Та заки згасне, втворяє широко очі і всміхається так весело і сердечно, що від того усміху цілий світ обливається всіма відтінками золота і — крові.
Надворі тихо. Вітер затих. Чути, як сани їдуть дорогою від лісу, як рубачі ідуть за ними і як сніг скрипить їм під ногами. Йдуть, пакають люльки, і говорять з собою. Деколи підбігають, щоби розігріти ноги та б'ються руками по плечах, бо зимно.
Між ними йде Микола. Відколи вернув із війська, ходить на зарібки. Тепер рубає стоси. Його мати мешкає на краю села, за потоком, він прощається з господарями і йде короткою стежкою понад потік. Над рікою стоїть Настя і б'є праником, аж гомін йде по лісу.
— Насте! А ти чому не йдеш додому! Видиш — ніч.
Настя кинула праник і мовчки збирала білля. Він підійшов до неї і спитав:
— Насте! Чи то правда, що люди кажуть?
— Правда! — відповіла Настя.
— А чого ж ти йшла за нього?
— Мені казали. Силою потягли до престола.
— А мене тобі не було жаль, Насте?.. Потім замовк. Нараз промовив рішуче:
— Я його вб'ю. За свою і твою кривду.
— Миколо! Що ти говориш? Спам'ятайся. Ти того не зробиш. Так він женився зі мною, як жениться багато інших, для поля, для худоби. Взяв гроші. А врешті — я сама сказала йому, що його не люблю і що на жабу волю дивитися, як на нього, ну й він...
— І він тебе побив, била би його Божа сила. І до такого розбишаки ти гадаєш вертати?
— Ні, я до нього не верну, — відповіла Настя.
— Ніколи?
— Ніколи.
Місяць підпливав на середину неба і, як потопельник, то виринав, то потопав у хмарах. Мороз світився на снігу, а було так тихо, що вони чули, як лід мерз на річці і як серця билися в їх грудях.
— Насте! — промовив нараз Микола і вхопив її за руку. — Будь моєю! Я тебе заберу звідси геть далеко, за море. Там заживемо щасливо. Родичів не жалій, бо вони тебе не жалували, покинь усе і ходи зі мною. Підеш?
Держав її кріпко і шептав їй заєдно:
— Підеш? Підеш?..
Густі хмари не пускали місяця на небо. Сірий сумрак покривав світ. Вітер не переривав спокою, а лід мерз і тріщав на ріці.
— Пусти, мене, Миколо! Пусти! Запізно! Господь видать, я хотіла на тебе ждати, я виглядала — а тепер уже все запізно, пропало. Я присягала. З ним мені не жити, бо
Не годна, а з тобою не йти, бо гріх, і нема мені на світі ні ради, ні поради. Але знай, що я тебе люблю, і тому йди від мене — геть!
V
Розійшлися. Сумна розлука.
Микола по розраду пішов до корчми, а йдучи вигукував весело — дурив себе. Настя з біллям вернула до хати. Відтворяє двері. Батько на лаві сидить, мати коло печі порається. Суває горшками по припічку і, не відвертаючи лиця, питає:
— А ти де була, Насте?
— А хіба ж ви не знаєте де? На ріці.
— Та дотепер прала? До півночі. Як на заразу.
— Та де вам північ? От, щойно сонце зайшло.
— Еге! — докинув батько. — В тебе доти день, доки Микола коло тебе. Знаємо ми, знаємо. Але — зле ти робиш, Насте, дуже зле. Сором на мою сиву голову наводиш.
— Тату! Хіба вам мало ще мого горя? Старий замовк.
Сіли їсти вечерю. Настя плакала.
— А ти чого, Насте, плачеш? їж, небого. В дорогу треба вхопити теплої страви.
— В яку дорогу? — питає Настя. — Хіба на постіль?
— До чоловіка, — відповідає батько, — до Гната. Був перед вечером і казав тебе привезти. Та й повезу. Ти ж його законна жінка. А в Письмі Святім стоїть, щоби жінка не відлучалася від мужа. Чужого добра переховувати не годиться. Та й панотець закликали вже мене до себе та питалися, чому не жиєш із чоловіком. 1 люди не дають спокою, і діти показують пальцями на мене: диви, — кажуть, — то той багач, що його дочка не сидить з чоловіком. Не годен я стерпіти такого стиду...
Настя ніби не чула цього. її лице було як із каміння куте. Німе і ніби байдужне.
— Збирайся! Я йду запрягати коней, — сказав батько і вийшов із хати.
Тим часом мама відтворила скриню, вийняла новий кожух, накинула його на доньку і собі стала приповідати:
— От і мій старий зараз по шлюбі побив мене, а я не втекла. Прожили ми більше як тридцять літ у мирі та спокою, що кожному дай Боже так жити. Воно часом добре, як жінка чує руку над собою...
Стара щойно розговорилася на добре, коли на порозі появився батько в великих рукавицях, у шапці на ухах і з батогом.
— Ну, кому в дорогу, тому й час, — промовив він. — Ходім! Пішли. Стара зробила хрест над ними й зачинила ворота.
— А як, чуєш, буде дуже курити, то підночуй. Побачиш, як вони там із собою, чи не відвикли.
— Ы не привикнуть, — докінчувала тихо Настя. Ьуть.
Легенькі сани як по воздухах гонять, коні мов пливуть по снігу, лишь час від часу порскають для охоти.
— Здоров! — каже тоді батько. — А що? Я казав, Гнат буде нам радий.
— Ще й як! — доповідає Настя, їдуть дальше.
Між тим селом, де мешкали Настині родичі, а тим, де жив Гнат, був великий став. Зимою, як лід зціпить воду, а сніг покриє лід, люди їздять ставом, бо ближче і рівно, як по столі.
І Настя з батьком іде через став. Батько поганяє коней і ногами по снігу волочить, донька думку думає... І так зле, і так недобре. Родичі з хати женуть, і з Гнатом жити не годна, з Миколою не годиться. Що тут робити?
— Що? — питає вода, хлюпаючись у полонці. — Ходи до мене. Я тебе прийму, я тебе до себе пригорну, навіки заколишу...
Настя зсунулася з саней.
Приклякла над ополонкою і глянула під лід. Було там чорно, але спокійно. Лиш вода цілувалася з льодом. "Нахилися нижче, нижче, ще нижче!" Лід затріщав і обірвався.
На цілім ставі під хрустальним льодяним склепінням зробився гамір.
Вітали нового гостя.
Даремно батько шукає Настю по цілому ставу. Від села до села лунає його здоровий голос: Насте! Насте! На-асте!
Дрібна осока тріпоче сухими листками і шепче: "Ось я! Ось я!"
А вода з-під льоду доповідає глухо: "Отут! Отут!"