Найгірше, що ніколи було читати. Вдень школа, ввечері наука, лишаєся ніч. Ну, але розум від чого? Я лягав спати разом зо всіма, а по годині дрімки, як всьо каменем поснуло, вставав, світив свою власну свічку і читав. Читав далеко поза північ. На рано біда! Очі печуть, якби хто піску насипав. Але то недовго, лиш зразу, потім привикли. І всьо було добре. Аж раз якось лежу собі, свічка горить, як над мерцем, читаю — коли чую, хтось йде. Не встиг світла згасити і сховати книжки, як настоятель, мов з-під землі виріс. Пішла моя книжка — пішов і я. Прогнали.
— Іди, синоньку! — кажуть до мене. — Іди та дякуй Богу, що на добрих людей трафив, бо другі були б тебе знищили навіки. Таж ти міг цілу бурсу з огнем пустити, таж ти міг дітям голови дочиста позавертати. Іди собі!
Кажуть, що всьо то видав мій товариш, отсей писарський синок. І що єму з того прийшло? Ані розуму не прибуло, ані гроша! Хіба що злість свою наситив моїм нещастям. Бо тепер справді почалося моє нещастя.
Перше вважали мене хоть бідним, але добрим і порядним учеником, і заявляли се при всякій нагоді. Тепер кождий глядів на мене кривим оком.
Просив я учителів, щоб дали лекцію.
Обіцяли, що дадуть, як буде.
Жду, лекції нема. А тим часом гроші йдуть. Що мав зложених, вибрав і проїв та перемешкав, а тепер роби що хоч. Випровадився я за місто далеко, до бідного міщанина, і мешкав разом з двома такими, як я, бідолахами. Ми тулились, як ластівки під стріхою. Хатина маленька, а народу багато. Встаю, бувало, рано, як бовван, світа Божого не виджу. Скинув я гордість з серця, пишу до батька. Пришліть, кажу, татуню, кілька ринських, бо така на мене потреба зайшла, що ради собі не дам. Як зароблю, то віддам. Знаєте мене прецінь.
Писав я той лист і плакав, потім носив кілька днів з собою, нім пустив на почту. Ніхто не знає, як мені мило було єго слати. Прийшли гроші раз, другий, третій. За третім разом прийшло і письмо.
"Наказую тобі, сину, щоби-сь шанував кождий крей-цар, бо ти, може, не знаєш, як ми на нього гірко працюємо. А може, ти, небоже, на пана переходиш? Коли так, то спам'ятайся та пожалуй своїх бідних родичів".
Такий був лист. Але що я вам голову морочу? Ви, мабуть, і спати хочете, а мені на балакання зібралося. Але щось таке на мене зайшло, що мушу виговоритись.
— і овшім, я рад слухати, хоть то звичайна історія. Лиш боюся, щоби вам не пошкодило.
— Е, не робіть знов з мене хорого. То такий звичайний кашель. Треба лиш відпочити і вилежатись, то перейде. Коби як скорше додому, до мами. Таки нема як мама! Рік тому, то я був гірше хорий, а подужав; дасть Бог, і тепер прийду до себе. Тогди, по тій біді, то я був приїхав такий як тінь, лиш скіра і кості. Як побачила мене мамуня, то аж сплакала.
"Ото> ~~ мже, — синоньку, тебе зівчило, аж дивитися лячно". А потім як взяли ходити коло мене, то молока, то сиру, то курку дадуть, як ніхто не видить, і геть мене відпасли.
Та що з того, коли спокою я не мав. Совість мене гризла — бо в хаті була біда. Всьо ішло до гіршого... Ви бачили, може, як то не раз на селі буває. Стоїть собі хатина, чепурна і весела. Аж ту диви, вікно збилося, нового не вставили, лиш шматиною заткали; ворота відорвались, ніхто їх не завісив; вітер козлиння розніс, ніхто другого не поставив; ого, то вже недобре. То біда увійшла на подвір'я і почала господарювати. Ще трохи а побачиш, як ґазда з ґаздинею пічне за волосе водитись, як тихцем одно перед другим возьме застави до жида носити, як усьо зведесь на нінащо. Зрозумів я, до чого воно йде, і зробилося мені лячно. Питаю раз татуня, чому воно так? "А но, — відповідають, — всьо ішло на тебе, на ту твою школу, та й тільки". Як я то вчув, то так, якби мене хто каменем по голові тарахнув. Почекайте ж, кажу до себе, не хочу я від вас ані крейцара більше. Якось я собі дам раду. Метнувся туди, сюди і найшов собі лекцію на селі, на цілий рік. Де? — Знаєте. Записався в гімназії приватистом і поїхав. На моїх нових господарів не нарікаю, але діти, най їх Господь врозумить, бо я не годен! Що намордувався, не годен! Та ви їх знаєте. Видали їх прецінь. Але що то при гостях, то ангели. Вам їх побачити, як нікого нема! Тоді вони вам покажуть, по чому локоть! Одного батька боялися, а більше нікого. Ой, мав я з ними гірку годину! Сиджу, бувало, годину над одним латинським уступом, от-от, здається, доведу до пуття. Єще раз, єще раз, єще раз. Кажу перейти наново від початку, а вони ані в зуб. Ну, гадаю собі, тут вже всьо кінчиться. Тут святої терпеливості замало. Тим часом показується, що вони змовлялися і вдавали дурнів, щоб лишень мене їсти і дратувати. Або не раз сидимо за сніданєм, а потім має бути лекція. Говоримо, хлопці п'ють молоко, слухають, — аж ту дивись, ого, і слід за ними пропав. Пішли, Бог знає куди. І не раз треба було годину шукати або й більше, заки ми їх найшли і привели до книжки. Прошу їх, благаю, толкую, що я сам хочу учитись, що грудей мені шкода, що здоровлє трачу, а їм ані в думці! Вони тільки того й хочуть. А скажу, бувало, батькові, то знов пекло. Бо він їх хотів коротко в руках держати. Раз, по такій моїй жалобі, розходився надобре.
Одного хлопця вибив, другого жінка з рук ледве вихопила, бо боялася, щоби не прийшло до нещастя. 1 що мені тут бідному почати? Хоть з хати тікай. Якось та буря втихла, чую, говорять они собі обоє. Звичайно, родичі. Діти нічо не винні, бо діти дітьми: молоде, живе. Але я, прошу вас, я винен, бо поваги не вмію собі надати. Га, думаю, нема тут для мене місця. Зібрав свої клуночки і хочу забиратись. Втім, пригадалися мені батьківські слова: "Всьо ішло на тебе, на ту твою школу, і тому біда". Куди не піду, все ті слова чую... Лишився я. Ходжу, як в ярмі, на боки не оглядаюсь, на нічо не зважаю. Терпен" спасен!
А туг і кашель мене вчіпився. Зразу короткий, легкий, а потім гірший і гірший. Прийшло вкінці до того, що я мусив науку переривати і годинами видихуватись, так мене мучив. Але се дурниця! Правда? Що то кашель?
І дивився мені в очі, так якби вичитати хотів, що я думаю.
— Пощу на село, там мені мамуня наваряіь липового нэпу і дадуїь молока з гусячим смальцем. Що ті лікарі знають! Правда? Я їм ані дрібки не вірю; піду для святого спокою...
І знов хотів подивитися на мене, але я заздалегідь відвернув очі до вікна. Саме в тій хвилі мійський слуга приставив свою драбинку до лампи на улиці, видряпався по ній, відчинив, дмухнув і загасив світло.
Була одинадцята година.
— Бесіда говориться, а ніч іде. Час нам спочати! Ви завтра в дорогу. Поможіть відсунути від стіни канапу, щоби на вас не тйгнуло.
— Не знаю, як вам дякувати, — відповів щиро, — і як перепросити за сей захід.
Потім взяв поруче софи і замість посунути ним, підніс вгору. Бажав показати, що він не такий безсильний, як мені здаєся, але в тій хвилі очі набігли кров'ю, уста скривилися прикро, а груди заревли кашлем.
Я сейчас подав єму води, посадив і поміг порозпинати ковнір. Він сидів, опершись о спину старосвітського крісла, і більше подобав на тінь або на привид, як на живу людину.
В годину пізніше в кімнаті темно, як в гробі. Глибоку тишину переривав плюскіт дощу, чикання годинника і важкий віддих того товариша...
Я не спав. Сумне а щире оповідання нещасливого молодого чоловіка будило в мені рої гадок.
І він не міг заснути. Перекидався з боку на бік і зітхав та зітхав.
— Я вам не доповів всього, — почав він, впевнившись, що я також не сплю. — Єще кілька слів, тим цікавіших, що кидають вони деяке світло на житє нашої сільскої інтелігенції. Я, бачите, селянська дитина, і серце тягне мене під курну стріху. Хоть ідеалізувати того життя не маю причини, але тужу за ним і радо до него, хоть на хвилю, вертаю. А було в селі кількох таких газдів, з котрими я радо де-небудь видався, а найрадніше в їх хаті. Ходив я туди не на обзорини, ані з якогось ніби патріотичного обов'язку, а просто тому, бо мені там було добре, бо пригадувалися якісь давні щасливі часи, бо там не було облуди.
Отже ті мої знакомства і гостини не подобались моїм господарям. Вправді вони того не казали мені, але я догадувавсь з питань, з натяків, з замітних кивань і потакувань головою. Се тягнулося кілька місяців. Я вдавав, що не розумію, і ходив, як передше, по сусідах. В селі почалися готовити до засновання читальні. Вість про се дійшла на приходство і викликала загальне невдоволення. Читальня річ добра, але чому її має засновувати хтось там, а не вони? Не втерпіла їмость а, діждавшися принагідної хвилі, взяла мене на сповідь. Чого я по селі ходжу? Що я говорю, що читаю? Чи я знаю, що таке поступованє кидає на їх дім погане світло, а вона має доньку?., і т. д. Вкінці заявила мені, що їй се байдуже, бо она остаточно зуміє стати висше над людську опінію, але муж єї має із-за мене всілякі прикрості. Недавно докоряв єму на соборчику декан, що він під своєю стріхою держить небезпечного чоловіка, який поміж народом ширить радикалізм. То, мабуть, стало причиною, що він не дістав відзнаки, а тепер готові єго ще звільнити від конкурсу.
По сій розмові я рішився подякувати за хліб і сіль і ждав лишень, щоби мої ученики зробили іспит. Я ще більше працював над ними, а они ще менше вчились, а більше мені докучали. Моя недуга почала рости. Кашель нападав мене чимраз частіше і мучив чимраз більше. Мій побут став неможливим. Мене перестали кликати до гостей і вважали в хаті чимсь вправді конечним, але немилим.
Вкінці прийшов іспит і скінчився не найліпше. Але, ей Богу, я сему не винен. Маю совість зовсім спокійну і сли жалую чого, то хіба того дорогого часу, що пішов намарне. Тепер я їду додому. Боже, щоби скорше! Щоби я раз побачив свою стареньку маму, свого спрацьованого батька!.. Розкажу їм усьо, як було, і мені стане легше. Потім верне здоровлє, а тоді як не закочу рукавів, як не возьмуся до книжки! Всьо скінчиться добре...
Коби лиш до рана. Здаєся мені, що як дихну рідним повітрєм, як сяду під старою липою, то мені зараз, таки зараз полекшає.
Дальшої бесіди я не чув; важкий сон осінньої, елітної ночі замкнув мої повіки.
Коло 7 години рано збудив мене, як звичайно, пес мого сусіда, що менше-більше о тій годині починав "урядувати", себто бігав поперед хати і лаяв на прохожих.