Забрали все золото й срібло, оба вінці Данила й Юрія І з дорогими самоцвітами, княжий престол та княжі ризи, а навіть два золоті хрести з божим деревом.
— Рабівники, злодії! — кричав народ, а бояри, що перше були прихильниками Казимира, тепер поопускали голови й мовчали.
На другий день прибув тисяцький Дмитро, чи, радше, тепер вже не тисяцький, а наставник Галицької землі, бо враз із собою привіз він грамоту від князя Любарта, в якій він переймав під свою руку Галицько-Волинські землі й іменував Дмитра Детька своїм наставником.
Татар не було. Дмитро Детько тільки вмисне пустив був вістку, що йде з татарами, щоб налякати ляхів.
І вдалося йому...
Таки цього самого дня скликав Дмитро боярську раду й прочитав на раді княжу грамоту. Всі бояри, навіть Дмитрові противники зраділи — засмакували вже ляцького панування.
— Тепер, бояре,— закінчив Детько,— треба нам подбати, щоб удруге не пустити вовка в комору, бо я впевняю вас, що Казимир не дасть за вигране. Забагата й гарна наша рідна земля, щоб вороги наші оставили її в спокою. Треба нам усім бути готовими боронити її.
Бояри, всі як один муж, кликнули:
— Боронитимемо землі рідної й волі нашої до останньої краплі крові. Проводи нам, ми всі з тобою!
І Дмитро став заводити лад. Поправляв скріплення, збільшав залогу, вправляв її. А тим часом приходили вісті, що Казимир зайняв уже червенські городи: Перемишль, Ярослав, Червень і інші. Із-за Карпат приходили вісті, що й мадяри готовляться до походу на Галич.
Бачив Дмитро, що забагато ворогів. Скликав раду. Урадили позвати на поміч татар.
Не одну битву прийшлося звести з ляхами й з мадярами й із різним щастям. Та вкінці Казимир побачив, що не дасть ради, й подався назад у свою Польщу, щоб знов приготовитися до нового походу. Та тут дійшли до його вісті, що Дмитро заключив умову з татарами, щоб вони напали на Польщу.
Налякався Казимир і пише до Дмитра, що нехай він не насилає татар, а він не нападатиме на Галицьку волость, а признає в Галичі владу Детька.
— Добре,— відповідає Дмитро,— сидіть ви в себе в Польщі, то й я оставлю вас у спокою.
І взявся заводити лад на Галицькій землі. За час воєнної хуртовини занепало все життя в Галицькій землі. Чужинецькі купці повтікали й боялися заїздити до Львова.
І вислав Дмитро грамоти до міст німецьких, до Торна й інших, що тепер уже настав лад і спокій і купці, як колись за князів, можуть знову прибувати до Львова й займатися безпечно й спокійно торгівлею.
І купці відгукнулися на Дмитрів заклик. Стали, як колись бувало, заїздити купці чужинецькі, заморські товари привозити, а Львів багатів і завдані рани почав уже гоїти.
Радів і Дмитро Детько добром і щастям рідної країни, а тут і в його хату заглянуло щастя. Справив він весілля дочці-одиначці Ганці. Гей, гучне ж то було весілля, гучне. І князь не спромігся б на гучніше весілля своїй дочці...
Та це заразом викликало й зависть бояр. Забули вже про небезпеку, що висіла над рідною країною, й знову почалися крамоли, знову незгода почала розпростирати над країною свої чорні крила, гадючу їдь розсипати. А головним її прислужником був Бартек із Лобзова. Він усе найшов нагоду кинути між боярство зерно незгоди. Удавав навіть противника Казимира й доводив Дмитрові, що він не послав татар на Польщу, щоб знищити її, а тоді Галицька волость була б безпечна. А рівночасно слав до Казимира тайних посланців із докладними звідомами, що діється у Львові, що він уже має доволі сильне сторонництво, яке виступає ворожо проти Дмитра й яке він може повести, куди захоче.
А Казимир тим часом слав послів до татар і старався відтягнути їх від союзу з Дмитром. І відтягнув.
Тоді рушив враз з угорським військом, що було під проводом воєводи Вілерма, на Львів.
Почався бій. Нерівні були сили, та все-таки, коли б усі бояри рушили б до бою, не стогнати б Галицькій землі в ворожій неволі. А так Бартекові вдалося частину бояр відтягнути від Дмитра, й вони на власну руку "боронили" Львова під Бартековим проводом.
Казимир здобув Львів. Дмитра Детька понесли з бойовища смертельно раненого.
Сумно окружили постіль умираючого наставника української землі жінка, дочка й зять та приятелі.
Слабким голосом промовив умираючий до окруження:
— Важкі часи настали для нашої землі, для нашого народу. Чорні хмари насунуть, громи битимуть — упаде воля, похилиться народ під вагою ударів. Вороги радітимуть, що вже раз на все запанували над нами. Та все це дарма. Не вбити їм душі живого народа. Всі ці удари будуть тільки твердою школою для народу, вони тільки закалять його, скріплять. Прийде час, хоч і далеко він, а прийде, що вся наша земля від Карпат аж по Дін зворухнеться, загорить кривавою пожежею, настане руїна, але з сеї пожежі вийде народ наш сильний і згідний і здобуде собі волю і кращу долю...
— Амінь! — сказав о. Арсеній, вкладаючи розп'яття в руки вмираючого.