підведуть, а вашому високоблагородію по службі — так што, хай їм стонадцять чортів.
Я заходив по хаті і знов спинивсь проти Гончаренка.
— Не можу, Гончаренко, ти розумієш, що таке слово офіцерське?
— Точно так, ваше високоблагородіє,— Гончаренко аж витягнувся, мов на параді,— він розумів.
— Що пообіцяне, мусить бути виконане,— офіцер на вітер слова не кида. Чи ти можеш це зробити, щоб ніхто не постеріг?
— Надвоє перервусь, ваше високоблагородіє, приказ діло сполнять! Тільки...
— Я тобі вірю, Гончаренко,— перебив я його, пам’ятай тільки, що одно непевне слово, і мене...
— Так што розумію, ваше високоблагородіє, тільки нестоящеє ето діло... щоб з-за нього... Пустити їх, ваше високоблагородіє... Кріпаки так кріпаки, хай собі йдуть, куди хтять, або завезти їх в Рассєю...
Добрий козак ще намагавсь опам’ятати мене.
— Ні, Гончаренко,— я поклав йому руку на плече,— я мушу бути певним, мусять бути певні і вони. Справа в тобі: зможеш перевезти?
— Крізь землю пролізу.
— І ніколи нікому ні слова?
— Так што й на тім світі пари з вуст не пущу.
— Вірю тобі, Гончаренко. Пам’ятай же, що в твоїй руці буде моє життя.
— Прикажіть, ваше високоблагородіє, із смертію стятися — не відступлю.
В двері постукали, Франц прийшов з обідом. Справи помалу вкладалися. Я почував себе, мов людина, що має кудись од’їхати, що складає свої папери, впорядковує свої справи, готуючись до далекої, може, останньої подорожі. Але стрілка наближалась до восьмої — і хвиля радісного почуття залила серце.
Рівно о восьмій одчинив я двері і увійшов до їдальні. Стола, як звичайно, було вже наготовано до вечері. Щось притягло мою увагу: до пишної сервіровки, квітів, вина я вже звик, але на столі стояло п’ять кувертів,— це впало мені в око! Хто ж буде п’ятий? Хіба тут, в цьому палаці, переховується ще хтось?
Двері відчинилися і до їдальні увійшла стара графиня, за нею Стефан і Броніслава, а за ними...
Я остовпів, я мимоволі подавсь назад...— бліда і прекрасна жінка з чорним, як воронове крило, волоссям?
Вона? Та, котру?..
Володимир-Волинський... вогонь... ґвалт січі... шипіння пожежі...
Вона? Засуджена до каторги, Сибіру... тут?
— Пан ротмістр дивиться на мене й не пізнає?..— заговорила вона.— Я та, що пан ротмістр виніс з пожежі... завтра я теж залишаю цей палац, а сьогодні ввечері я хтіла побачити пана, щоб висловити свою, свою...
— О пані, хто б не зробив того,— відмовив я, цілуючи простягнуту мені руку.
— Товариш пана ротмістра був другої думки, о, я не забуду ніколи його білих очей, його гидкої усмішки! Краще було згоріти живцем, ніж віддатись йому на ласку.
Правда, фізіономія Шлітера не могла викликати симпатії.
— І коли я дізналась про все, що сталося тут,— провадила вона далі,— коли я побачила пана в вікно, я сказала Броніславі: довіртесь йому — це людина шляхетної душі.
Я вклонився.
— І пані Стецька не помилилась,— підхопили Стефан і Броніслава.
Ми сіли до столу.
За вечерею пані Стецька розповіла мені, як вона втекла од конвою. Це була просто неймовірна історія, і коли б я не бачив перед собою цю ніжну, невеличку на зріст жінку, я б не повірив тому.
— Пан ротмістр дивиться так неймовірно на мене: звідки взялось в мене стільки енергії і рішучості? Коли серце керує людиною, розум мовчить. Може, коли б я міркувала, мені б і не поталанило зробити те. Хіба сомнамбула не виявля такої... чіткості рухів, якої не може виявити жоден акробат? Я йшла мов сомнамбула, а серце додавало крил... бо я поспішала до свого чоловіка, я знала, що його було поранено в січі... але я спізнилась: він не дочекавсь мене.
Вона замовкла, силкувалась опанувати свій жаль.
Всі замовкли і схилили голови... Здалося, якісь чорні крила промаяли над нами і холодом смерті повіяло з-під них.
— Але,— очі пані Стецької засяяли,— журитись не треба! Він вмер за отчизну! Gloria victus!29 — скрикнула вона, підіймаючи високо свою кришталеву чарку.
Всі ми піднесли чарки.
— Коли пані дарує мою цікавість,— звернувся я до неї,— я дозволю собі запитати,— що дума пані робити далі?
Вона опустила очі.
— Я присвятила себе Богові і вступаю до кляштору... але,— додала вона жваво,— годі сумних розмов! Сьогодні ми вечеряємо востаннє в Ружмайлові: не будемо ж журити цієї хвилини! Хай заграє вино в наших чарках, як грало воно в келихах ружмайловських гостей, хай закипить наша розмова, як кипіла вона завжди тут, хай дух старопольський витає над нами, бо він не вмер і ніколи не вмре! Графиня бачила,— звернулась вона до старої графині,— три розділи Польщі і бачила, як кожен раз оживала вона. Хай тяжка наша поразка, але Польща знов оживе. Бо що можуть москалі зруйнувати? Будівлі, костьоли, городи? Завоювати територію нашу! Хай і так! Серця нашого не завоює ніхто! Hex жиє незалежна Польща! — скрикнула вона, підіймаючи чарку.
— І вільна Україна! — підхопили разом Стефан і Броніслава.
Ми стукнулися чарками. Вино заграло справді, розмова ожила. Навіть стара графиня пожвавішала. Ми обміркували всі деталі завтрашньої справи. Броніславина мамка жила в Шаровці, туди я мав завезти Броніславу і Стефана, залишити їх в неї, а сам з Францом, який їхав за економа графині, я мав податись до магістрату скласти купчу — невеличка формальність в штабі про переїзд Гончаренкові кордону, а там вже як покаже справа: чи ввечері, чи вдосвіта Гончаренко вирушить з ними до границі. Патрулі скрізь були з нашого полку, Гончаренка всі знали, до кордону було верст двадцять п’ять не більше,— все мало статись без перешкод. Я мав на другий день повернутись в Ружмайлово і розказати про все графині, а пані Стецьку ми умовили дочекатись мого повороту.
— А тоді, коли... якщо,— Броніслава запнулася,— бабуня ж завітають до нас? — Вона взяла прозору білу руку старої, піднесла її до вуст і ніжно, по-дитячому притулилась до неї.
Щось защеміло мені в серці. Боже мій! Що роблять люди з святим життям! Хіба вона, ця молода дівчина, не могла безжурно радіти, тішитись своєю молодістю, лащитись до цієї старої жінки, зігрівати останні дні її самотнього життя? А вона рветься вмирати там, де вмирають брати!
— Ні, дитино,— відповіла графиня, ласкаво проводячи по червлено-золотій голівці,— про те годі мови: мої дні вже злічено... я залишуся охоронцем могил. Не журіться за мене: самотньою я не буду; стіни замку говоритимуть мені про все, що діялось тут, а коли стуляться очі навіки, моє тіло спочине в ружмайловськім парку, там, де спочивають мої батьки і діди. Не жалуйте за мною, коли звістка сумна долине до вас: молодість зрозуміти старості не може, сама найвища воля дає нам радість смерті, там всі мої друзі і кревні,— вони чекають на мене, вони простягають мені руки — і я іду до них... Я втомилась жити.
Ми всі мовчали... Броніслава сховала своє обличчя на плечі старої.
— Дитино моя,— провадила далі графиня, притискуючи до лоба червлено-золоту голівку,— ні сліз, ні жалю не треба. В тобі остання іскра ружмайловського дому, хай же розжевріє вона великим полум’ям на славу отчизни, хай оживе в них віра і надія твоїх дідів. Налийте чарки!
Франц налив усім чарки.
— Францішку,— озвалась графиня до старого,— ти був нам завжди вірним слугою, був учасником нашої радості й нашого горя,— налий і собі.
Вона підвелась.
— В Ружмайлові ми не зберемось більше ніколи,— промовила вона урочисто,— але вип’ємо за те, щоб кожен з вас, де б він не був, щоб з ним не сталося,— відбудував Ружмайлово в серці своїм.
Виголосила вона голосно девіз ружмайловського герба.
Було вже далеко за північ, коли я повернувсь до своєї кімнати. Гончаренко чекав на мене.
— Готуй на ранок коні,— кинув я йому,— та збуди мене рано.
Серце стукало... В голові гуло...
Які почуття хвилювали мене? Не знаю, не можу розібратись... Одно з них виринало ясно, стискало серце, заступало все: завтра я побачу її востаннє, і ми роз’єднаємось навіки.
Бідний Трезор кинувсь лащитись до мене, я одпихнув його. Вірне створіння, ці дні я зовсім не вважав на нього! Зажурений пес глянув на мене з докором і ліг осторонь.
Я заснув пізно і прокинувсь від голосу Гончаренкового:
— Ваше високоблагородіє, так што вставати час.
Я хутко схопився, поснідав,— сніданок вже був на столі.
— Ну,— озвався я до свого вірного слуги,— ну, Гончаренко, сідлай коні та й...
— З нами Бог! — одповів завзято Гончаренко.— А з Трезором як?
Трезор вже спостерігав, що робилось щось незвичайне, він не зводив з мене очей, штовхав мордою під бік, сідав біля мене, бив хвостом по підлозі, клав мені лапу на коліна і починав скиглити. Останніми днями я занедбав його, вірний пес почував образу.
— Хай біжить: недалеко! — сказав я.
Гончаренко задоволено всміхнувсь,— вони з Трезором були великі приятелі.
— Та хіба ж би він всидів без нас? Вікна побив би! Такого б шелесту наробив! Ну,— гукнув він Трезора,— ходім коні сідлати!
З голосним гавканням, помахуючи хвостом, кинувсь Трезор навзаводи поперед Гончаренка.
Я оглянув зброю, причепив палаша, набив пістоля, заклав його в кобуру і пішов до палацу. Надворі я побачив шарабана, запряженого парою добрих коней.
— Вже приїхали по неї! — Серце так стислося, наче б я побачив катафалка біля будинку важкохворого.
Франц одчинив мені двері, він вже був не в лівреї, а в убранні "пана економа". Він вклонивсь мені низько.
— Пана ротмістра прохають до кабінету.
Я пішов. Перед тим, як одчинити двері до кабінету, я на хвилину глянув на себе у дзеркало, все було як слід, тільки обличчя було бліде, але очі дивилися твердо і сміло, і у всій постаті почувалося молоде завзяття.
Одчинив двері, вони були вже там. Так, як і в перший день нашого побачення, стара графиня сиділа в кріселку, тільки біля неї стояла невисока струнка дівчина з червлено-золотою голівкою, а невисока пані Стецька — в своїй жалобі з білим хрестом на чорних чотках.
Я кинув оком по хаті: Броніслава і Стефан були тут. Вона стояла спиною до мене і дивилася в парк, мабуть, прощалася востаннє з тим місцем, де так безжурно котились її роки, з тим склепом, де спочили навіки її батьки і діди.
Стефан був теж тут. Тепер їх було не пізнати. На Стефанові була синя чемерка, підперезана добрим зеленим поясом, високі чоботи, викладний комір грубої вишиваної сорочки було зіп’ято червоною стьожкою; в руці тримав сиву шапку.
Броніслава почула, як стукнули двері, і в ту ж хвилину обернулась.