У нас дівчата ростуть, як тополі,— зацокотіли, загойдались. І справді, щось по-тополиному гнучке і співуче обізвалось у них.— Ви до нас учителювати приїхали?
— Ні, я до вас у гості.
— Спасибі й за це.
— А до кого ж ви?
— До Надії Стрепет.
— От фортунить молодиці! — скрикнули, засміялися дівчата.— Одні гості з хати, а другі до хати.
— Усе тепло виринають.
— Хто ж у неї гостював? — шпигнув неприємний здогад.
— А хто їх знає... Приїжджало двоє верхи на конях. І з’явилися із хмарою на плечах, і поїхали із хмарою на виду.
"Омелян і Артемон. Виходить, нема тут Ярини. Аби ж була, навряд чи повернулися б скоро назад".
— І ви чогось хмаритесь,— стрельнуло однією лукавістю миловиде дівчисько з такими косами, неначе випросила чи позичила їх у сонця.— Правда, хмарно вам?
— Та ні. У нас люди трохи сумніші, ніж у вас.
— Справді? — чи то здивувалося, чи то повірило дівчисько.— То переселяйтеся до нас. Тут саме вчитель виїхав, а на свіжого ще рознарядка не прийшла.
— Я ж не вчитель, а... кооператор.
— А не схожі. Та нам і кооператора молодого треба, щоб гарний крам привозив, бо теперішній дбав лише про старих,— втрутилась струнка чорнявка.
— Отак і станеш черницею,— золотокоса на мить обметала своє личко смиренністю і піснотою, та одразу ж чмихнула й почала так приміряти вії до хлопця, ніби вже сохла за ним. Дівчата дивились на цю гру і штовхали одна одну під боки.
Богдан зітхнув:
— Весело ви живете.
— Аби ж у нас був молодий кооператор, ще веселіше б велося нам.
— Марійко, май сором у лиці,— хтось шепнув золотокосій, і вона одразу ж притихла, тільки жаль недограної ролі залишився на устах.
— Де ж, дівчата, живе Надія Стрепет?
Подруги споважніли, одразу повернули квітчасті голови до денця долини:
— Ось так ідіть прямо та прямо, перейдете міст біля млина, перейдете й другий, а за ним біля четвертої хати будуть прочинені ворота — отам і живуть Стрепети.
— Повечеряйте у них в’юнами і приходьте до нас.
— А чого ж в’юнами?
— Бо Григорій Стрепет і крізь лід винишпорить, де зимують в’юни,— знову засміялись дівчата.
По їхньому сміху він іде зі своїм смутком, і все йому здається, що колись уже був тут, що так само тоді вечір затоплював долину синюватим чаром і напатлував над хатами парубоцькі чуби димів.
Попереду забриніли шум і зітхання лотоків. Біля мосту тінився невеликий млин, до його боку притулилось велетенське колесо; обкипаючи піною і памороззю, воно витягувало з води і ронило у воду розкришене срібло, місячне снування і тіні. Колись біля такого самого млина Богдан міг висиджувати цілі години, прислухатись до мови лотоків, до гупання ступ, придивлятись до несамовитого шумовиння колеса, до недоброго зеленого ока води, куди сивими бородами стікало це шумовиння. Тут під колесом водилися чорти, і коли мельник знався з нечистою силою, вони йому і в безводдя мололи борошно і товкли в ступах.
Шматок дитячої казки, яка вже ніколи не повернеться в порозумнілі світи, війнув над ним, і він зупинився біля дерев’яного колеса, яке доживало свій вік, але й, доживаючи, шумувало життям і старалося людям на теплий хліб.
Негадано з цієї казки виплеснувся голос Ярини... Ні, це не з казки, а з невеликого млина, якого судомило невгавуще колесо. Богдан нагнав од себе згадки, прислухався. У млині знов обізвалося її слово, її сміх. Але чому ж сміх? Хіба їй тепер до веселощів? А чого ж? Позбулася нелюба — і знов оживає собі. Може, отут, у млині, і прибилась до свого кохання.
Через лотоки він добігає до сивих од снігу і борошна дверей, входить у неспинний дрож млина і в нерівному світлі бачить кремезного мельника, який для чогось викохав собі жолобчастий віник бороди, а на неї поклав товстенні вуса. Не здоровкаючись, Богдан застигає біля дверей, ловить здивований погляд мельника, ловить нерівний струмок муки, втоплює очі вгору, де лихоманиться кіш і не вірить собі: тут, у тінях, з порожнім мішком у руці, стоїть вона. Усе гудіння млина переходить йому в скроні, в жили, в душу, де наростає і аж натягується біль.
"Ярино! — хоче гукнути, але сум’яття перехоплює подих, голос, і знесилене слово не долітає до неї.— Ярино!"
Вона глянула на нього, здивувалася, гойднулась, і гойднулась навколо її ніг буденна з лиштвою спідниця.
— Ярино! — покликав її до себе, водночас дивуючись і непокоячись: щось незвичне було в обрисі її притемненого обличчя. Ось вона посміхнулася, поправила волосся, поторгала ногою верхню сходинку.
— Богдане, ти не впізнав мене? — спускається східцями, несе до нього в налукавлених ямках на обличчі і посмішку, і насмішку.
Тільки тепер Богдан упізнав: до нього сходинками спускалася Яринига сестра.
— Надіє! — зітхнув розчаровано.
— А ти, хлопче, й зажурився, що не Ярина? Правда? — піднімає вії молодиця.
— Га-га-га! — нарешті обізвався, мов у ступи загупотів, мельник.
Надія навхрест охоплює Богдана, притуляється до нього, зазирає у вічі:
— Як же ти прибився до нас? Чи з дому, чи з інституту? Може, вчителювати приїхав?
Йому ніяково говорити правду, та й дітись нема куди. Одвертаючи очі, шепче кудись убік:
— Де там учителювати. Прийшов, Надійко, до вас, шукати Ярину.
Молодиця зирнула на нього, і здивувалась, і зажурилась, і зітхнула.
— Ой Богдане, Богдане... Чом же ти раніше не шукав її? Чи дівка гарна тоді, коли засватана?
— Напевне, так.
— Не раз вона згадувала про тебе, а ти, бач, коли згадав...
Він подумав, що Надія втішає його.
— Не приїжджала Ярина до вас?
— Ні. Тільки Васюта з Омеляном приїжджали. Мабуть, вона до Бориса подалась. І де тільки заподілося її щастя? — Молодиці хочеться ще щось запитати в парубка, але делікатність вдачі стримує жінку,— Ти почекай мене, Богдане! — вона крутнулась, підійшла до мучника й почала вибирати борошно.
— Знову гості приїхали? — на жолобчасту бороду мельник натрушує хитруваті здогади.
— Знову приїхали,— рівно відповідає молодиця.— От ми їм і галушок наваримо.
— І мельника запросимо,— набивається в гості бородань.
— А мельника не запросимо, бо в нього жінка ревнива, ще вікна поб’є, а в нас немає скляра.
— То я з жінкою прийду.
— Тоді й дітей прихопіть — їх у вас цілий запічок, ще й на печі трохи,— безжурно відповідає молодиця і набирає повні ямки сміху.
— Ох, Надійко, Надійко...— зітхнув мельник, наче ковальський міх.
— Чого вам? — вигрібає мливо і з-під руки зирить на свого залицяльника.
Мельник озирається і стишує голос:
— За самі твої литочки не один буде пектися у пеклі.
— А ви їх і крізь халяви бачите?..
— Та бачу, все привабливе ще манить мене.
— Тож недарма кажуть — у старій печі дідько палить... Богдане, берися за мішок!
— Уже й запрягла гостя,— удавано зітхає мельник і вибиває борошно з жолоба бороди.
— До побачення, дядьку.
— Бувайте здорові. Заходь же частіше.
Надія і Богдан виходять із млина, і тут, біля обкипілого шумовинням колеса, парубок відчув, що Надійчині коси так само пахнуть лугом, як пахли колись Яринині.
Вони мовчки минають два містки, під якими і тепер не спить вода, і заходять на просторе подвір’я, де кудлатого Рябка надвоє роздирають злість до гостя і радість до господині.
— Годі, годі, бачу, що добрий, такий уже добрий, далі нікуди,— молодиця рукою заспокоює вірного сторожа і підходить до замкнених дверей.— А мій водяник ще з річки не приходив. І як можна там висидіти цілісінький день? — перегинаючи стан, дістає зі схованки дерев’яний ключ і одним порухом долоні відмикає сінешні двері.
Коли у хаті заколивався світ, на Богдана зі стіни подивилась Ярина, на розкритих устах, на віях, у очах її стояла довіра до всього світу — тоді й не думалось, що він зможе окривдити її.
— Яка ж вона гарна у мене,— торкнулася його плеча молодиця, зітхнула й пішла палити в печі. Коли вогонь лизнув сухі дрова, запитала: — Богдане, ти дуже голодний?
— Ні.
— Як дуже, то я щось зараз зготую, а пі — почекаєш мого водяника. О, чи не він скрипить ворітьми? — згадала щось і засміялась до себе.
— Чого ти, Надіє?
— Чого? Та згадала, як ото колись він усе викликав мене нашими ворітьми. А тепер, коли не приходить додому, вискрипує своїми.
До хати увійшов високий горбоносий красень. Він з порога поздоровкався з гостем і, виправдуючись перед жінкою, мовчки підняв угору намерзлу торбу.
— Піддобрюєшся? — взялася в боки молодиця, та за лукавістю в її очах чаїлася любов.— Знову самі в’юни?
— І окуні, і краснопір є,— простуджено заскрипів чоловік.— А якого, жінко, щупака випустили...
— Найбільшого? — насмішкувато сплеснула руками.
— Таки найбільшого.
— Одразу й повірити тобі?
— Як хочеш — діло хазяйське,— чоловік приніс із сіней ночовки, висипав у них улов, залюбувався ним і спитав Богдана: — А ви не рибалка часом?
— Рибалка.
— Може, завтра разом подамося на річку? Я вже на льоду й вікна подовбав.
— Завтра мені треба до міста.
— Студент?
— Студент із нашого села,— гордо пояснила Надія.— А в нашій школі, Григорію, він учився разом із Яриною.
— Де вона тепер, бідолаха? — задумався Григорій.— І чого було не прибитися до нас?
— Васюти і Омеляна побоялась.
— Я їм, скритовбивцям, вкоротив би ікла! — На щоки чоловіка повиходила злість. Він відсипав риби у менші ночовки і поніс сусідам. А коли повертався од них, знову поторгав скрипливими ворітьми, а Надія потягнулася вухом до цього скрипу, неначе до музики...
Богдану і вночі крізь сон скрипіли ворота Стрепетів і вчувалося, що хтось в’їжджав на подвір’я і розпрягав коня.
Ще тільки заносилось на світ, як чиясь лагідна рука торкнулась до його чуба, і він крізь сон почув голос Ярини:
— Богдане, вставай, бо вже ранок шкребеться у вікна.
— Ти?! — згадалось, як хтось уночі в’їжджав на подвір’я. Притримуючи ковдру, він підхопився з лежанки.
— Ні, Богдане, це я,— вгадала його думку Надія...
IХ
Усе було переговорено, перегарикано, перемелено на жорнах досади. Разом вопи впилися не так горілкою, як образою і тоскним болем, тому й мовчки ішли, неначе з похорон. Еге ж, кожна людина за свій вік наковтається і радості і печалі. Але чого ту радість одважує не щедра господиня, а скупий лихвар?..
І навіть Артемон, який не вмів ні творити, ні приносити комусь радість, норовив для себе видерти з її тіла більший кусень. Та от не подужали руки чи не додумав чогось казанок... Узяв би її силою, то й мав би собі жінку, мов княгиньку.