Іван схвильовано шепоче.
— Ще рано! Важко відсікти,
А вдруге взятися не схоче.
— Таж поплавок уже в воді! —
Кричить Іван напівсердито,
Та вже вудилище щось гне
І рве із рук несамовито.
— Це короп! Знаю наперед!
Дивись — далеко не пускати!
Пильнуй, затягне в очерет,
То як тоді його дістати?
І довго ще вони удвох
Завзято коропа "водили":
Мале скакало Жабеня,
Трусивсь Іван, немов без сили.
Як смачно снідалося їм!
Які були у них розмови!
Це зрозуміє тільки той,
Хто сам ходив на влови.
III
І знов, поснідавши, вони
Вудки закинули й сховались.
Хмарини квітами цвіли
І в озері купались.
В гаях зозулі голосні
Невпинно голосили,
Лунали дятлів молотки,
Там, де Іван і Жабеня
Сиділи за вудками,
Сорока з довгим язиком
Скакала між гілками..
Обрид Іванові цей крик,
Він грудку взяв і кинув...
Заскрекотав крикливий птах,
Щось буркнув і полинув.
Коли стемніло вже кругом,
Рибалки повертались,
В сітках плотички, окунці,
Линочки викидались.
І тільки короп-дідуган
Спав тихо й нерухомо...
Пройшли луги, лісок і лан
І ось вони вже вдома.
IV
Сорока швидко навпростець
Летіла й скрекотала:
— На мене кидали грудки
За те, що розмовляла.
Я їм аж стільки віддала
Сорочої уваги
І що ж цікавого знайшла?
Ні діла, ні розваги!
Сидять і витягнуть патик
Або якусь травичку
І рідко-рідко окунця
Або якусь плотичку.
Чи це не гаяння часу?
Хіба роботи мало?
Ну, я на кпини їх взяла,
А що із кпин тих стало?
За мить з самим Водяником
Порозмовляти мушу,
Йому всю правду розкажу,
Усю розкрию душу.
Та як я викличу його?
Він все в багні брудному,
А що тут діється кругом,
Однаково старому.
Усе щось робить у воді,
Подумаєш — "порядки":
Щоб рак на берег не поліз,
Щоб пильнував нащадків.
Щоб жаби день і ніч баньки
На хмари витріщали,
Щоб, як дурні, перед дощем
Щосили верещали.
А те, що вкрав хтось Жабеня
І з ним на влови ходить,
Йому однаково, дарма,
Його це не обходить.
Аж бачить, рибка на воді
Пливе, плавцями руха;
— Здорова, рибонько моя,
Куди пливеш, послухай!
Спускайсь на дно! Водяника
Поклич мені негайно,
А як недужий або спить,
То сповісти, звичайно.
Повітря рибка потягла
І зникла в річці швидко —
Аж чути ось Водяника,
Уже і бульку видко.
— Чого збудили ви мене?
Яка ще там морока? —
Бурчить сердито Водяник.
На вухо скік сорока.
Що шепотіла, з нас ніхто
Не чув, хоч пильно слухав...
Старий синів і зеленів,
Потилицю все чухав.
— Сороко, дякую тобі
І дякувати буду,
Сьогодні ти мені з очей
Зняла немов полуду.
Тепер я знаю, що зроблю,
А що — пізніш побачиш.
А ти, Іване,— присягну! —
Чи згинеш, чи заплачеш.
V
Але загляньмо хоч на мить
На річку в час північний:
Над нею ніч, мов храм стоїть,
Таємний і величний.
Свічками безліч зір тремтить,
Лампада-місяць світить,
І дим з кадил землі летить
Під баню з оксамиту.
Не спить, замислилась земля,
Злилася з небом наче,
Але прислухайтесь здаля —
Хтось, наче чайка, плаче.
То вийшла, ніби тінь, з глибин
Водяничкова мати.
Здається їй, що прийде син
Матусю викликати.
Іде по березі вона,
В траві, в кущах шукає,
Як чайка квилить жалібна —
А сина все немає.
Якісь благання-молитви
Складає серед ночі,
Припавши ніжно до трави,
В сльозах вона шепоче:
— Ох, травонько, благаю я:
Скажи мені, миленька,
Чи не лежала тут моя
Дитиночка маленька?
Чи чула ти в пітьмі нічній,
Як хтось маленький плаче,
Чи не топтали килим твій
Чиїсь ніжки дитячі?
Ох, зоре, місяцю ясний,
Вам все із неба видко:
Скажіть, де спить синочок мій;
Чи вернеться він швидко?
Чи він лежить на куширі
У річці чи ставочку,
Чи в темнім лісі, чи в норі —
О, бідний мій синочку!..
Та все мовчало навкруги,
Завмерли трави й лози,
Лише крізь сон на береги
Губили верби сльози.
Вже й сліз нема... Встає вона
І тихо йде у воду,
А ранку пісня весняна
Вітає вже природу.
VI
Маніфест:
Я, Водяник число 107,
Васал царя морського,
Що дідом є моїм,
Що рід веду від нього,
Даю вам цей наказ,
Мої раби й піддані,
Щоб ви в тривожний час
Були мені слухняні.
Готуйтесь у похід,
Відбудьте славні марші —
Вам вклониться нарід
І всі мужі найстарші.
Чого й куди йдемо,
Ніхто не мусить знати,
На те ми й живемо,
Щоб дурнями вмирати.
Князь Водяник 107
Усім, усім, усім!
VII
Неначе блискавки,
Летять з наказом щуки...
Щоб військо водяне
Збиралось без принуки.
Наказ — велика річ:
Ледь світ готові лави.
Всі просто рвуться в бій
На полі честі й слави.
Ось вийшов Водяник
І гульк в шаплик з водою,
Насилу він вмістивсь
З своєю бородою.
Як тільки підняли,
Розлігся марш бравурний,
І рушили в похід
Веселі та безжурні.
VIII
А де ж Іван та Жабеня?
Іван справляє бочку,
А з дітьми Жабеня мале
Купається в ставочку.
Глибокий став, і мало хто
Далеко відпливає.
Ковбані там такі страшні,
Що кожний обминає.
Але сьогодні гарно так,
І весело, і мило —
Грицькові, синові вдови,
Хвальнутись закортіло.
Пливе, ковбаню переплив,
Веселий голос чути...
Та щось неначе сталось з ним,
І він почав тонути.
— Рятуй! Рятуйте! — розляглось,
Махнув ще раз рукою,
Немов прощаючись навік,
І зникнув під водою.
Було далеко Жабеня,
Та бачило чи чуло
І, в чім стояло, в чім було,
В тім з берега стрибнуло.
Мовчали хлопці, як німі,
Стояли, як закляті...
Нема ні сина удови,
Не видно й Жабеняти.
— Обидва згинули навік...—
Промовив хтось з журбою,—
Вони втонули, їм дарма —
Що ж буде з удовою?
Аж ось і мати вже біжить,
Від когось там почула...
Ламає руки, в груди б'є
І впала, мов заснула.
В цю мить ізвідкись Жабеня
Поверх води взялося,
Пливе щосили і Грицька
Тримає за волосся.
Уже на березі вони...
Вже й люди позбігались,
Прийшла до пам'яті вдова —
Всі три живі остались.
А Жабеня із рук до рук,
Неначе м'яч, літало.
Не полічити, скільки уст
Його поцілувало!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ХIII
Не гріє сонечко,— пече,
Все дужче припікає...
"Води, води! Шаплик тече!" —
Це Водяник гукає.
Та взяти де тії води...
У полі, без криниці
"От так в похід тепер і йди!
Водиченьки, водиці!.."
Побігли врозтіч вояки.
З калюжі хоч набрати...
Ростуть у полі будяки,—
Води ж ніде не знати.
"Та ж гаряче! Вогнем пече!
Ой гину, умираю!..
Казав тобі: шаплик тече..."
Хтось буркнув: "Це я знаю".
І Водяник червоний став,
Замаяв бородою,
"Назад!" — щосили закричав,
Махнувши булавою.
І військо рушило назад.
На крилах полетіло.
І кожний був безмежно рад,
Що так скінчилось діло.
XIV
Сидить в садочку Жабеня,
Замислилось, схилилось...
І дві сльозинки, як роса,
По личку покотилось.
Але мокисне жабеня
Веселу мало вдачу:
Вже чути й пісеньку його
Простесеньку, дитячу:
"Сумно, мені сумно...
Серденько щемить..;
На озера сині
Думонька летить.
Мокне в тих озерах
Матінка моя...
Люба, подивися,
Як сумую я..."
— А де ти, де ти, Жабеня? —
Почувся голос з хати.—
Пора обідати! — Його
Не треба довго ждати...