Становище наше було скрутне. Воно ще погіршало, коли ми одержали певну звістку, що повстанці зосередилися в великих силах у Володимирі-Волинському. Давидов кинувся на Володимир, щоб одразу, несподівано налетіти на місто і захопити всіх. Я був з ним.
Не раз довелося мені за цю війну перебувати в січах, в атаках і в різних бувальцях, стинатися з удвічі дужчим ворогом, але того, що ми зустріли в Володимирі, я ще не бачив.
Більше трьох тисяч повстанців зібралось під Володимиром, щодня прибували до них нові добре озброєні частини. Всі молоді, завзяті, чудові коні, дорога зброя. А на чолі всіх цих повстанських частин стояв молодий багатий граф Людвіг Стецький разом зі своєю молодою красунею графинею, вона брала участь у всіх військових подіях і своїм патріотизмом запалювала всю цю й так гарячу молоду силу.
Такий кулак в запіллі набирав вже загрози, Давидов вирішив одразу захопити всіх. З нами було чотири полки. Треба було налетіти на ворога раптом і несподівано. Так ми і зробили. Повстанці нас не сподівались,— вони вважали, що ми насідаємо на Дверницького, і спокійно стояли табором за містом. Зчинився бій. Давидов налетів на поляків, мов коршак, і зразу одрізав їх від міста. Ми оточили графа Стецького. Палаші наших гігантів-кірасирів сікли й кришили повстанців, вони відбивались завзято, але, звичайно, не могли встояти проти чотирьох полків регулярного війська. Я бачив графа Стецького, бачив, як він налітав на нас на чолі своєї кінноти, мов шалений, наражаючись на смерть, бачачи нашу очевидну перемогу, за всяку ціну він не хтів допустити нас до міста. Нарешті товариші його зрозуміли безглуздя таких атак. Стецький похитнувся в сідлі, тоді коня його вхопили за поводи — і кіннота польська почала відступати. Ми їх не переслідували: ми знали, що велика частина повстанців скупчилася в місті. Чи несподіваний наш наскок, чи відсутність досвідчених бойових командирів, чи невідомість про чисельність нашої частини були причиною тому, що чудові піхотні загони, озброєні графом з власного арсеналу, не взяли участі в січі, а причаїлись, очікуючи нас, в місті. Але тільки-но перші наші шеренги (Давидов наказав драгунам і козакам спішитись) вступили до міста, як з усіх боків затріщало. Кулі посипались, мов дощ, з вікон, з дахів, з-за парканів, з-під брам, з дерев, вони сипались безнастанно, видно було, що інсургентів10 сховалось в місті чимало, що в кожнім пункті було кому й стріляти, і набивати рушниці. Частина нашого війська залишилась за містом, на випадок можливої атаки інсургентів з ближнього лісу. В місті бились козаки і драгуни11. Січа кипіла, кожен будинок брали з боєм. Козаки сатаніли: вони падали під кулями, що сипались на них, але вдиралися в дворища — і тут починавсь лютий рукопашний бій! Повстанці його витримувати не могли, бо, як виявилось, більшість їх складалась з юнаків, були жінки і діти. Козаки не жалували нікого, витягали жінок за коси на вулицю і тут рубали їм голови. Купи трупів нагромаджувались біля кожного будинку. Але серед ґвалту, пострілів, скажених вигуків, брязкоту щабель, шипіння вогню, гуркоту одірваних віконниць, розбитих брам, парканів чулися хриплі вигуки: "Єще Польска не згінела".
Місто запалало.
Я в’їхав у Володимир, коли справу було вже закінчено. Я мусив побачити генерала, а для того треба було переїхати місто. За мною скакав наш любий Турута. Будинки палали, вогонь перелітав з одного на другий. Ми мусили гнатись кіньми щодуху, щоб не задихнутися в цих вузьких вуличках від жару й диму, але очі мої не могли одірватись від страшного видовиська бою. Ці купи трупів, чоловічих і жіночих, в роздертій одежі, з розпатланими косами, що свідчили про скажену лютість людську, трупи почеплені на воротях, розбиті будинки, колишні тихомирні притулки добрих родин,— все це життя, так старанно і довго творене Божими і людськими руками, було скошене одразу косою січі, якою пливли димом пожежі, нерозважні жалі, непоквитовані муки.
В деяких купах трупи лежали горілиць, дивлячись скляними очима в почорніле від заграви небо, деякі припали одно до одного, мов прощаючись на вічне розстання, з деяких куп ще чувся тихий стогін, але ми не могли спинятись, треба було вибиратись якнайшвидше з цих вузьких палаючих завулків.
Нарешті ми винеслись на широку площу, там стояв костьол. Біля нього ще кипів бій. Козаки й драгуни, мов чорти, лізли у вікна, хоч з даху і з вікон їх осипали дощем куль. Велика група козаків збилася на паперті біля дверей костьолу, вони намагались висадити їх ломами, але двері було чимсь завалено зсередини, та саме в ту хвилину, як ми порівнялися з костьолом, двері з страшним гуркотом впали — і вся середина його виявилась нам, мов у театрі. Серед костьолу з хрестом в руці в повному облаченні стояв ксьондз, весь сивий і білий, мов вибитий з мармуру, притиснув до грудей золотого хреста, жінки стояли навколішках круг нього, біля вікон збились з рушницями інсургенти. "За матку отчизну!" — крикнув голосно ксьондз і підніс високо над головою хреста. То була одна мить! Чорною хвилею ринули козаки крізь вікна і двері в костьол. Я тільки бачив, як золотий хрест майнув у повітрі і зник... все заревло — і закипіла різанина.
Я одвернув голову і вдарив острогами коня.
Ми винеслись далі. В першій вулиці, куди ми в’їхали, стояв на відшибі гарненький будинок. Навколо ще не горіло, але будинок вже палав, горів гонтовий дах, знати, його підпалили. Круг будинку стояли донці, веселий і хижий регіт зривався серед них. Нас це зацікавило. Ми спинили коні, із здивуванням побачили знайому постать. Це був Шлітер, він теж сміявся.
— А що там, братця? — крикнув я козакам.
Шлітер озирнувся. Яке гидке було його обличчя!
В холодних зеленкуватих очах вистрибувала якась хижа радість.
— Викурюємо лисичку, ваше високоблагородіє! — одказали весело козаки.
Я глянув у вибиті вікна і побачив страшну картину: в кімнаті попід вікнами лежало кілька трупів, посередині стояв диван з розрізаними подушками, купи видертої з нього паклі валялися долі. Біля нього стояла жінка. Коли б хто хтів змалювати богиню війни — це була вона. Вона стояла серед кімнати бліда, в білій, забризканій кров’ю сукні. То була сукня, в якій красуня мала вийти на банкет, а попала на січу. На шиї її горіли діаманти. Чорне волосся спадало до колін, вуста були стиснуті, брови зійшлись грізно над переніссям, очі, чорні од гніву, кресали іскри. В правій руці вона стискала ножа. Полум’я вже лізло в вікна, лизало стелю.
Козакам, видно, подобалась люта забавка.
— Здавайсь, мадам командир! — кричали вони регочучи.— Дивись, п’яти припече!
Ця гидка сцена обурила мене.
— Поручик, що ви робите! — крикнув я Шлітерові.
— Не хоче здатись полячка,— розсміявсь він,— козаки задумали викурити.
— Соромтесь, поручик,— це жінка.
Я не скінчив, вчувся страшний гуркіт, частина стелі завалилась, і чорний дим ринув з горища валом, і в ту ж хвилину, несподівано сам для себе, я зіскочив з коня, кинувсь у вікно, схопив жінку на оберемок і перекинув її через вікно і тільки-но встиг вистрибнути сам, як нова частина стелі з гуркотом впала, всю кімнату заслало чорним димом.
Жінка лежала зомліла,— чи дим, чи смерть, що зазирала їй в очі, одібрали в неї сили,— очі її були заплющені, тонкі чорні брови, мов намальовані пензлем, різко виділялись на білому чолі. Дороге діамантове кольє поблискувало на шиї. З її обличчя, з постаті, з убрання знати було, що вона належить до чільного шляхетства. Моя присутність стримувала донців, всі замовкли.
— Поручик Турута,— сказав я,— візьміть жінку через сідло.
— Стривайте,— втрутивсь Шлітер,— бранка моя, я сам одведу її до штабу, це дружина графа Стецького, вона може розказати про сили і рух інсургентів.
— Ваш був би труп,— перебив я його,— а труп не сказав би нічого. Турута, одвезіть бранку до штабу.
Почувся сигнал. Справу з Володимиром було покінчено. Тих, що залишились живими, забрали в полон. За кіннотою, що подалась у ліс, нарядили погоню, але ловити інсургентів було нелегко, вони розсипались по лісах і мов поринули в воду.
Історія з графинею покотилась по всій нашій частині, не придбав од неї слави Шлітер! Не знаю, чи звали графиню Катериною, чи ні, але хтось пустив дотепа, що поручикові Шлітеру за "гаряче діло" при штурмі костьольного будинку дано ордена святої Катерини Великомучениці. Шлітера прозвали "кавалерственною дамою". Я придбав смертельного ворога.
II
Дід помовчав, потягнув ще кілька разів з люльки, похитав сивою головою, гукнув Микиту, загадав йому витрусити й набити люльку й провадив далі:
— Ну, оповідати тобі в подробицях про кампанію не буду: про це вже багато написано. Ми гналися за Дверницьким,— завдання наше було не допустити його на Поділля. На Волині, а особливо на Поділлі, де було зовсім мало нашого війська, повстання поширювались — і справа набувала загрози. Вся шляхта,— всі урядовці, юнацтво, духівництво,— озброїлася. Повстанські частини налічували вже до двох тисяч шабель та списів, деякі мали й гармати. Ці частини зростали, мов лавини, захоплюючи все, що було по дорозі, розливались, мов повідь, переливалися з Поділля на Київщину, організовані повстанські батави збиралися на Уманщині, Білоцерківщині. Коротко,— все кипіло на Правобережній Україні. Тому і поспішав так Дверницький на Поділля. Коли б йому поталанило пробитися до Кременця, де в Кременецькому ліцеї чекала на нього сила озброєної молоді, а звідти вирватись на Поділля,— хтозна, що із того було б!
Отже, він поспішав, ми заступали йому шлях. За нами зростали повстанські частини, ми кидались на них і знову поспішали навперейми Дверницькому, та піймати його було нелегко.
То був досвідчений, завзятий командир, солдати його любили, в вогонь кидались за ним, а він, розуміючи вагу свого завдання, кидався в бій, мов барс, замітав сліди, мов лис, та все прямував "скорим маршем" до Кременця.
Генерал Ридігер мав тільки одну тисячу вісімсот шабель та дві тисячі чотириста двадцять багнетів, Дверницький — десятитисячний корпус, але люди його були потомлені. Ридігер, спокійний, холодний, певний себе, не заносивсь фантазією, а вираховував вірно і рух, і сили, і заміри ворожі. Здавалося, що він і Дверницький грають в шахи, шо обидва ігроки розгубили всі фігури і тепер поспішають один перед одним провести пішака в дамки.