Ще не пора.
Потягнув їх злегка за поли.
— Чого ж бо ви зриваєтеся, сідайте! Невже ж гадаєте, що Мазепа дасть обиджати себе? Добре я знаю, хто я такий. Не купити мене ні за гроші, ні за титули. Гроші я й цареві даю, а титулу вищого, як гетьман, значиться вожд і начальник України, теж не потребую. Мій титул нині не згірший від королівського подольського, а за значіння я з ним також не мінявся б. Але болять мене тії торги, що за живу шкуру українського медведя ідуть. Мене герцогом хочуть зробити, а Київське, Волинське й Чернігівське князівства другим дають. До чого воно подібне? Це ж фантазії, на які я, старий, досвідчений і практичний чоловік, ніяк не піду. Мазепа — гетьман і гетьманом усієї України хоче остаться. Мазепа ніяким чином не допустить до того, щоб чужинці сиділи на нових престолах пошматованої української землі. Досить мені цього, досить!
Гетьман зірвався з дряхлого крісла і став нервово ходити по хаті.
Повставали й старшини і попідпирали собою стіни, щоб не спиняти його.
Крізь вікна залітав спів птахів і свіжий запах розквітлих бузків, котрих було повно по городах і попід плотами.
— Або отеє перестроювання України на московський лад. Замість виборних старшин мають командувати нами, козаками, московські бояри. Що п'ятий чоловік з полку перейде в компанію, дістане мундир і салдатську плату, а решта повернеться додому, щоб сіяти й орати та щоби згодом зробитися звичайними царськими холопами. Скажіть, можемо ми на таке пристати?
Гетьман став і глядів старшинам в очі.
— На таке ми ніяким чином піти не можемо.
— Краще зі шаблею у руці загинути чесно, ніж соромно пхати шию у ярмо.
Гетьман значуще подивився на вікна. Орлик зрозумів цей знак і позачинював їх.
— Милосте ваша, — почав палко Ломиковський, — регіментарю наш, надіє ти наша! Пощо ж нам гаятися, якої ще більшої наруги дожидатися? Затягають петлю на шиї нашій чимраз то кріпше, зашморгнуть нас. Усі ми бачимо, до чого воно йде. Вони хочуть Україну не лише поневолити дорешти, але хочуть злити її з Московщиною в одно, хочуть переорати наші останні межі, щоб був один великий царський лан, а на ньому цар-ратай, що оре його нашими списами і шаблями і гноїть козацьким трупом на московську пшеницю. Спасаймося, ратуй ти нас, поки пора! Тепер пригожа хвилина, а за який час, може, доля знов повернеться до царя, а відвернеться від Карла й Станіслава. Пощо нам дожидатися такого повороту? їй же Богу, або тепер, або ніколи. Гнівайся на мене, пане гетьмане, відбери від мене рангу й рангові маєтності, роби зі мною що твоя воля, а я раз мушу це тобі сказати, бо так само, як я, гадає нас багато, дев'ятдесят дев'ять чоловік на сто!
Гетьман узяв Ломиковського за руку, і його уста осінив знову звичайний, приязливий усміх.
— Приятелю мій! Ти знаєш, як поляки кажуть: цо наглє, то подяблє. Не хочу я, щоб і в нас сталося подяблє. Розумієш мене?
Ломиковський глибоко зітхнув. Бачив, що гетьман знов, як старшини казали, виляє хвостом.
— Не на те я, — говорив гетьман, — ціле життя мудро робив, щоб тепер якоюсь дурницею все діло попсувати. Політика, товариші, не така проста річ, як декому здається. Легше виграти битву, як заключити корисний мир. Вірте ви мені, старому. Бачу це не віднині, що ви напираєте на мене, молєстуєте мене, щоб я зробив, як вам завгідно, а я казав уже це не раз і нині кажу, що зроблю так, як мені мій розум і мої політичні плани велять. Не інакше! Мусить же в кождому організмі бути якась голова. Хвіст конем не вертить, а кінь хвостом. Не обиджайтеся на мене. Я вас люблю і за вами, й жінками, й дітьми вашими постою, бо на це я хрест святий цілував, але лишіть ви отсі намови. Я вам довіряю, довіряйте ж і ви мені.
Гетьман устами всміхався, а очима грозив.
— І ще вам одно хочу сказати, щоб ви спокійно могли відійти від мене, а саме, що Мазепа живим у неволю себе не здасть, чуєте — не здасть себе живим у полон ніколи й нікому! Але того самого він і від вас бажає. Побачимо, чи дотримаєте з ним кроку.
На улиці затопотіли чоботи. Весняне болото підісхло, чути було здалеку, як хто ішов.
Орлик відчинив кватирку і глянув.
— Меншиков! — прошепотів.
Старшини скоро попрощалися з гетьманом і подалися в двері від подвір'я.
Гетьман ще скорше пустився у свою відпочивальню.
Орлик скоренько постелив йому ліжко, зачинив двері від світлиці і сів при своїм столі писати.
Гетьман роздягся і поклався в постелю. Зробив це нарочно, щоб не виходити його світлості назустріч. Забагато честі, та ще після нинішньої воєнної ради.
Треба ж ціну собі знати. Хто не цінить себе, того й недооцінюють другі. Помиляється цар, гадаючи, що на Мазепу можна гримати, як на боярів. Нині позволь йому, щоб гримав, так завтра дубинкою поб'є.
Гетьман столик з медицинами ближче до свого ліжка присунув.
ПОСОЛ ВІД ЦАРЯ
Орлик удавав, що щось пильного пише. Йому ця нашвидко заготовлена комедія дуже подобалася. Хай знають наших! Цар гороїжиться, бо гадає криком відстрашити лихо, як китайці ворога мальованими смоками страхають. Хто багато галасу робить, той або совість нечисту має, або боїться. Одно і друге криком хоче відвернути від себе. Так гетьманський блазень казав. Видно, і цар з таких-то людей, але гетьман із других.
Відчинилися двері, і дежурний офіцер Меншикова оповістив, що його світлість князь Олександер Данилович Меншиков до гетьмана в гостину зволив прибути.
Орлик на рівні ноги зірвався. Лівою рукою чуприну пригладив, правою пояс поправив, гузики позащіпав і вискочив на ґанок.
Його світлість якраз на останній схід ногою ступав. Високі чоботи з чуткого юхту, прилягаючі до тіла лосеві ясно-жовтаві сподні, зелений, золотом гаптований каптан, андріївська лента через плече. Гарний, хоч малий, з пристійним, але малоінтелігентним, хоч не дурним лицем, гордо здивувався, побачивши замість гетьмана його генерального писаря.
Орлик поклонився у пояс.
— Його милість, гетьман, дома? — спитав князь.
— В ліжку лежать, недужі, — відповів Орлик.
— Що ж такого? Перед годиною бачилися ми, а тепер і недужий!
— Його милість пан гетьман в доброму здоровлі на раду до його величества пішли, а недужими вернули.
— Можна провідати? Не стурбую його?
— Перед вашою світлістю двері до відпочивальні його милості пана гетьмана повсякчасно розтвором стоять. Будь ласка!
І Орлик відчинив двері до світлиці, в котрій перед хвилиною велася розмова гетьмана зі старшинами. По кутах снувався ще димок, бо старшини сильно своїм звичаєм накурили.
Меншиков, переходячи світлицю, кинув оком на Орликів стіл, потягнув носом дим і, повертаючись до Орлика, завважив:
— Не дуже-то в тій домівці Іванові Степановичеві вигідно. Мала вона, і немає такої обстановки, до якої він привик.
Крізь двері від гетьманської відпочивальні чути було сухий, відриваний кашель.
Орлик постукав чиколодками правої руки і спитав:
— Його світлість князь Меншиков. Чи вільно?
— Проси! — почувся голос з-між подушок. Орлик відчинив низькі, однокрилі двері, як до келії чернечої. Меншиков увійшов. Орлик подався назад, зачиняючи двері за собою.
Меншиков поклонився до ікони, котру гетьман привіз і казав почепити в углі, праворуч від свого ліжка, перехрестився тричі, доторкаючись пальцями свіжовимитої і жовтим піском ради гетьманового приїзду витертої долівки, а тоді, стаючи перед ліжком і заломлюючи руки, питався нібито дуже тривожно:
— Невже ви справді нездужаєте, шановний Іване Степановичу?
— Вдаю! — відповів гетьман і вказав на крісло. — Сідай, князю!
— Спасибі милості вашій. Висидівся на раді.
— Я також. І досидівся, бачите, до чого.
— Невже ж?
— Вдаю, жартую, брешу, — що хочете гадайте собі.
Світлійший збентежився. Гетьман ніколи таким тоном не відзивався до нього.
— Будемо благати Всевишнього, щоб ви скоро поправилися, Іване Степановичу. Дуже нам не в пору ваша недуга.
Гетьман з докором подивився на нього.
— Знаєте що, князю?
— Що такого?
— Не будемо гратися словами, бо мені тепер не до того. Якщо вам дійсно моя недуга не в пору, так чого ж ви тоді накликуєте її на мене?
— Ми? На вас? Іване Степановичу, що це ви? В гарячці балакаєте чи як?
— Балакаю я те, що гадаю, світлійший князю, а гадаю я, що людині старій і такій заслуженій, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так хоч більша увага. На всякий спосіб, знаючи, що Мазепа недужий, не треба бентежити його криком і стуком, як якогось пахолка. На мене й за молодих моїх не гукали, а тепер я тим більше не бажаю собі того.
Меншиков ноги розкрачив і руками за підбоки взявся:
— Ах, гетьмане, гетьмане! Говориш ти, ніби царя, батюшки нашого, не знаєш. Подивись, я, може, й найлюбіший з близьких до нього людей, а спитай, якої зневаги мені не доводиться від його величества зазнавати.
Гетьманові було того забагато. В нім накипіла злість ще зранку, розмова зі старшинами долила оливи до вогню, так тепер, він, не витримавши, й відповів:
— Це, князю, ти, а це я.
Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце вколов. Він же був у Москві, що в Москві, в цілій Росії, перша після царя людина, що хотів, те й робив, хоч, правда, знав, що йому можна хотіти. Він з бублейника вибився в князі, в генерали, блистів від ордерів [1], купався у достатках, гордощі розпирали його, а тут цей старець, якийсь там гетьман, котрому, може, нині-завтра відберуть із рук булаву, сміє так спокійно казати: "Це ти, а це я!"... Відповів би гетьманові світлійший, коли б не дістав був від царя приказу йти і заспокоїти старого. А приказ царський сильніший від почуття особистої честі і від обиджених гордощів світлійшого.
Тому-то це "ти і я" Меншиков сховав у своє серце, як гадючку, проковтнув, як гіркий лік, і відповів спокійно:
— Знаю я, Іване Степановичу, що ти чоловік достойний і великозаслужений, але цар-батюшка над усіма нами стоїть. Йому й покоритися треба. У цього сильний темперамент, а до того часи такі, що треба б бути святим, щоб не бентежитися зіло. Потерпім ради царя-батюшки нашого і ради віри нашої святої православної.
— Терпів я, князю, і терплю чимало, але зневаги стерпіти не можу. Хто зневажає мене, той мене до гробу заганяє, як ось тепер... Не посилаєте ви тепер якого післанця до Львова? — спитав нараз гетьман, зміняючи свій голос.
— Або що?
— Бо мені хотілося б тамошнього митрополита попрохати, щоб він з малосвятієм приїхав до мене.