Він їх не знайшов — значить, вони там і лежать!
Славко аж спинився. Справді, як він міг забути про скарби?
— Тільки — сувора таємниця,— попереджає Ясю.— Нікому про це ні слова. Домовилися?
— Домовилися,— врочисто каже Яся.
ПО ТРАВИ
Дід щодня розкладає в дворі на ряднах усяку траву. Вибирає якраз ті місця, куди падає легка тінь од дерев.
— А навіщо ви ото стільки трави рвете й сушите? — запитує Славко.— Хвесю взимку годуватимете?
— Ні, не Хвесю...
— А, в грубі топитимете!
— І не в грубі топитимем... От спробуй угадати, що це за трави і нащо вони?
Але довго вгадувати Славкові терпцю не вистачає.
— Це — не звичайні трави,— нарешті пояснює дід.— Це — лікарські трави.
— Як — лікарські?
— Саме лікарські... Так вони й називаються.
— Що, їх лікарі збирають? Ти ж не лікар...
— І лікарі, бува, збирають... І різні люди, які на них знаються. Кожна з цих трав лікує якісь хвороби.
— То ними, значить, лікують? — усе ще недовірливо запитує Славко й огляда вже прив'яле різнотрав'я на яскравих ряднах.— От ніколи не міг би таке подумати!
— Колись, дуже-дуже давно, тільки травами й лікували.
— А хіба лікарі не були на світі завжди?
— Були такі часи, коли лікарів зовсім не було.
— А як же тоді ангіну лікували?
— Травами й лікували.
— І ніяких порошків хворі не пили?
— Ніяких порошків...
— От добре тоді було,— каже Славко, бо згадав, що взимку, як він хворів ангіною, його змушували ковтати кислі й гіркі таблетки — це вам не мед. Такі вони неприємні, що аж сльози від них течуть.
— І перші лікарі, які з'явилися на землі, людей саме травами лікували,— розповідає дід.
— Але нащо тепер ті трави — в кожній аптеці можна ліків накупити скільки хочеш...
— І ліки з аптеки потрібні, і трави потрібні.
— І навіть полин щось лікує? — допитується Славко, забачивши на ряднах сріблясті стебла.
— Так, лікує.
— От ніколи не подумав би — він же такий гіркий навіть на запах.
— Полин дуже корисний у медицині. Його називають степовим зіллям. Ним лікують кілька хвороб.
— Значить, Хвеся хвора, бо дуже вона любить той полин,— каже Славко, пригадавши, що коза повипасала весь полин на вулиці.
— Ні, не хвора,— усміхається дід.— Полин — то її ласощі. Як тобі шоколад.
— Добре, що не хвора,— зрадів Славко, бо дуже йому стало шкода Хвесю. Хоч і сердита вона інколи буває, і вередлива, а все ж — шкода. Добра вона коза. Якби тільки менше мекала на всю вулицю. Але ж німих кіз не буває. Доводиться терпіти. Він он скільки свистить — усіх курей, мабуть, поперелякував. Може, кури теж думають про нього: хороший він хлопчик, тільки б менше свистів...
— Хочеш, візьму тебе трави лікарські збирати? — запитує дід.
— Хочу, хочу! Звичайно, хочу! Чому б це я не хотів?!
— І Ясю можемо взяти — їй же сумно самій буде.
— Можна взяти,— погоджується Славко.— Вона не вередує, як усі інші дівчиська. Вона — як справжній хлопець!
У високих небесах нерушно зависло гаряче сонце.
Аж до землі прогинається під вагою достиглих яблук і груш гілля дерев. Яскраво, мов ліхтарики, висвічують з-поміж зеленого листу добірні вишні.
— Ого, скільки всього вродило,— захоплюється Славко.— Аж до наступного літа може вистачити всім.
— А красиво скрізь, наче в кіно,— каже Яся.
— Це справді дуже гарна пора. Вона називається маківкою літа...
— Яка чудернацька назва! — вигукує Яся у відповідь на дідові слова.— А хто це так придумав?
— Хтось дуже-дуже давно придумав. О цій порі і тепла найбільше, і сонце світить найвеселіше, і птахи співають найдзвінкіше. Он, чуєте, як з лісу вивільга озивається? А вранці, ще коли ви спите, і сонце тільки-тільки зійшло, жайворонки піснями видзвонюють, туркочуть горлиці. Увечері ж, як уже темніти почне, зависвистують у пшеницях перепілочки, почнуть перегукуватися одна з одною... А он, чуєте, начебто літак прогув. То джміль пролетів...
— Ой, скільки всього на світі цікавого! — вигукує Яся.— Тільки встигай усе взнавати!
Вони ходять біля лісосмуги, потім біля річки, і рвуть різні трави.
— З корінням виривати не можна,— застерігає їх дідусь.— Треба, щоб коріння лишалося в землі. Тоді на цьому місці знову виросте трава.
— І ми знову прийдемо наступного літа сюди по трави! — радіють діти.
— Авжеж, прийдемо,— радіє й дідусь з того, що їм так цікаво.
Сіли в холодку біля річки під розлогою вербою.
Тихо шелестить у гіллі теплий вітер. Мабуть, теж утомився від спеки. Ліниво потираються об піщаний берег дрібні хвилі, а вся тихоплинна річка, здається, дрімає в мареві спеки.
Дід бере в руки то один, то другий пучечок трави:
— Оце, запам'ятайте, деревій... А це — череда... Це — волошки...
— І всі вони — лікувальні? — досі ніяк не може в те повірити Славко.
— Усі лікувальні. Навіть спориш у нашому дворі — і той лікарська рослина...
— Звичайний спориш?
— Так, звичайний спориш. Знаєте, як його ще в селі називають?
— Як?
— Топотун, придорожник, птича гречка, гусятник, куряча трава...
— Ого, скільки назв! А навіщо всі вони? — дивується Яся.
— Кожна назва розповідає щось про характер рослини. Топотун, придорожник — це про те, що спориш росте в усіх під ногами, що його постійно витоптують, а він, упертий, виростає знову... Птича гречка, гусятник, куряча трава — це про те, що спориш дуже любить уся домашня птиця...
— А він — ще й лікарська рослина! — захоплено додає Яся.
— А на вигляд про те й не скажеш,— розглядає Славко пагони споришу.— Звичайнісінька травичка.
— Якщо придивитися до нього уважніше, то побачиш, яка це гарна рослина...
— Справді, гарна...
— Дивіться, які дрібнесенькі в нього квіточки — здалеку й не помітиш... Вони схожі на цвіт гречки.
— Тому він і називається птичою гречкою? — здогадується Славко.
— Саме тому.
— Квіточки відразу й не помітиш — треба довго придивлятися,— каже Яся.
— До кожної рослини треба уважно придивлятися — тоді помітите багато такого, чого ви не знаєте,— дуже серйозно мовить їм дід.— У вас зір гострий, учіться помічати все навколо...
Спека вже трохи спала.
З повними кошиками трави всі троє вертають у село.
Несуть з собою запахи трави.
Вже у вулиці їх вітає радісним меканням коза Хвеся.
Запитливо зазирає їм у руки. Шукає, що вони їй принесли.
ПО СКАРБИ
Яся і Славко поминули останні двори і вийшли за село.
Здалеку старий курган видається величезною казковою істотою, що здійняла високо над полями голову й озирає все навкруги.
— Ми їх обов'язково знайдемо...— стиха шепоче Славко.
— Знайдемо,— так же тихо повторює Яся.
— Тільки — сувора таємниця!
— Сувора таємниця,— мов луна, повторює Яся.
— Вперед! — рішуче командує Славко, кладе лопату на плече і першим ступає у високу кукурудзу.
Вони могли навіть заблукати в цих кукурудзяних хащах, якби їм спереду не було видно верхівку кургану.
— А що ми з ними робитимемо? — раптом запитує Яся.
— З чим? — не відразу зрозумів Славко.
— Із скарбами.
— Із скарбами? — Славко на мить спинився і задумався. А справді, що з ними треба зробити?
Він пригадав, як колись показували по телевізору важливі знахідки археологів. І казали, що вони тепер зберігаються в музеї.
— Ми повеземо їх у місто й оддамо в музеї, щоб усі там бачили ті скарби. Правильно?
— Правильно.
— Їх і по телевізору всім показуватимуть,— авторитетно каже Славко.
— Як цікаво! — дивиться на нього захопленими очима Яся.
А Славко згадує, що скарби ще не знайдено. Тож треба не розмовляти про них, а — діяти.
— Розбалакалися ми з тобою,— каже невдоволено.— Тільки час витрачаємо. Ходімо!
Довго бредуть кукурудзяним полем. Уже й ноги їм почали боліти але повертати назад вони не збираються. Думка про скарби сильніша за втому.
Нарешті кукурудза скінчилася, вони вийшли на поле конюшини.
Над полем стояв густий медовий запах, літали бджоли. А посеред нього, мов острів з моря, зовсім недалеко здіймався курган.
Високо в небі над ними прогув літак, збоку від кургану прогуркотів поїзд, звідкись лунко озвалася зозуля.
Яся і Славко зупинилися перед курганом.
— Він такий великий,— невпевнено сказала Яся.— Де ж нам шукати?
— Це треба подумати,— розважливо відповів Славко. Подумав-подумав, а потім і вирішив: — Скарби можуть бути заховані на вершині. Інакше ж де їм бути?!
Курган знизу й аж догори обріс чагарниками, високими травами.
Здираються нагору.
Над ними здіймаються в небо потривожені птахи, шаснула з-під ніг у нору сіра мишка, що мирно дрімала на сонці.
Нарешті вони на вершині.
Звідси їм видно все: і річку, що впадає в село і витікає з нього, і блискучі проти сонця плеса ставків, і далекий баштан на горі, і колгоспну череду на моріжку, і лісосмуги, і хати, й сади, й поля... Усе те маревіє під високим теплим небом, кудись пливе.
Задивлені на цю картину, спершу навіть забули, чому вони сюди прийшли.
Аж нарешті Славко те згадав.
— Треба починати,— каже врочистим голосом.
Береться за лопату і ще раз окидає поглядом вершину.
— Копатимем тут,— окреслює коло між кущами калини.
— А чому саме тут? — запитує Яся.
— Ти ж пам'ятаєш: дядько казав, що скарби ховали в непримітному місці... Може, в такому, як це... Ховали й між кущами дерев. Чому б тим скарбам не бути тут?
У Славка немає жодного сумніву в тому, що вони знайдуть скарби.
І Яся теж остаточно повірила в це.
Копають по черзі.
На вершині кургану росте й росте гірка землі.
Сіли в холодку перепочити.
— Може, ми не там копаємо? — каже Яся і витирає піт.
Славко не відповідає. Мовчки встає і знову береться за лопату.
Копає вже під кущами калини.
Потім копає Яся.
Потім — знову Славко.
Вони нічого не знаходять. І вже аж під вечір повертаються в село. Втомлені, сумні, мовчазні.
— Де ж це вас цілісінький день носить?! — сердито запитує бабуся.— Я вже собі місця не знаходжу... Думаю, може, щось погане з вами сталося? Чи ж можна так робити?!
Обоє винувато понурили голови. Хіба ж можуть вони розповісти про свою невдачу із скарбами?
Як увечері дід не розпитував Славка, де він був і що робив, Славко нічого йому не сказав.
А вже засинаючи, він подумав: до чого ж важко на світі щось знаходити. Не щастить йому ні з зірками, ні з скарбами. Хоч плач — не щастить. Невже вони так хитромудро позаховувані?..
"Треба обов'язково вірити: знайдеш те, що хочеш",— повторює пошепки дядькові слова.
Повторює, ніби клятву.
Він швидко засинає. І йому сниться, як вони з Ясею збирають у кошик яскраві зірки, що падають і падають з неба...