— Та який з того вінок? Та того і затикатися нема чим.
Але поміг, і невеличкий вінок був скоро готовий.
в — А тепер, дідусю, — мовив старший хлопчина, — підсади мене, я його повішу на хрест.
Старий підніс мовчки дитину і з радістю дивився, як воно тим першим невибагливим вінком пільних квітів прибирало символ волі. А як спускав дитину на землю і як и тепле лице доторкнулося його старечого обличчя, то мимохіть устами завис на гладенькім чолі, поцілував і без слщу звичайної своєї гіркоти бубнів: "Так, діти, так, ви |*Рно зробили... Не будьте такі, як ті там у долині. Будьте ^аці— О! Чуєте, яким здоровим, кріпким вітром зі сходу
онця віє? Не відвертайте лиця, не бійтеся. То йде воля...
°на прийде, діти. Вона прийде, хоч би таких забитих сіл,
іб* як наше, були навіть цілі сотки... Прийдіть тогда, діти, на мій гріб, і положіть на ньому такий вінок, як той. Най знаю, що у вас весна. Най знаю".
1 гладив їх по русявих головках, і тулив до груди.
А діти дивувалися, чуючи, як острий голос діда лагіднів нараз та робився м'який, як льняне повісмо. 1 з дива не могли вийти діти, побачивши в його звичайно грізних очах першу сльозу.