Пані Бржонковська, дружина управителя маєтків графині Браницької, ніколи не заходила, та й, власне, з батьком і мамою знайома не була. Вона нервувала в колі місцевої аристократії і товариством учителів та інших чиновників гребувала.— Заходьте, заходьте, пані Бржонковська! Це така приємна несподіванка! А оце, значить, ваші малята?
— Броніслав, Зося і Юзек. Ах, у вас тут так мило! Це у вас казенна квартира? Ах, учительство так злиденно проживає... Але ж ви, Олено Адамівно, здається, училися в інституті шляхетних дівчат? Чи так?
— Сідайте! — сказала мама тихо.— Мене взяли до інституту як сироту севастопольського героя... Я зараз зготую чай...
— Ви вже знаєте, ви вже чули, яка мерзота, яка ганьба?! Вони зробили обструкцію! Я нічого не знала, приїхавши, і відіслала коней до дванадцятої. Тепер мені просто нікуди подітися! Я зайшла до вас. Моїм малятам так хотілося покрасуватися на балі! Ах, бідні мої малюки! Броню, Зоею, Юзю! Гдє ти, дзєцко! Ходзь тутай! Ви можете побавитися з учителевими дітьми — я дозволяю...
— У нього на черевику дірка...— сказав найменший, Юзек.
Дірка на черевику в Юри справді була, і мама тяжко почервоніла.
— Ідіть! Ідіть! — кинулась вона.— Справді! Діти, забавте ж ваших гостей! Олег, Маруся, Юрка!
Броніслав, Зося і Юзек були ще в маскарадних костюмах.
Броніслав був у шатах середньовічного рицаря з білим орлом на мідному шоломі і з біло-малиновим шарфом через плече. На ньому була, мов справжня, зіткана з химерного тонкого залізного дроту кольчуга, і він погордливо спирався на довгий блискучий меч. Було йому років тринадцять.
Панна Зося була молодша на два роки. Її зодягнуто точнісінько так, як намальовано Марину Миішек в суворінському виданні повного зібрання творів Пушкіна. На грудях у неї блищали разки намиста з щирих самоцвітів. Найменніий, Юзек, був, може, на рік старший від Юри. Його прибрано в національний польський шляхтицький костюмчик: конфедератка, кунтуш, рукави, сколоті на спині. Крім того, він мав маленькі чобітки з манюсінькими срібними острогами, а при боці маленьку справжню шабельку, виложену сріблом і поцяцьковану різними коштовностями. Юрі заскімлило під серцем люттю і образою — він тяжко заздрив на меч і шабельку.
— Які у вас паршиві покої! — перша порушила ніяковість, що запанувала між не знайомими ще дітьми, коли вони зосталися в кімнаті самі, панна Зося і закопилила губку.— І нема красивих меблів. А на підлозі треба, щоб лежали килими і хутра... У вас є ляльки? — поцікавилася вона в Юриної сестри.— Ні? Хіба ви будете суфражисткою?[1] В окулярах і синіх панчохах?
Броніслав у гімназії був старший від Юриного брата на два класи і тому вважав за нижче від себе помічати його присутність в кімнаті. Він всадив вістря меча в щілину між дошками у підлозі, розкопирсав її і, ні до кого не звертаючись, процідив крізь зуби:
— Котрий з кишаків побіжить до батька в кабінет і принесе мені сигару? Мені щось скортіло запалити, я перехвилювався. Що? У вашого батька нема сигар? Мій татко палить тільки гавани, по десять карбованців одна. Він скурює на день штук двадцять і ще, крім того, всіх, хто до нього приходить, частує. А англійських люльок у вашого батька теж нема?! Ні, простих цигарок я не палитиму. Вони ж, мабуть, з дешевого тютюну?..
— Хочеш,— запитав Юра в Юзека,— ми підемо на кухню, там наша кицька привела шестеро котенят? Такі манюні-манюні, і тільки вчора почали бачити!
— На кухні хлопи,— пропищав Юзек і напиндючився.— До хлопів не годиться ходити.
— Чому?
— Бо не годиться.
Юра не зрозумів. Помовчали.
— А навесні я все одно втечу у пампаси,— заявив тоді Юра.— Ти знаєш слюсаревого Казимирку? В нього є справжній череп самого Кочубея.
— Кочубей також був хлоп.
— Він був полковник і великий поміщик. Пушкін каже, що "его луга необозримы, там табуны его коней пасутся вольны, нехранимы".
— Все одно, татко казав, що він з хлопів. А хто такий Пушкін?
— Письменник.
— Хлоп?
— Не знаю... Олександр Сергійович. А що таке хлоп?
— Мужик.
Помовчали.
— Навесні,— запищав Юзек,— я поступлю до гімназії. Ага!
— Я теж,— хотів був вихопитися Юра, але враз спохватився. Йому раптом зовсім перехотілося вступати до гімназії. Він заздро подивився на Юзекову шабельку.— Гімназисти,— сказав він,— ябедники. Вони, як піймають когось з наших, з Заріччя, зразу ж і б'ють. Паничі! Мамині мазунчики! Карандаші!
— А коли я кінчу гімназію...— запищав був ще Юзек, але Юра його зразу ж перебив.
— Вони ябедники! Вони виказують на своїх! І їх не беруть у солдати!..
— Але я поступлю до польської гімназії! — погордливо закричав Юзек.— Вона відкривається тут з весни. Там будуть самі шляхтичі!
— Дурак! — схватився Юра і раптом обома руками ухопився за Юзекову шабельку.
— Віддай! — сіпнувся Юзек убік.
Ремінець зараз же урвався, і шабелька опинилася в Юриних руках.
— Віддай! — зарепетував Юзек і затупотів ногами.— Віддай! Вуличний хлопчисько! Хлоп!
— Бий! — залементував і Юра. Шабля змахнулася вгору і впала вниз. З усієї сили Юра потяг піхвами Юзека по спині.— Бий гімназистів!
— Гвалт! Он мнє біє!
Але шабля була зовсім не замашна. Юра кинув її геть і загилив Юзека кулаком у вухо. З скаженим зойком Юзек простягся по підлозі. Тоді Юра затопив йому ще в потилицю. Потім копнув ногою під бік. І аж тоді кинувся щодуху навтікача. Мама, пані Бржонковська, Броніслав, Зося, Олег і Маруся вже бігли до кімнати з усіх боків. Юзек лежав на спині і, пацаючи ногами, верещав на цілий світ.
Тікати треба було навсправжки і ховатися так, щоб ніхто не знайшов. Таке місце в Юри було. Він вибіг до коридора, проскочив у сінці біля кухні і мерщій чкурнув по сходах на другий поверх. То були чорні сходи до гімназичного пансіону. Але чорний хід був замкнений і не відкривався майже ніколи. Ключа від нього мав батько і користався інколи, коли, бувало, пансіонери здіймали раптом шарварок над головою і треба було їх несподівано накрити і посадити у карцер. Ще мав від дверей ключа пансіонський сторож Іван — у нього тут на площадці переховувалися лампові стекла, ганчірки, щітки, а також пляшки з горілкою і оселедці в газеті.
Юра забіг на площадку і заховався в найдальший закуток. Було темно, пахло гасом, пилом і оселедцями. Знизу, з коридора, чулися схвильовані голоси. Пані Бржонковська хвилювалася, Юзек хлипав, мама кликала Юру. Серце Юри покотилося, як чуже. Так йому й треба, противному Юзеку — але все ж таки було здорово страшно. Що ж тепер мало бути?.. Мама, окликаючи Юру, пройшла до кухні.
— Юрка! — гукала мама.— Де ти, паршивий хлопчисько! Іди зараз же сюди!
Юра зовсім затиснувся між бідонами з гасом. Нафтовим духом било в ніс і боляче різало краєм бідона під ребра. Мама пройшла з кухні назад. І раптом спинилася під площадкою. Юрине серце зовсім перестало існувати.
— Юрок! — сказала мама зовсім тихо, немовби не хотіла, щоб її хтось почув, або немовби їй було відомо, де знаходиться Юра.— Юрок, вилазь, милий! Вони, бог дасть, зараз підуть!
Мама помовчала якийсь час, немов прислухаючись, і пройшла.
Юра заплакав тихо і гірко. Йому було дуже жалко маму і себе. Що ж тепер буде? Ця чортова управителька ще може наробити мамі якоїсь капості. А що, коли вона покличе поліцію? Злість вирувала в Юриних грудях. Проклятий Юзька, задавака! Йому, бачите, діло до Юриної дірки. Аж мама почервоніла! Бідна мама... А — Бронька і Зоська? Сигари по десять карбованців, двадцять штук, і всіх гостей частувати! Ляльки їй, бачите, не вистачає! Паничі! Мазунчики! Дураки! Юра ще їм покаже! Нехай начуваються! "Дірка на черевику!.."
Лють кублилася Юрі в грудях, і всидіти на місці було несила.
Юра виповз з-поза бідонів і тихо поплазував по сходах униз. У кухні на столі стояла мамина робоча корзиночка — гачки до в'язання, наперсток, нитки, голки і ножиці. Юра взяв ножиці. Тоді тихо, навшпиньках, крадькома посунувся до передпокою.
І в передпокої, і в коридорі було тихо. Голоси приглушено гули аж з їдальні. У смерку Юра намацав вішалку. От і пальто. Довге — Броньчине, коротенька кофточка з буфами — Зосьчина. Ага, от і Юзекова бекешка. Ножиці тихо схлипнули і застогнали. Нехай знає дірку на черевику, задавака! Гімназист! Одну секунду Юра завагався. Тоді клацнув ножицями кілька разів і пообрізав і пані Бржонковській на шубці ґудзики. Нехай не приходить, мармиза! Учительство, бачите, злиденно проживає. Шубку варто було б суціль покремсати!..
Раптом голоси з їдальні ударили в передпокій дзвінко і гучно — то відчинили двері до коридора. Ножиці брязнули долі, і Юру здуло, мов вітром попіл. За півхвилини він був уже знову за бідонами, на площадці нагорі. Голоси прямували по коридору у передпокій. Ага, значить, Бржонковські вже йдуть! Не дочекалися й свого фаетона, щоб він вам по дорозі обломився! Постривайте, постривайте, не таке ще вам буде! Он Юра як покличе усіх своїх — як гукне Сьомку, Ваську, Казимирку, Васютку, Федька — вони їм ще пустять червоного півня. Того, що гуляє по губернії. Сатрапи!
Юрі чути, як мама тихо і лагідно все ще перепрошує за нього. Але що це? Що це гуде? Таж то батьків голос. Він вже повернувся з гімназії! Він гуде, бубонить, хвилюється. О, він перепрошує теж! Юрине серце млосно стискається. Що він наробив! Що він наробив! Таж зараз...
Страшні зойки розтинаються раптом з передпокою. Юра тулиться ще далі у куток і прикривається зверху Івановими гасовими ганчірками. Зойки щосекунди зростають. От Юзекова бекешка, от Зосьчина кофта, от Броньчине пальто. І пані Бржонковської гудзики... Здається, лементує цілий дім, цілий двір, ціле місто... Цілий світ! Юзька реве, Зоська верещить, пані Бржонковська сокоче, немов курка після яйця. А мама? Бідна мама, вона так гірко плаче. Батьків голос гримить залпами, і так страшно, що можна од страху вмерти.
— ...віддам у свинопаси! — стріляє він зразу з усіх дванадцяти гармат.
Да, да!..— чути Юрі, як схлипує мама.
Сльози заливають Юрі лице, тужурку і навіть штани. Юра ж нікому не потрібний. Нікому! І нікого в нього ж нема. Батько і мама проженуть. Казимирка, Сьомка і хлопці його прогнали. Бо він учителівський, а вони вуличні. Цих проклятих панків Юрі ніколи не треба — він ще їм допече! І він буде собі сам... Нехай! Нікого йому не потрібно. Все життя буде собі сам...