Лялечка і Мацько

Галина Пагутяк

Сторінка 7 з 12

Але Роман, добре його налякавши, подобрів.

— Не бійся, не вб’ю твого лиса! Я тебе, коли хочеш, буду кожного вечора катати. Тільки не скажи, що я курив, бо будеш бідний, небоже. Пойняв?

— Угу,— хитнув головою Лялечка.

— Ну, сідай! Поїхали! — позіхнув Роман.

Лялечка не хотів Іти спати. Він все ще сподівався, що лис з’явиться сьогодні. Вже геть стемніло, а хлопець і далі вибігав надвір, вслухався, як вітер шарудить вишневим листям.

— Ти підеш спати чи ні?! — розсердився дід. Він, як завжди, дивився телевізор, а Лялечка своїм рипанням заважав йому зосередитись на останніх новинах. Баба розмовляла з сусідкою і не мала часу вкласти Лялечку спати.

Хлопець ходив з кімнати в кімнату, і йому здавалось, що лис ось-ось вигляне з-під канапи або з шафи.

— Лисе, лисе! — тихенько покликав він.— Киць-киць!

Як же кличуть лисів? Ні, у всякому разі, не киць-киць, як котів.

— Лисе, лисе! — кружляв Лялечка по кімнаті.

В кутку щось важко зітхнуло, аж задеренчали шибки.

— А то що таке? — сплеснула руками бабця, ввійшовши до кімнати і засвітивши світло.

На підлозі яскраво вирізнялось кілька зелених слідів. Їх не було багато, але бабця закричала:

— Хто сюди пса привів?! Хто сюди пса привів, я питаю?!

Прибіг дід і закричав теж:

— Ви тут всі подуріли! Який то пес, як то кіт! Дайте мені нарешті відпочити!

— То лис,— тихенько сказав Лялечка, і він єдиний мав рацію.

РОЗДІЛ XI,

про те, як погано бути лисим лисом, а ще гірше фарбованим, коли не володієш силою переконання

Справді, то був лис. Але який нещасний! Всі вже спали, тільки Лялечка не спав. Місяць світив ясно, і було видно як удень.

Лис сидів на кріслі, звісивши свого жахливого хвоста, геть злиплого від фарби, і тихим сумним голосом розповідав:

— Сьогодні я помітив, що шерсть (тобто листя) починає облазити, і так перелякався. Я не хочу бути лисим лисом.

Лялечка пирснув, надто вже смішно звучало "лисий лис". Мацько образився:

— Тобі смішно? Інші теж сміялися. Їжак Грицько сказав, що я найсправжнісінький кущ, тільки смерджу фарбою. Думаєш, хоч одна пташка сіла на мене? Нічого подібного! На пеньки сідали, а від мене тікали, як від опудала. А смердить як! Видно, фарба ще не просохла.

Лис щосили чухав себе лапою. Лялечці аж шкода його стало.

— Коли б я знав, що то погана фарба, то сказав би тобі.

— Коли б ти знав! — обурився лис.— Люди все повинні знати! Можуть всюди ходити, куди їм заманеться, не те, що наш брат. Тільки висунь носа із заповідника — трах-тарарах! —і тебе нема. Всі ви такі розумні! Понавигадували різної гидоти... Що буде, як я весь облізу? А може, захворію і помру.

— Ой, не вмирай, лисе, я тебе прошу! — перелякався Лялечка.— Не вмирай, любий. Давай викличемо лікаря.

— Ото придумав! Знаю я ваших лікарів! Здеруть шкуру і спасибі не скажуть. У нас, звірів, один лік: травичку яку з’їсти і в нору відлежуватися. А яку травичку від цієї клятої фарби, того я не знаю. Нюх у мене пропав, смак теж. Воно б, може, кущикові не треба їсти, але ж не можу я одним повітрям живитися. Так чи не так?

— Так,— погодився Лялечка.

— Їсти в тебе чогось не знайдеться? — наважився спитати Мацько.— Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.

— Я зараз щось пошукаю. А що би ти їв?

— Що-небудь.

— Почекай.

Лялечка зліз із ліжка і тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх, так, щоб не дуже рипіли. Як хлопець не старався, але це йому не вдалося. В другій кімнаті спали дід з бабою. Дід страшенно хропів, аж здригались стіни. Лялечка, холонучи від страху, перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було дуже темно. Лялечка ледве не перекинув відро з водою. На кухні він вхопив кусень хліба і, подумавши, взяв ще горня з маслом та огірок.

Лис спочатку з’їв масло, потім хліб, а коли залишився тільки огірок, сказав, що вже наївся.

— Хороший ти, як тебе там звати?

— Олег.

— Хороший ти, кажу, Олег. Поїв, спасибі, аж на душі полегшало!

— А тебе, лисе, як звати? Лис?

— Мацьком мене звати.

Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.

— Ой, щось спати хочеться! Не знаєш, чому це, як поїси, зразу на сон хилить і таким добрим робишся?

— Не знаю. Лисику, розкажи щось про себе!

— Потім. Щось спати захотілось. Ти не будеш проти, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.

— Як ти туди вилізеш?

— По драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють лазити по драбині? Лиси все вміють. Ну, то як?

— Ой лисику, я такий радий! Залишайся у нас!

— Ну, що ти! Я переночую і піду. Добре, що в тебе пса нема. А ти, може, щось придумаєш, як ту кляту фарбу вивести...

— Я діда спитаю.

— Спитай. Тільки про мене ні-ні!

— Ні-ні!

— Знаєш, коли мені на душі кепсько стане, так кепсько, що хоч скавули, я собі скажу: "Сонце все-таки зійде!" І, диви, трохи краще стане.

— "Сонце все-таки зійде!" — повторив хлопець, хоч нічого не зрозумів.

— Ну, бувай!

— Бувай, лисику! Приходь!

Лис стрибнув у вікно і зник. Лялечка ще хотів подивитись йому вслід, але голова його сама по собі припала до подушки, і він міцно заснув.

А Мацько, зарившись на горищі в солому, довго вслуховувався у незвичні для нього звуки, і очі його лагідно блищали в нічній темряві.

РОЗДІЛ XII,

де Мацько знайомиться з сучасним акселерованим котом і з куща, мусимо сказати, досить звичайним шляхом знов перетворюється на лиса

Прокинувшись вранці, наш лис усвідомив, де він необдумано вирішив спати, і вжахнувся. Боже, він опинився в пастці! Ранок почався зі звуків. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалось, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацькові, що він винен Вовкові тридцять курей. "Щоб ото курям у лісі робити?"— здивувався лис. Та тут заверещала свиня... Мацько розплющив очі. Де він спав! Не в норі, а на горищі. Людському горищі! Лис виразно, зовсім близько почув людський голос. "Тю-тю-тю!" І його аж затрусило. Оце так пригода! Варто комусь піднятись по драбині — і кінець. Лис гарячково зарився в солому і тут відчув, як його ноги торкнулося щось волохате й тепле. Він аж підстрибнув, але те волохате раптом замуркотіло і притулилося до лиса. Мацько похолов. Він знову відсунувся, і те волохате невдоволено муркнуло, чхнуло і стало продиратися крізь солому.

Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Звір з такими очиськами не міг бути малим.

— Няв! — сказало волохате і висунуло голову. Голова в нього була маленька, і аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.

— Няв! — сказало кошеня.— То це ти біля мене спав? А я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?

— Мовчи,— затремтів лис.— Не видавай мене! Я не винний. Хлопчик обіцяв спитати діда, як мені позбутися фарби. То я на нього чекаю.

— Хлопчик? — пирхнуло кошеня.— Цей жахливий хлопчик?! Хіба він на щось здатний, крім того, щоб верещати і тягати мене за хвіст? Він тебе не тягав? Чи в тебе нема хвоста?

— Як то нема?! — образився лис і витягнув на світ божий свого обліпленого фарбою хвоста.

— Ого! Я одного разу теж заліз у фарбу.

— Ну, то що ти зробив?

— Та я трішечки. Вона потім сама злізла.

— А-а,— протягнув лис.— А я увесь заляпався...

— А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?

Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.

— Пес?! Боронь боже! Я їх боюсь!

Лис знову затрясся.

— Якщо ти не пес, то можеш сидіти на горищі. Мені не жаль! А хто ж ти тоді?

— Кущик. А до того був лисом Мацьком.

— Кущик? — засміялось кошеня.— Щось не схожий!

— Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?

— Та бачу, що зелений. У хазяїна є зелений светр, але ж він не кущ!

— Хазяїна? О боже! Я пропав!

— Та не бійся! Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився, а тепер через цього малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він не заразився від мене глистами чи ще чимось.

Кошеня ображено і разом з тим зневажливо чхнуло.

— Ну, мені пора снідати.

— А що ти будеш снідати? — спитав лис, І в нього покотилася слинка.

— Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматочок ковбаски.

Лис важко зітхнув:

— А миші тут на горищі є?

— Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю, Та невже ти думаєш, я за ними бігати буду! Те, що коти повинні ловити мишей,— анахронізм. Сучасний акселерований кіт цілком може звільнити себе від цього неінтелектуального заняття. Ну, я пішов. Якщо хазяйка розщедриться, то і тобі, лисе, який шматочок підкину.

Кошеня граціозно стрибнуло на край драбини і заглянуло вниз.

— Коли хочеш мишей, то ось вони біжать! Одна, друга, третя... З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає... Чао!

— Чао! — сказав лис, і кошеня зникло.— Миші,— зітхнув він.— Якби вони догадались вилізти сюди!

Скільки йому ще тут сидіти! Хоч би вечір швидко настав. Як добре було в лісі! Спокійно. А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Все! Зловить він тих тридцять курей і ногою більше не ступить сюди. Хлопець Олег може приходити в ліс. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, на його сонячній галявині!

Лис тихенько заскімлив. Він згадав тепер усі свої безнадійно з’їдені мишами картини, і вони видались йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерця, тремтливої роси на квітах і травах, кружляння хмарок. Ризикував, дурень, життям, ніби не можна було обійтись без курей. А для того, щоб зараз сидіти в селі, здригатися від кожного шелесту і чекати, доки люди зроблять на нього облаву?

— Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я, Олег!

Мацько обережно підповз до драбини.

— Я тут.

— Ой лисику, як добре, що ти тут! А я думав, що ти пішов. Злазь до мене.

— Ти що?! — перелякався лис.— Щоб мене побачили?! Краще ти сюди лізь...

— Я не вмію.

— Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.

— У мене нема лап. То руки, лисику.

— Руки чи лапи, один біс.

— Ой лисику, який ти зелений! А дід мазав ту підлогу, де ти наслідив, аце-аце... Ой, забув... Я тут взяв у нього трохи цього аце-аце... Він так гарно пахне. Помажешся — і фарба зійде.

— Давай сюди! — зрадів лис.

— Я боюся лізти! — заскиглив малий.— Ще впаду!..

— Не впадеш,— закрутився нетерпляче Мацько.— Роби, що я кажу.

1 2 3 4 5 6 7