З жалем дивилися на нього.
Король голову від них відвернув, не хотів, щоб бачили, як боровся з собою. Фантаст і мрійник, але наскрізь чесна людина, правди шукав. Знайшов її.
"Це кара, — почав по хвилині, — що я послухав гетьмана і вас, панове, й залишив армію на Левенгавпта. Вождеві армії опускати не вільно, де його люди, там і він. Мені треба було остатися біля Переволочної, прийняти баталію і — перемогти. Це один мій гріх, а другий, що, від'їжджаючи, дав я накази тільки Левенгавптові й Крайцові, а іншим командантам ні. Але я був хворий, ви не знаєте, панове, який я був хворий, — ніби виправдувався король. — Я ввесь горів, гадок не міг зібрати, — і це мій другий гріх".
Замовк. Очі його дивилися кудись углиб, в синяву загадкових фйордів. Шукали чогось. Якору, щоб учепитися його, чи безодні, щоб потонути в ній?
Понятовському стало жаль короля. Щоб потішити иого, розказав про хоробрих альбедільців і про те, як два офіцери пробили себе шпадами, заки їх склали перед Меншиковим.
Король слухав, очі його більшали, ясніли, веселішали.
"Поїдемо далі, панове. Пора! Пора!"
Четвертий день відвороту минав, як і попередні, з тою хіба різницею, що знову ввійшли на брацлавський шлях і посувалися ним трохи скорше.
На тім шляху зустріли першу чумацьку валку, яка везла сіль. Щоб не попала в московські руки, забрали її. Так само взяли від чумаків воли, заплативши за них добрі гроші. Чумаки лише з налигачами в руках поплелися степом. Гей на волики налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та підемо до Десни з-над Прута.
Тільки принесуть з собою додому, що тую пісню. Хай простять! Війна діло безсердечне. Другі потратили життя і здоров'я, а вони лише сіль та воли.
"Наближаємося до Великого Інгула, — сказав до Орлика гетьман. — Зупини, Пилипе, похід. Треба нам поміркувати, що далі робити".
Похід зупинився. Орлик і Войнаровський взяли гетьмана під руки й повели до повозки короля Карла.
Король лежав на дошках верх полукіпка. Хвора нога на подушці, очі повіками накрив. Але не спав. З думками бився. Почувши голос гетьмана, підняв повіки і простягнув до нього руку.
"Пройшли ми вже більше, ніж половину дороги між Дніпром і Богом. Треба післати когось до Очакова".
"Пощо?" — спитав король.
"Щоб очаківський паша звістив Диван про наш прихід та наготовив судна для переправи через Бог".
"Гаразд. А не краще без того? Переправимося якось і заставимо Диван погодитися з "фактом", що ми на турецькій території, а то вони зачнуть торгуватися з нами".
Гетьман подумав хвилину: "Турки шахраї та ласуни на гроші. Це правда. Але боюсь, що без суден прийдеться нам важко. Як зачнемо переправлятися на човнах, то легко може нас наздігнати погоня".
"Як гадаєте, але я не вірю всім отим пашам. Це наволоч монгольська".
"Очаківський паша мій добрий знайомий. Він піде мені на руку. Треба тільки післати чоловіка, що вміє з ним балакати. Козака ні, бо турки козаків не люблять".
"Так пішлім Понятовського. Це поляк і пан. А від шведів поїде мій секретар Клінковштрем. Вони будуть переговорювати з пашею, а козаків дасте для ескорти тільки і щоб провадили, бо вони знають дорогу. Я дивуюся, яким це чином вони орієнтуються в тім безбережнім просторі, прямо як перелетні птиці".
"Добре ваша величність кажуть, — притакнув гетьман, — як перелетні птиці".
Понятовський хотів Мручка взяти з собою. Так той випросився. Казав, що втомлений дуже, а посольству треба поспішати.
На ділі він хотів бути при гетьмані.
Незабаром Інгул. При переправі може всячина бути.
14.
Крім Меншикова й Голіцина, цар пустив ще Волконського й Кропотова за Дніпро і наказав їм не щадити ні коней, ні людей, щоб тільки здігнати й дістати в руки "дорогого брата, короля Карла та "поганого зрадника Мазепу".
Кропотов і Волконський гнали, як буря, і певно були б застукали обі жертви в степу, коли б не припадок, який цим разом пішов утікачам на руку. Відділ Волконського і Кропотова побачив перед собою повозку. Москалі пустилися за нею, як за зайцем хорти. В повозці видно було офіцерський шведський капелюх. Мабуть, відстав від валки, а все ж таки тая валка не мусить бути далеко.
Обскочили повозку, в якій лежав хворий шведський офіцер.
Кропотов визвірився на нього і обсипав його сороміцькою московською лайкою, бо швед не розумів московської мови і не знав, чого від нього хочуть.
"Де король і де ізмєннік гетьман? — кричав Кропотов, а швед дивився на нього й мовчав. — Атвєчай!" гукав Кропотов, а швед тільки плечима здвигав.
Кропотов підняв руку, шведський офіцер добув рапір. Волконський кинувся між них. "Як заб'ємо його, то й не довідаємося, куди пішов король. Краще подоброму."
Волконський перепросив офіцера, сказав, що це непорозуміння і, зібравши все своє знання німецької мови докупи, силкувався толкувати йому, що шведська армія під проводом Левенгавпта здалася і що, значиться, він, швед, як підкомандний Левенгавпта, числиться також полоненим і, яко такий, обов'язаний слухати, що йому прикажуть. Швед також не дуже добре по-німецьки балакав і минула добра хвилина, заки вони добалакалися до чогось і рушили далі.
Швед, може, й знав, кудою пішов його король, але він скорше був би згинув на муках, ніж зрадив його. Розумів, що в руках своїх тримає долю свого вождя, а може, й майбутність свого народу й держави. Хай з ним москалі зроблять, що хочуть, дороги не покаже.
І не показав, а вмисне звів Волконського і Кропотова на манівці. Так і минула щасливо грізна небезпека для гетьмана і для короля.
Посувалися дальше в напрямі Інгула.
Понятовський негайно рушив в дорогу.
Козаки провадили знаменито, і вже на другий день коло полудня побачили вони сині хвилі широкого Бога.
Порома не було, навіть човнів ніяких не застали.
Понятовський розіслав козаків, щоб перевізників шукали.
Минула добра година, заки вернулися з радісною новиною, що якої пів милі відтіля працюють риболови. Понятовський подався туди. Гей ви, хлопці риболовці, Ви хороші на вроду, Візьміть мене в новий човник, Перевезіть за воду.
"Це ніби про нас співають," — погадав собі Понятовський і зупинився на хвилину, щоб послухати гарного, хоч сумовитого співу. Ухо, привикле до бубнів і сурм воєнних, з насолодою ловило звуки народної пісні. Вилітала вона з повних грудей і буяла свобідно, буцімто ввесь світ до неї тільки й належав. Тягнула до себе. Понятовський прискорив ходи. Та як же здивувався, побачивши співаків. Було це п'ять заялозених гольтіпак, які вовтузилися біля якогось порваного невода.
Поздоровив їх. Відповіли, як звичай велить. Побажав доброго успіху в роботі, побажали й йому.
"А чи не перевезли б ви нас, добрі люди, на другий бік?" — спитав.
Глянули на нього і на його товариство з-під лобів. Очі їх казали: "Коли б вас менше було та не при зброї, то перевезли б ми вас на другий світ". Але вголос промовив котрийсь: "Не смолений човен."
"А як же ви запускаєте невід?"
"Запускати невід можна, а переїздити річку ні. Не допливе. Широчінь..." — і показав рукою. А другий додав: "І перевозити не вільно. Карають за це. Ви чужинецькі і Бог вість хто."
"Ми до очаківського паші", — заспокоював їх Понятовський.
"Не наше діло знать," — почув у відповідь.
Видно було, що торгуються. Побачили людей у потребі, так чому ж не заробити на
них?
"Я даром не хочу" — приступив до діла Понятовський. "Заплачу і добре заплачу."
"Відомо, що за спасибі ніхто не перевозить приходьків, Бог зна кого."
Понятовський скипів. Ці "збуї" не то не слухають його, але ще й зневажають. .Невже ж він не виглядає на великого пана?
"Слухайте. Мені спішно до команданта очаківської твердині і як ви зараз не перевезете мене й моїх людей, так я відніму у вас човен, та ще и пожалуюся паші".
"Спробуйте!" — відповіло п'ять голосів нараз.
"Хами! Я вас постріляю, як собак!" — гукнув на них Понятовський, але козаки прискочили до нього. "Ваша милосте, лишіть це нам, ми з ними побалакаємо. Це непевний народ. На другім боці конюхи. Надбіжать і зчиниться чорт зна що. Краще по-добру спробуємо."
Понятовський згодився. "Пробуйте!" — а в душі додав: "Може, дійсно свій свого краще зрозуміє," — і пішов собі геть. "Гарна пісня, так співаки погані!" — подумав собі.
За хвилину вернувся козак: "Перевезуть, ваша милосте, перевезуть, але хочуть, щоб ви їм свого коня за це дали, бо його й так переправити годі. Спарений і підпалений, сяк, чи так прийшлося б в Очакові лишити. Як же буде?"
Понятовський не надумуючись відповів: "Хай везуть!".
Козак підбіг до хлопців риболовців, хороших на вроду, й заки Понятовський поспів туди, човен стояв наготові, а перевізник, знімаючи шапку, говорив чемно: "Будь ласка, вельможний пане, сідайте!"
Переїхали вдвійку з Клінковштремом.
Опинившися на другому боці, Понятовський перехристився. Стояв на турецькій
землі.
Малощо не тиждень пробув у безнастанній тривозі, що от-от і здоженуть його москалі. Нерви його були натягнені, як струни, — грав на них страх.
Він не швед, а поляк, який з Лєщинським пішов проти Августа, значиться, на гадку царя, він — ребеліянт, подібно, як мазепинці, і подібної кари міг сподіватися.
Нараз — через широкий Бог царська рука його не дістане.
Хвилину любувався найсолодшим з усіх почувань — свободою. Ніколи не цінив її так високо, як у цю хвилину. Хотілося припасти до землі, що робила його безпечним, і цілувати її.
Та не пора на це.
Обскочили його люди півнагі, брудні, чорні, косоокі, чистий венецький карнавал. Балакали щось до нього, рухами рук доповнювали слова, не розумів. І він пробував розмовляти на різних язиках, — не йшло. Аж як промовив по-французьки, почув радісний голос: "бон, бон!"
Один з тих голодранців служив при французькій місії у Туреччині і вивчився французької мови. Його то й наняв собі пан Понятовський за провідника.
"А як тобі на ім'я?" — спитав.
"Ахмет."
"Коли б ти був башею, або агою, то Ахмет підходило б до тебе. Ахмет-баша. А так Ахметка краще."
"Хай буде й Ахметка. Хіба мені що?"
Ахметка показався бувалим і проворним, тим більше, що почув у Понятовського гроші. Зразу й титулував його ясним паном і ступенював титулятуру аж до "його світлости князя" включно.
Десь і коней придбав і поскакали в Очаків. До твердині їх не впустили, бо було під вечір. Прийшлося ночувати на передмісті в якійсь брудній і непевній господі.
Понятовський післав Ахметку на замок і казав повідомити команданта, що прибув посол від українського гетьмана Мазепи, а сам чекав на відповідь на подвір'ї заїзного двору.