Може, був переконаний, що йому нічого не снилося, бо він не спав. Цілу ніч блукав горами. Чугайстринята показали йому Довбушеву печеру. Там якраз зібралась ватага опришків. Найстарший з них запитав Дмитрика:
— Бідний ти чи багатий?
Хлопчик ніколи не задумувався над цим питанням. Йому було так добре з батьками, з товаришами. Але ж хто хвалиться перед опришками, що він багатий, що йому добре живеться?
— Не бідний і не багатий я...
Засміявся опришок і подарував хлопцеві квітку. Коли дивишся на неї — бачиш, доторкнешся — нема. Тому досі цієї квітки Дмитрик нікому не показує.
Потім обступили Дмитрика партизани.
— Хто твій батько?
— Комбайнер.
— А ти хто?
— Дмитрик.
Один партизан зірвав з неба зірочку і притулив її до Дмитрикових грудей. Вона засіяла і перетворилася в жовтенятську зірочку...
Довго ходив Дмитрик по горах, чи то гори ходили навкруг нього. А коли визирнуло світанкове сонце, то швидко порозставляло гори на свої місця. Гору, яка заступала хату, де мав ночувати Дмитрик, теж поставило сонце там, де мала стояти...
Тільки говорять, що люди не мають свого постійного місця.
— Мають! — сказав Дмитрик і впав у матусині обійми.
— Мають! — сказала Олюнька і зиркнула на сонце, яке на світі одне-єдине. Аж сльози радості виступили в неї з очей. Чи тому, що сонце одне-єдине в цілому світі, чи тому, що лісник зі своїми синами привів загубленого Дмитрика.
НЕ ВИРОСТУТЬ ХЛОПЦІ БЕЗ ДОЩУ...
Дмитрикова мама полола буряки і думала, як то її синок дає собі раду в дитячому таборі, адже він ще такий малий...
А хіба потрібно давати собі раду, коли старші дають тобі ради на кожному кроці? Дмитрик перевертався на ліжку з боку на бік. Не міг заснути. "І хто придумав сон після обіду? — бентежився хлопчик.— Сни ж приходять тільки увечері".
Коли десятий раз Дмитрик перевернувся на лівий бік, треба було вставати.
Смачно попідвечіркувавши, Дмитрик поплескав себе по животі.
— Дмитрику, так негарно,— зауважила вожата.
Зніяковів хлопчина.
Заграла сурма. Хлопчики і дівчатка стали в ряд і — кроком руш! — на річку купатися.
Ріка Золота Липа робить коліно в цьому місці, куди прийшли діти. Вода чиста, але не глибока. Жабі по око — сміються. Правда, коли піднятися за течією кілька кілометрів, там, де Золота Липа пливе ще не роздвоєним руслом, то пірнеш у воду з головою.
Дмитрик у таборі подружив із Тарасиком. І надумали вони вдвох піти туди, за оболоні, де крізь густі очерети манила велика ріка. Як тільки діти почали веселі забавки, два хлопчики зникли за кущами. Спочатку йшли, а потім побігли щодуху. Зупинилися в заростях, розглянулися довкола. Почули кумкання жаб.
— Про що вони говорять?
— Послухаймо...
— Кум, кума, бузька нема.
— А де?
— Вмер.
— Коли?
— У четвер.
— А ми раді, раді, раді...
— Нам теж весело. Давай купатися,— засміявся Дмитрик.
Десь далеко гуркотіло млинове колесо. Хлопці плавали і "собачкою", і горілиць, і давали нурка. Аж проміння кришилося на розбризкуваній воді.
Накупалися, набігалися і... ніяк не могли знайти свого одягу.
— Його взяли печерні люди,— зміркував Дмитрик і показав рукою на печеру, яка ніби раптово з'явилась в скелі біля них. Печера наче збиралась когось проковтнути. Але кого? У Дмитрика не було сумнівів, що саме його, адже він намовив товариша податися в незвідані далі.
Чорна паща заворушилася. В першу мить хлопчики побачили велетенське ікло. За ним вишкірилося друге.
— О-йо-йой, рятуймося!—Тарасик вхопив Дмитрика за руку і потягнув назад. Вони необачно зашпортались і беркицьнулись на землю.
А паща ворушилася далі. Дмитрик лежав на боці і бачив, як з чорного отвору висунулася голова незнайомця.
— Агов, хто там? Хлопці, дoпoмoжiть! — почулося з печери.
Печерні люди просять допомоги! Дмитрик підвівся навколішки і перелякано кліпав віями.
— Хлопці, допоможіть винести кістку! — почулося знову.
Яку кістку? Тим часом незнайомець виліз з печери і почав щось звідти тягнути. Мабуть, кістку не кістку, а цілу костяну колоду побачили хлопці.
У Дмитриковій голові блискавично промайнуло усе, що він чув про печерних людей. Вони роблять вовчі ями на диких звірів, їдять сире м'ясо.
— Хлопці, чому ви порозлягалися на траві і не хочете нам допомогти? — виглянула з печери друга голова.
— Їх ціле плем'я! — прошепотів Тарасик.
Печерні люди всю увагу звернули на Дмитрика і Тарасика.
— Хлопці, ви звідки будете? — запитали.
— З Завалова.
— Де там з Завалова, як ми звідти, а вас не знаємо.
— З табору завалівського...
— А-а-а.
І було в цьому для Дмитрика щось таке знайоме, бо скільки разів він сам вигукував це "а-а-а". Хлопці нарешті звелись на рівні ноги.
— То ви не тут живете, а в селі? — Тарасиків голос тремтів.
— А чому б ми мали тут жити, в печері? Звичайно, в селі,— здвигнув плечима той, що вийшов з печери перший.— Ось знайшли кістки мамонта.
— Ви вбили його? — все ще не міг отямитись Дмитрик.
— Ха-ха. Ви думаєте, що ми печерні люди? — засміявся незнайомець і назвав себе Лесиком.— А це мій товариш Славко, також третьокласник.
Аж тоді Дмитрик і Тарасик пристали до них. Разом витягнули кістки мамонта з печери.
— Бери, Дмитрику, кістку за цей кінець, а я за другий, і понесемо разом,— сказав Лесик і поцікавився: — А де ваша одежа? Ви зараз самі як печерні люди.
— Десь поклали, як зібрались купатись, а тепер не знаємо де,— розвели руками Дмитрик і Тарасик.
— Ходімо швидше, бо вже сонце заходить. По дорозі одежу знайдемо, бо ж ідемо в напрямі села... Ото буде щасливий Анатолій Антонович, як побачить нас із мамонтом,— весело роздумував Славко.
— Це наш учитель,— додав Лесик.
Пішли вони з важкою щасливою ношею. На стежечці чекала на них одежа, Дмитрикова і Тарасикова.
Сонце заходило, і його останні промені били на сполох у дитячому таборі.
— Де поділися хлопці? — тремтіло в усіх на вустах. Телефонні дроти між Заваловом і сусідніми селами аж стогнали від перевантаження.
— Кому зустрінуться два малюки, негайно повідомте нас! — несли телефонні дроти.
Якби почули хлопці, що на них кажуть "малюки", то було б їм смішно. Та цього вони не чули, тож не сміялися, а навпаки — ставало їм щораз сумніше.
— Нас, певне, шукають. Ходімо швидше! — приспішував Тарасик.
Так, так, хлопці, не йдіть, а біжіть, бо телефонні дроти вже не стогнуть, а гудуть. Сонце ось-ось впаде за обрій. А тих, хто вирушає в недозволені мандри за дня. А повертається вночі, чекає покарання.
Хлопці чекали покарань. Карати їх не карали, але вже не радили, а дали наказ — ходити тільки гуртом! Як на мамонта колись ходили. І ось — з великої хмари малий дощ. А на дощі хлопці ростуть, а поради кладуть на ніч під подушку. За ніч вони самі вляжуться в їхні голови.
ДРУЗІ ЗДОРОВ'Я
Космонавти вже спали, а хлопчики із загону "Друзі здоров'я" стерегли їхній сон.
— Дмитрику, ти не спиш? — зашепотів Тарасик, сидячи на ліжку.— Дмитрику, подивись у вікно, їжак вийшов на прогулянку.
— Їжак? — Дмитрик на ліжку сів, протер очі і глипнув у вікно.— Справді, їжак іде доріжкою. Тарасику, тихо будь, бо табір спить.
Але хлопці з палати почули про їжака, посхоплювалися з ліжок і поприлипали до вікна. Їжак ішов, задер писочок угору і милувався зірками. А зірки аж примружувались, розглядаючи їжака, лічили, скільки колючок на його спині.
— У нього десять колючок! — вигукнула зірка із сузір'я Лисички.
— Не десять, а сто! — викрикнула зірка із сузір'я Вовка.
Їжак гонорово ішов далі і краєчком вуха прислухався до суперечки. Хлопці теж не спускали ока з нічного мандрівника. Коли він підійшов до їхнього будиночка зовсім близенько, побачили, що на його спині не вистачає однієї колючки.
— Дмитрику, йди запитай, може, йому допомога наша потрібна,— зашелестіли в півтемряві голоси.
В їжака справді на спинці бракувало однієї колючки, але він про це не знав. Хіба він щодня може їх перелічувати? Коли Дмитрик підійшов запитати, чому в нього не вистачає однієї колючки, їжак дуже здивувався. А коли хлопчик запропонував допомогу, такий ляк узяв їжака! Він зробився клубочком і перестав ворушитись. Дмитрик скинув майку, загорнув у неї їжака й поніс у палату.
— Що цей хлопець робитиме з ним? — тонесеньким голосом проспівала зірка із сузір'я Лисички.
— Він з якого загону? Космонавтів? — задумалася зірка із сузір'я Вовка.— Ні, він із "Друзів здоров'я". Значить, підготовлятимуть його в політ на Місяць. Агов, Місяцю, готуйся до прийому нового гостя!
Місяцеві гостей зустрічати не вперше. Кивнув срібним рогом зіркам і зважився сам опуститись на подвір'я табору, захотілося йому скупатись у басейні. Плигнув у воду, плаває собі горілиць.
А космонавти сплять. Не знають, що Місяць так близенько. Друзі здоров'я, що мали вартувати їхній спокій, так заклопотались їжаком, що й про сон забули. Космонавти, вчувши гамір, побудилися, вибігли на доріжку, вгледіли Місяця. Почали просити, щоб вийшов з води до них, бо басейн обгороджений. Місяць не вилазить, питається в них:
— Котрий з вас найперший буде моїм гостем?
Нема найперших. Усі перші.
— Вирішуйте самі. А може, прилетите гуртом? Буду радий гостям,— сказав і вистрибнув з води просто до себе додому — в небо.
— Ой, ми запізнилися,— вигукнув, надбігаючи, Дмитрик,— поки оглядали їжака, Місяць вилетів.
— Чому ви нас розбудили, малята? — сказали незадоволено космонавти і пішли досипляти ніч.
Їжак,— а це був маленький їжачок,— навіть радів, що запізнився на Місяць. Він мусить спершу попросити дозволу в своєї мами, чи можна летіти. Ще й запитає, куди це поділася одна його колючка. Може, він загубив її, хтось знайшов і тепер хизується, яка в нього колючка. Хоч би там як, їжачок сказав, що хоче додому. І його відпустили.
Друзі здоров'я ще трішки постояли надворі. Навколо ні звуку, ні шелесту. Ніхто допомоги не просить, усі здорові. Зайшли в будиночок, лягли й поснули.
А зіркам до Місяця було далеченько і, щоб голосно не кричати й не будити дітей, відклали розмову до ранку. А на ранок Місяць застудився після купелі в холодній воді. Друзі здоров'я зажурилися, особливо після того, як попросив їх до себе начальник табору. Звечора вони справді не могли довго заснути. За кару цього дня не було для них прогулянки в ліс, де живуть їжаки. Мабуть, добре, що не було. Малий їжачок дуже не хотів, щоб хтось чув, як сварить на нього мати.