Я взяв золото від богів, щоб не вмирали з голоду люди.
— Батюшка ж і сам владика не хотів віддати це золото, а чого ти виніс його обома руками більшовикам?
Югин одразу ж вкусив Давида:
— Бо мої руки ніколи не ховали золота — спочатку несли його богам, а потім принесли людям.
— Чого ж ти при такій політичності хоча б якимсь активістом не став?
— Бо я, як і ти, в двадцятому році був заложником.
— Про це вже можна й забути.
— Я забув би, та не забудуть ось такі, як ти: схочу вийти трохи наперед, ви одразу ж од заздрості почнете сохнути і заложництвом цюкнете мене по голові. Правду кажу?
— Таки правду,— з подивом погодився.— Ми твоє високодумство тримаємо в руці. І хочеш чи не хочеш, а зв’язані з тобою однією шворкою.
Титар поглянув поверх Давида:
— Ти б краще думав не про шворку, а про свого сина.
— А що мені про нього думати?
— Вчора він витяг хреста з могили, а завтра комусь витеше свіжий хрест.
— Це ти про кого?
— Про дівчину, про Яринку. Не любить вона його, а ви всі, як гайвороння, обсіли її і клюєте по живому.
— Вже пізно про це говорити: розписались вони.
— Тільки як? Він чорнилом, а вона сльозами?
— Що дівочі сльози? Вони не дощ — на них зерно не вродить.
— Ти хочеш, щоб на них твоя бараболя родила?
— Нічого я не хочу. А знаю: були дівочі сльози до революції, не заподілись кудись і в революцію, не пересохли й після революції, може, і в комунізмі ще залишаться.
— Страшний ти, Давиде, чоловік, страшний,— зітхнув Югин.
— Чим?
— Тим страшний ти, що серед живих нічого не бачиш живого. Золото, кажуть, прикопав ти глибоко, а душу зовсім загріб,— титар обертається і, не слухаючи його лементацій, рівно йде цвинтарною дорогою, на попелястій блакиті якої аж виграє місячна луска.
Поміж могилами, поміж оповитими намороззю хрестами і деревом несе Давид свою злість, свою тривогу і кілька хрещиків барвінку — оце й усе живе, що залишилось од того вересня, на коромислі якого тремтіли літо і осінь, любов і розлука, і хоч як давно це було, а й сьогодні матимеш цілонічний невпокій.
У хаті він застає Артемона і сухого з циганським обличчям Омеляна, старшого брата Ярини. У скойкоподібних повіках Омеляна виразно лежать темні, нагріті підозрою очі, а зліплені уста за сімома замками тримають посмішку.
На бандитському коні розтрусив, проциндрив свою молодість Омелян, у бандитських лігвах загубив сміх і посмішку, біг за своєю долею аж на чужі кордони, а коли довідався, що і там її нема, повернувся у свої ліси, пововкував якийсь час, потім прийшов у повіт з повинною і став у своєму селі церковним регентом, бо при грішному тілі мав голос праведника. Давид і досі не знає, чого літній Омелян подружив з його Артемоном, чого, як у Цареграді на ринку, запродує йому свою рідну сестру?
Гудзувата Омелянова рука пригашує недокурок і шанобливо тягнеться до Давида:
— Добрий вечір вам, Давиде Івановичу, добрий вечір! Як ваше драгоцінне?
— Щось і драгоцінне, і вечір не дуже добрі,— прислухається Давид, як на лаві в трьох діжах попискує весільне з тринольки тісто, а біля діж розмерзаються і накрапають сукровицею свинячі ноги і голови.
— А чим, Давиде Івановичу, не догодив цей вечір вам? — занепокоїлися, ще більше відслоїлися у своїх скойках ворушкі Омелянові очі.
Давид крекнув, повісив шапку на кілок:
— Усе чогось побоююсь, Омеляне, чи не перемудрили ви з Яриною.
На вигнутих Артемонових щелепах одразу ж набухли нерівні клешнясті вузли. Він відклав гарячий цвях, яким підкучерявлював чуба, глипнув на батька:
— Вам знову наговорили якогось непотребу?
— Село такий вулик, що всього нагуде.
— Я, тату, на вашому місці зашумів би собі на піч, та й годі, бо завтра буде пізно — не влежите на ній. Липівку з медом зараз унести чи завтра?
— Як собі хочеш.
Артемон побачив у батьковій руці барвінок, покосував на нього, і по його щелепах знову потекла така посмішка, яку хотілося змісити кулаками.
— А може, тату, вас оце зіллячко розтривожило? З чиєї ж воно могили?
— Прикуси хоч трохи своє м’ясо між зубами.
— Воля ваша,— погодився перебільшено покірливо,— ходімо, Омеляне, бо наше тут не пляше.
І син, і гість взялися за свіжі, сиво підморожені шапки. Вже біля порога Омелян заспокоїв старого:
— Ви, Давиде Івановичу, не сумнівайтеся. Норов Ярині я скручу, а коли треба і викручу її, як мокру сорочку викручують. До вас вона шовковою прийде, їй-бо.
Давид зітхнув:
— Чи не забагато в нашій хаті буде шовку? До цього часу тут більше трималося полотно.
Артемон рвонув двері од себе і вже з сіней гарикнув:
— Коли ви згасаєте, мов хрест у печі, то не сійте попіл на чиєсь життя,— і так хряпнув дверима, що застогнали всі шибки, а з лави полетіла на підлогу свиняча голова.
Старий не підняв її, а копнув ногою і раптом жахнувся: так само, як він, Артемон бив ногою Тетянчин хрест. Давид болісним поглядом обвів свою низьку постарілу хату, і вона йому тепер, перед весіллям, уперше за все життя здалася домовиною.
III
Січена калина, січена,—
З ким ти, Ярино, звінчана?
Весільна
Наспівалися дружки й світилки, наплакалась молода. По її сльозах дівчата винесли з хати пахощі примороженої калини, а в хату, неначе сич, вбокував накостричений Омелян; на його темних і ворушких, як пуголовки, очах скаженіла роса гніву, а в губах ятрився недокурок. Омелян виплюнув його, по-котячому підійшов до сестри, поклав клешнясту чорну руку на її плече, і слова його заклекотіли, запінились, немов дурне пиво.
— "Січена калина, січена!" — перекривив пісню дружок.— А я тебе на капусту посічу. Посічу і на жаровню поставлю!.. Навіть на дівич-вечір не подивлюся, їй-бо!
На устах, на притемненім дівочім обличчі ворухнулися тіні осмути і гніву.
— Аби твоя воля, звироднілий, ти б і сонце катував.
— Сонце? — кліпнув Омелян і в подиві запустив руку в ляпані квіти своєї манишки.— Прирівняла!.. Та витирай воду з-під вій, бо сукровицю витиратимеш,— він із серцем провів щиколотками по щоках сестри, турнув її до ліжка і гукнув у другі двері: — Мамо!
— Чого тобі? — вийшла, мов тінь, Іваниха, в очах її стояв туман років і суму.
Омелян чоботом наступив на обронений кетяг калини, чортихнувся.
— Говоріть, мамо, щось із відданицею, говоріть, бо як не поведу її по-людськи до шлюбу, то поведу до ополонки, а там студена вода, їй-бо.
— Іди, студеноокий,— тихо попросила мати.— Чого каламутиш світом, як дідько болотом?
— Я таки скаламучу комусь і сльози, і душу. Ще їй мало хльосту було, так додам! Чуєш, тонкослізко! — визвірився на Ярину.
Мати стомлено зирнула на сина:
— Іди, харцизе, кудись із пам’яті. Чого і досі, мов сестропродавець, мордуєш її?
— Чого? Щоб не була такою розумною. Буду шматками виривати з неї дурний розум, як дике м’ясо!
— Сам ти дике м’ясо,— потвердішали і голос, і постать Ярини.
Омеляна зсудомило: ці самі слова він чув ще в двадцятому році від полоненого комісара, якого вони після допиту прив’язали до крила вітряка. І коли закрутилися крила, коли заскреготало без млива жорнове каміння, комісар гукнув їм зверху:
— Гей, дурні, засипте кіш, бо пропадуть камені. А людям треба молоти!
І в останню свою хвилину він думав не про себе, а про людей.
Омелян нагнав непотрібні видіння і презирливо запитав у сестри:
— Чи тобі короля, чи тобі принци з-за океану потрібно? Васюти — це теж принці!
— Прицвинтарні! — Ярина поправила чорну, як печаль, хустку.
В Омеляна не тільки очі, а й начищені чоботи спалахнули гнівом, він ударив кулаком у кулак.
— Стережись мені, стережись ниньки, щоб завтра не було пізно! Доведеться — на коліні переломлю надвоє тебе.
Іваниха зітхнула:
— Ти вже нам обом переломив життя. Переломив і не помітив цього.
— Життя, життя! — витріщився на матір Омелян.— Гріш ціна йому тепер.
— А за Васютою воно подорожчає?
— Ви ще не знаєте Васюти. Це такий характер, що зможеться і з фортуною сісти за стіл. За ним ваша донька не присохне на трудоднях і нормі.
— Не страхай нормою її: вона біля норми співає, а коло Васюти плаче.
— Захищайте, захищайте, коли вже треба під вінець іти. Та й хіба ви спочатку не тримали руку за Артемона? Чи ви навперемінно міняєте руку?
— Була послухала тебе, поки не бачила її сліз...
Коли за Омеляном зачинилися двері, мати підійшла до доньки, припала до її грудей, як колись, у дитинстві донька припадала до неї.
Тепер уже не матір доньку, а донька мусила заспокоювати матір.
— Не плачте, мамо...
— І не плакала б, так, видно, останні сльози на твоє весілля підійшли. Нащо я тобі в самого бога випросила таке личко? Нема від нього радості ні нам, ні тобі... За ким же ти сохнеш, коли так ненавидиш?
У Ярини безпомічно і скорбно ворухнулись зліплені сльозами вії:
— Ні за ким я не сохну.
Мати сіла на ослін, зітхнула і розсудливо, як ніколи, заговорила:
— Горе, що любов не прийшла тепер, а ще більше буде горе, коли вона прийде після одруження. А прийти вона все одно має. Не побоїться і суду людського...
До Ярининого болю приєднався ще й острах:
— Мамо, звідки ж ви це знаєте?
— Звідки? Поміж людьми пройшов мій вік. Поміж людьми. Усього, дочко, довелося надивитись... І що робити з тобою, і куди дітися з тобою, безталання моє? Можна було б не послухати Омеляна, аби в його душі і досі не сидів бандит.
Хтось знадвору клямцнув сінешніми дверима, загупав чобітьми.
— Твоя судьба,— зітхнула мати.— Дочекалися весілля, тільки плачем, як на похоронах,— журно поглянула на доньку і вийшла з світлиці.
І ось зав’южений Артемон вносить у хату холоднечу, клубки пари і розкапущене галіфе. Він скидає сиву шапку, обережно обтрушує з неї весільні квітки і сніг і говорить одне слово:
— Мете!
Ярина опускає вії, опускає голову. Артемон підходить ближче до неї, хвацько жбурляє шапку на ліжко, яке вже вважає своїм, обмацує засклепованими очима наречену і вдавано весело каже:
— Ти краще, Ярино, чим журитися, чарку б, закусь поставила та постель постелила. Подушок на ній, жінко, багато, а толку мало.
— Яка я тобі жінка?! — зойкнула дівчина.
— Законна, законна,— видобуває тіняву посмішку з глибоких, вузькуватих очей.— Вже загсом і печаткою скріплена. Вже й музики, Шаламаї, значить, об’явилися. Так що можна і сьогодні стелити ліжко.
Невже вона справді буде йому слати постіль, невже це не поганий сон?
Страх, мов хижа птиця, сідає на Яринині плечі, все глибше і глибше запускає в душу пазури.