Омелян оце щойно, життя не шкодуючи, сам на сам пішов на шпигуна.
— Де ж він такого дурня знайшов?
— Коли скажу, не повірите: у хаті нашої вчительки, у хваленої вашої Софії Петрівни Снігурської, якій вірять і довіряють усі. Зараз же подзвоніть у район, та й біжімо на допомогу Омеляну.
Відповідь Туровця приголомшила Васюту.
— Ти ввесь час хвастаєшся за своїм Омеляном, допомагай йому й зараз.
— А ви не будете?
— Ні.
— Ви відмовляєтесь?! — Артемон незрозуміло і навіть перелякано поглянув на голову.
— Як бачиш.
— Оце так! Не чекав такого! — обурився, але одразу чогось і зрадів Артемон, вискочив з кабінету й бігцем подався на пошту, де молодесенька телефоністка, нахилившись над романом, переживала чиюсь любов.
— Ой, це ви? — злякано поклала руку на роман.
— Зараз же з’єднай мене з Хворостенком! Тут таке робиться! Диверсія! — одним духом вихекнув Артемон.
Дівчина, розпашіла від чужої любові, кинулась до своїх патронів, щось злякано заальокала і через хвилину подала йому трубку.
— Прошу вас! — В очах її одразу почав виростати образ Васюти.
— Що там, Васюто, в тебе? — почув напівсонний голос Хворостенка.
— Костянтине Прокоповичу, дорогенький, у нас, у селі, значить, об’явився закордонний шпигун!
— Що? Шпигун?! — Артемон почув, як з голосу Хворостенка обтрушується сон.
— Істинно так! Ми його культурненько вистежили з Омеляном Безкоровайним!
— З Омеляном Безкоровайним? — недовірливо перепитав Хворостенко.— Та він же бандит бандитом.
— Він, Костянтине Прокоповичу, перебудувався. Ось і зараз, ризикуючи життям, пішов до хати виполошити скритника, шпигуна, значить. А я кинувся до нашого голови, хваленого Туровця. Але він одмовився допомогти нам. Тоді я до вас, бо до кого ж інакше? Тільки ви нам один світите і грієте,— не пошкодував хвальби, бо нею своєї каші не зіпсуєш.
— А хто ж цей шпигун?
— Колишній петлюрівський сотник Мирон Снігурський. Він з якимсь наміром прибився до своєї жінки. Вона, видно, теж... Словом, наскочили на клубок.
Якийсь час Хворостенко мовчав, потім крекнув і сипнув у провід кашель і сміх:
— Ну, Артемоне, дорогий, порадували мене і ти, і Омелян. Не думав, не гадав, що ви такі завзяті. Порадували! Правда, в Снігурського є офіційний дозвіл побачитись із дружиною. Він приїхав до нас із делегацією закордонних кооператорів. Але ви — молодці! Про вашу пильність повинен знати наш район. Передай сердечний кооперативний привіт Омеляну.
Голос замовк, і Артемону стало невимовно жаль, що Снігурський має офіційний дозвіл. Але й так, видать, вони з Омеляном відхоплять якусь жменю чи пригорщу слави. Навіть дорогим назвав його... Кому-кому, а Омелянові в цьому ділі он як поталанило,— бо сам Хворостенко похвалив, а в нього мало хто заживе похвали. Тепер, дивись, з підсудного Омелян сам статте суддею над кимсь.
На пошту тихцем увійшов Омелян, в його очах перемежовувались і ніяковість, і непевність: та влада, яку він годину тому відчув над Артемоном, одразу ж зникла, коли Снігурський показав йому один документ. Оттак ускочити в халепу. А тепер остерігайсь: Артемон не забуде, як він хотів узяти гору над ним, і неодмінно десь підчепить рогом.
— Що сказав Хворостенко?
— Назвав тебе і мене молодцями.
Це вже щось важило, та Омелян удав, що їх зобидили, зітхнув:
— Тільки й того?
— І говорив, що про нас мав знати весь район.
— Оце добре. Може, я хоч тепер стану комірником,— не важив на велике для себе Омелян, він більше дбав про дружка й прошепотів йому на вухо: — От, може, й виспів твій час сколупнути Туровця. Коли не вміє сам раювати, дай іншим, їй-бо...
Ідучи наосліп вулицею, Артемон місив ці слова, як місять тісто на коровай, і підіймались вони теж, як добре тісто, і трохи приглушували той біль, що залишила йому Ярина. Куди тільки викинути його і її заразом? Кажуть, жінку найкраще забути через жінку. То чи не забратись кудись на пухові подушки, що линяють без чоловічої голови?
На краю села, за обмерзлим мостом, блиснув вогник у хаті Соломії Громишиної, потягнув до себе Артемона і нагадав йому гріх голодного року, що приніс йому не тільки гроші, а й непевні любощі.
...Того весняного дня за цвинтарем стояв голодний ярмарок, на якому мучились люди й худоба: тут за безцінь збувалась і пам’ять дідизни, й остання сорочка; тут темніло сонце в людських очах і темніли старого письма боги та й за відро бараболі переходили в чужі руки.
Через цвинтар до Васют приходили й приходили нужденні покупці. Усі вони мали однаково страдні обличчя, та не однакові ноги: в одних вони були підсушені, а в других роздуті голодом. А коли передвечір’я перервало ревище худоби і торг, до них у хату зайшла Соломія Громишина. Голод вибілив її обличчя, провів синці на повіках і під ними, а між повіками навісив підволохачений сон чи півсон.
Глянув Артемон на молоду вдовицю, що притулилася косами до одвірка, і здивувався, і подякував долі, що вона послала йому такого покупця. Він торкнувся рукою кишені — там лежали ключі від комори — і побачив себе з нею в коморі, де їстівне тепер дурманило людей.
Похитуючись, Соломія підійшла до столу, за яким сидів він, і підняла на нього свій блакитнавий сон чи півсон і сірий голод. Ось, як прив’ялий квіт, розтулились її уста, і застогнало не слово, а середина її. А в нього саме негадано брязнули ключі. Вона здригнулась, злякано вмовила, бо чула цей самий брязкіт у руках його батька.
Не знаючи, як звернутися до неї — на "ти" чи на "ви", він нарешті запитав:
— Ви хочете щось купити?
Жінка болісно звела докупи чорні розлетисті брови, похитала головою, що здавалася завеликою на висохлій шиї.
— Артемоне, твій батько не хоче зарятувати мене. То, може, ти зарятуєш?
І він так по-дурному запитав її:
— Чим же я зарятую вас?
— Коли можеш,— картопелькою, а ні — хоч пір’ям цибулі,— і повела своїм болючим поглядом на вікно, за яким, як рута, зеленіла, двоїлася в очах цибуля.— Я не хочу дурно. Я відроблю, Артемоне.
І йому стало совісно, що така краса вигинається перед ним, як беззахисне стебло, але й злодійкувата радість прибувала від неї. Він підійшов до Соломії, поклав руку на вишитий полик, що процвітав давнім, неголодним днем, і почув, що під ним стояло не тепло, а холод. Саме в цей час заскрипіла хвіртка, і на подвір’я всунувся батько. Артемон скривився і, крадькома обміряючи вроду жінки, прошепотів:
— Я увечері прийду до тебе... не зачиняйся.
— Ой, не треба, Артемоне! — сахнулася вдова, і сон чи півсон поширився у її очах.
— Чого ж не треба? Не можу я тобі зараз пособити, бо он батько. Я прийду...— Він похапцем дістав з-під настільника скибку чорного хліба, подав Соломії.
Вона лячно зиркнула у вікно, обома руками вхопила ту скибку, вдихнула її пахощі і поклала в пазуху, де, зчавлені голодом, спали нерівні перса.
"Чи раніше вони теж були нерівними, чи це від голодування?" — не міг одвести очей од її пазухи і злився на батька, що невпору притарганився додому.
До оселі ввійшов нахмарений Давид, неприязно глянув на вдову:
— Знову ці самі гості в цю саму хату? Хіба я тобі не все сказав?
— Та не все голод почує,— прикрила повіками свій біль і пішла в сіни, що теж пропахли їстівним,— там стояли діжечки з кислим сиром і маслом, бо в льосі тепер їх було небезпечно тримати. Щось згадавши, здригнулась, заговорила до Давида: — Дядьку, я відробила б вам.
— У мене відробітків уже на три роки нахапалися. Іди з богом. Собака прив’язана...
І Соломія, похиливши голову, понесла у двір сльози і тихий схлип.
Увечері, крадькома від батька, Артемон поклав у торбину трохи вже пророслої картоплі, буханець чорного хліба, шматок сала і, щоб ніхто не побачив, левадами подався до мосту, за яким жила вдова.
— Боже мій! Це ти? — злякано стріла його Соломія. Освітлена місяцем, вона боса стояла посеред хати і щулилась під його поглядом.
Він ступив до вдови, злегка пригорнув її, і вона застогнала:
— Ой, не чіпай грудей...
Рука спала з її пазухи.
— Що ж з ними?
— Болять. Ой, мабуть, так і в чотирнадцять років не боліли. Чи то голод, чи вже й смерть зайшла в них.
— Яка смерть, перестань! Я ось тобі хлібця, картопельки приніс, — він поклав хліб і сало на стіл, а картоплю висипав під лаву і знову пригорнув Соломію.
Вона заплакала.
— Ти чого?
— Невже ти мене, голодну, зачепиш? Це ж смертельний гріх.
Артемон махнув рукою, тією, яка приторкнулася до її охололих персів:
— Хіба людина проживе без гріха?..
Соломія підійшла до столу:
— Коли дозволиш, я хлібця поїм. Вже один його дух дурманить, божевільною робить.
Борючись зі своїм почуттям, він бачив, як вона надрізала хліб, не прикладаючи його до грудей. І в ньому прокинулась жалість до неї, до її болючих персів.
— Я тобі сала вріжу, воно в нас м’яке, пахуче — на кукурудзяній муці росло.
— Воно до картопельки піде... Ти тільки нахились — як пахне хліб! — тримала на долонях скибку, немов скарб.
Він прихилився, понюхав хліб, відчув кислість його, та й більш нічого, і поклав руки на її міжпліччя, що одразу зіщулились. Його била дрож. Вона помітила це, зітхнула.
— Ти чого?
— Коли вже люди стануть людьми?
Він обізлився:
— Ти і вмираючи думаєш над цим?
— Хтось має думати і над цим,— твердо сказала вона.
— Ти краще про свої груди подумай, щоб не боліли вони. До лікарів не ходила?
— Що лікарі, коли це з голоду.
— Я тобі несолоного гусячого сала принесу.
— Це ж для чого?
— Натреш ним перса, хай підживляться, бо вони ще твоїм дітям знадобляться.
— А вони ж будуть у мене?
— Неодмінно будуть, та ще такі гарні, як ти...— сказав переконливо. І цим переміг її. Та мало мав радості, бо багато було сліз. В інших голодних вода вступала в ноги, а їй, видно, підтопила очі...
От і пройшовся вже час по тих вечорах, та не забувались вони, як не забувся блакитнавий сон чи півсон у її очах.
Він підійшов до Соломіїної хати, обкожухованої снопами немолоченого гороху. Вже одне це говорило, що в хату ввійшов сякий-такий достаток... Як і в голодний рік, двері були незачинені. Чи не очікує когось? А чого ж? На такий вогник, на такі очі і з домовини можна встати.
— Хто там? — сполохано запитала Соломія, коли він напіввідчинив хатні двері.
— Це я. Не чекала?
Вдова здригнулась, кинула на лаву шиття, підвела на нього очі, в яких і зараз стояв сон чи півсон, тільки він, здається, був тепер не блакитнавим, а синім.
Жінка з тугою повернулась не до нього, а до вікна і запитала його:
— Чого тобі треба? Чого?
— Ти мене чи вікна питаєш?
— Тебе ж, немилосердний.