Тільки кобзар сидів, як статуя, вдивлявся у бандуру, ніби ждав, поки не вилетять з неї останні відгомони звуків, добутих його рукою.
"Вовки. Вовки... А-ву-тю-га! А-ву-тю-га!" — понеслося кругом.
Тічка голодних вовків підсунулася під самий табор. Степові коні, знайомі з ними, збилися вкупу, головами досередини, щоб задніми ногами відбиватися від ворога. Ті, що не бачили вовків, наполохані бігли в табор. Козаки ловили їх і довго не могли заспокоїти: дрижали, як у пропасниці.
Зірвалися і шведи, але не відганяли вовків, лише здивовані слухали, як вони вили, відігнані козаками від табору далеко в поле.
Довго в нічному тумані на миршавих полях то займалися огники зеленаві, то гасли. Вовки очима світили. Подалися на схід.
"Може, по дорозі на москалів наскочуть", — казав Орлик до Мручка.
"Хіба на якого, що прилишився", — відповів Мручко і задумався. "Але знаєте, пане писарю генеральний, що?"
"Що, пане сотнику?"
"Гадаю, що нам тут нема що довго стояти. За вовками надтягнуть москалі. Це була їх передня сторожа".
Табор, розбуджений вовками, вже не заснув.
Готовилися у дальший похід.
17.
Ранком дня 15 липня перед очима втікачів замайоріла широка, голуба смуга. З кожним кроком вперед вона ширшала і блакитніла. "Бог! Бог!" — почулося кругом.
Діти кричали: Дніпро! Для них кожна велика ріка був Дніпро. Похід приспішив ходи. За Богом кінчилася його небезпека. Там не буде страху. Забували, що на другім боці чекає на них невідоме: увійдуть на землю турка, з яким так довго воювали. Не журилися. Нічого гіршого від царя бути не може.
Аж ось і він, широкий Бог, як море. Увесь овид залив своєю водою. Шумить, шелестить, ніби пісню вітальну співає.
Бог був тут справді широкий, на яких дві тисячі метрів. Слабше око й не бачило його правого берега, лиш вода й вода.
А на воді — пороми. Пороми, що мають перевезти їх на безпечний берег. А на березі що це таке? Як ярмарок який. Метушаться люди, розставляючи крами, на лавах повно всякого добра.
Це очаківський баша додержав слова і прислав торговців з їжею й фуражем для
коней.
Назустріч королеві скакав Понятовський і Клінковштрем. Здавали звіт зі своєї
місії.
Король казав зняти себе з воза й нести на берег. І гетьмана повели туди. За час облоги Полтави, бою й відвороту відвикли від достатків. Дивно було бачити таке багатство м'ясива, хлібів, овочів і солодощів. Хліб свіжий і гарно спечений, баранина смачна, сорбети усяких родів, фіги на шнурках понанизувані, — розкіш.
Голодні шведи й козаки кинулися купувати. Турки показували на пальцях, скільки що коштує, а козаки і собі сунули їм пальці під ніс, але все на один менше. Шведи навіть не пробували торгуватися, тільки відчиняли гаманці, а турки брали, скільки захотіли. Шведи вірили в їх чесність і, мабуть, не одному довелося розчаруватися в тій вірі, бо
турки не менше жадібно, як шведи на їжу, кидалися на гріш. А що не в кожного цей гріш був і не один стояв збоку, як сирота, і тільки слинку ликав, так щедрий король накупив баранини, телятини, курей і хлібів і велів іх розділювати між тих, що самі не могли собі купити. Хотів винагородити їх за труд і голод, а спрагу вгасити вином, бо й вина вивезено вдовіль, кримського, грецького, білого й червоного. Якийсь турецький купець підніс королеві в дарунку цілого жареного барана, кількоро курей і величезний цілий хліб, як коровай. Король приняв, подякував і подарував купцеві 12 червінців. Як побачили це інші купці, то й собі підходили з такими дарами до короля, гетьмана, до Войнаровського і Орлика й до всіх, хто їм лише знатнішим та багатішим паном здавався, і від тих дарів годі було обігнатися.
Рачкові на шию почепили вінок фіг, а Люксенбургові вручили пряник, мало що менший від нього, оглядали їх з усіх боків і бавилися ними, як куклами.
Рачок відганявся від турків. "Ну, чого вирячився на чоловіка, як теля на нові ворота? Краще на себе подивись. Лице в тебе краски немащеного юхтового чобота, а виразу також не більше".
"Славно, Рачок, славно, — підбадьорували його козаки. Не дайся. Що собі такий чортів син гадає. Шляхтича зачіпа".
"Зовсім, як у нас у Кракові на Бєлянах, на Зелені Свята", — казав до короля Понятовський.
"Або, як у нас в Упсалі у торговий день. Як, бувало, висиплеться молодь зі шкіл та метнеться між сидух, то такого вам гармидеру нароблять, як оце тут нині", — згадував король.
"І в нас у Києві на майдані перед Академією не інакше бувало", — додав Войнаровський і всі три задивилися на човен, який скоро поров хвилі Бога напоперек. У човні сидів якийсь турецький старшина, його товариш і ще хтось третій з ними.
"Це мабуть від баші до мене", — казав король.
"Мабуть, — притакнув Понятовський. — Достойник якийсь з адьютантом".
"А цей третій товмач".
Так воно й було.
Баша прислав свого чоловіка, щоб привітав короля, як гостя на турецькій землі, і передав йому згоду очаківського баші переїхати з декількома людьми найближчого окруження і з королівською прислугою за Бог, де його жде прийняття, відповідне його високому становищу й гідне його слави.
"А решта?" — спитав здивований король.
"На дозвіл для решти треба підождати рішення з Царгороду", — відповів турок.
"А заки це рішення наспіє, прийде Меншиков чи який там інший Голіцин і забере їх у полон. Ні, панове. Я на таке не погоджуся ніколи. Не на те мої шведи і мій союзник гетьман зі своїми козаками були мені вірними товаришами недолі, щоб я їх оставляв тепер на непевну долю, а сам спасався на вашому судні. Або переїдемо разом, або остаємося вкупі тут, а за наслідки того відповість ваш баша перед Швецією, її союзниками і перед історією. Не гадаю, щоб баша важився не перепустити нас на той бік, — не гадаю".
Король говорив різко і чимраз голосніше. Видно, гнів підступав йому до серця.
"Цей баша, мабуть знаменитий чоловік", — звернувся до Понятовського.
"Невже ж він не знає, хто я такий? Сфорсую переправу і заставлю його поводитися зі мною, як слід".
"Дві тисячі дукатів вимантив шельма, — додав Понятовський, аж зубами заскреготав, бо ще йому у вухах бреніло золото блискуче. — Ті хижаки гадають, що в нас золота, як сміття", — нарікав злісно.
"Якщо вам на грошах залежить"... — почав король, звертаючися до турка, але Понятовський не дав йому докінчити. "Ваша величність дозволять, що ми з тим чоловіком самі перебалакаємо. Забагато чести, щоб він переговорював з королем."
"Гадаєте?" — спитав Карло.
"Я прошу", — відповів Понятовський.
Король казав себе віднести до свого воза, а Понятовський повернувся до турка: "Ви обидили його величність короля. Боюсь, щоб не відповіли за це перед високою Портою".
Турок збентежився:
"Я переповів тільки слова мого наставника".
"Не сумніваюся, бо не гадаю собі, щоб ви мали сміливість самочинно здержувати короля Карла ХІІ у переправі на турецьку територію. За це прийшлося б вам заплатити головою".
"Головою?"
"Щонайменше. Впевняю вас своїм лицарським словом, ще король не стерпить обиди і не дасть позбавити себе права азилю".
"Баша не позбавляє короля Карла того права. Навпаки, запрошує до себе".
"Але як? З кількома людьми. Це ж прямо непристойні жарти, мій пане. Король Карло з кількома людьми має перевозитися через Бог, як торговець вовною, або як злочинець, що перед рукою Теміди втікає. Ні, добродію, король Карло без штабу, канцелярії, прислуги і без військової охорони нікуди не їздить і до вас не поїде. Ви, мабуть, не бачили, як їздять королі".
Турок раменами здвигнув, але повторив ще раз, що очаківський баша дає дозвіл на одному човні переїхати королеві і декільком із його найближчих людей через Бог, а інші мусять ждати на рішення з Царгороду. Даремне натякав Понятовський на те, що вони і за труд щедро заплатять, турок прямо затявся, — ні і ні.
"Як же воно буде?" — спитав Понятовський.
"Так, як баша наказав", — відповів турок.
"Гм-ум... знаєте, що? Потрудіться ще раз до свого баші. Хай він ще раз подумає над цим важливим питанням. Якщо ви приїдете з добрим рішенням, то впевняю вас, що труду свого не пожалуєте. Його величність король уміє щедро нагороджувати добрих і ввічливих людей".
Післанець баші від'їхав. В таборі заклекотіло.
"Що? Турки нас пустити не хочуть? То ми таку далеку дорогу пройшли і стільки всякої біди натерпілися на те, щоб тепер тут, як стадо овець, на різників чекати?"
"Турки хочуть, щоб москалі прийшли, тоді й продадуть нас за добрі гроші".
"Не дочекають вони того."
"Відберемо човни й переправимося без їхнього дозволу."
"Нас тут більше, ніж залоги в очаківському замку."
"І яка залога? Козолупи!"
"Аграмонські бродяги!"
"Татарські сагайдаки!"
"Азіятські волокити!"
"Вірменські злодіяки!"
Сипалися прізвища, відомі з листа Сірка до султана Мохамеда IV.
Старшини заспокоювали козаків, бо боялися, чи котрий з турків не знав нашої
мови.
Але турки поводилися так, буцім не про них казка. Преспокійно продавали свій товар і в міру того, як його меншало, підвищували безсоромно ціни.
"Це вони з нас останній гріш видавити хочуть, щоб голих москалям видати."
"Чести ні сорому не мають."
"Каменецькі кати!"
"Магометового чорта онуки!"
Орлик насилу здержував розгуканих запорожців. "Панове товариство, так не можна. Не дражнім людей, до яких у гостину йдемо."
"Не люди вони, а вовки кровожадні." "Терпіння, панове, терпіння!" "Тут і найтугіший терпець урветься!" "Годі на таку погань дивитися!" "Не стерпимо!"
"Мусите, панове! Гетьман тяжко недужий, бешкету не робіть!" "Пошумить народ і перестане," — заспокоював Орлика сотник Мручко. "Лишіть ви їх на мене."
Шведи й собі гули, як бджоли в улику під весну, хоч усе таки не так голосно, як запорожці.
"Нас турки пустили б, бо ми з ними не воювали ніколи. Це через гетьмана Мазепу
затія".
"Так, так. Козаки набігали на Очаків, то ж не диво, що їх тепер турки не хочуть туди пустити."
"Турки добрий народ, але козаки їм досить сала за шкуру налили". "Так тоді лишаймо козаків!" "Оставмо старого гетьмана!"
"Він і так далеко не заїде. Невже йому не все одно, де вмерти, в Туреччині, чи в Московщині?"
До табору козак на спіненім коні причвалав. Це був один із кращих розвідчиків, прилишений на степах, щоб слідити за рухами московської погоні. Його обскочили товариші, засипуючи питаннями. Ледве обігнався і побіг до Орлика.
Розказував йому, як то Волконський завдяки хворому шведському офіцерові збився зі шляху і мало що не пропав у степах.
"А тепер?" — спитав тривожно Орлик.
"Тепер Волконський попав на наш слід і прямує до Бога."
"Далеко ще?"
"Маршу годин десять, але тому, що військо його притомлене дуже, так може і вдвоє більше."
"Значиться, завтра рано буде?"
"Гадаю, що так."
Орлик відпустив козака, заборонивши йому розказувати правду.