Ось тут стегно підкреслю, тепер коліно, тепер плече і зап'ястя. Все!..
Вона сіла, спустивши ноги, потяглася вгору і хруснула пальцями. І враз вгорі щось клацнуло, брязнуло, кімната наповнилась с'онячним білим сяйвом.
Художник обернувся.
Штора обірвалася з одного боку і зависла вниз, відкривши все широке балконне вікно з скляними дверима.
І на шторі, вчепившись у тканину пазурами, гойдався кіт і відчайдушно нявчав.
Навпроти, може, метрах в тридцяти на балконі родина сідала пити чай. Бабуся, дідусь, тато й мама і білява донька у блакитному купальнику. Дідусь, очевидно, перший почув нявчання кота, бо приклав до вуха долоню і нахилився вперед. Коли він уже щось сказав своїм дітям, то художник збагнув, в чому справа, і показав дівчині.
— Швидше до ванної,— і з силою штовхнув її у двері, кинувши їй одяг.
Підставив стільця, взяв кота, а той продовжував нявчати, камешитись у нього в руках.
Сімейство на балконі полишило свої склянки з чаєм і дивилось на художника, що тримав кота в руках. Тоді той кинув його на канапу з усього маху, а кіт пружно став на всі чотири.
Художник заходився лагодити штору і колупався таки довго. Кіт калачиком скрутився і солодко спав.
Дівчина співала у ванні, включила душ, потім покликала художника, щоб щось полагодив, але він ніяк не міг облишити алюмінієву трубку портьєри. Потім вона впустила склянку, і було чути, як та брязнула об кахлі.
А коли художник кінчив лагодити штору, задзвонив дзвоник і ввійшов лікар. Дівчина вийшла з ванни зовсім вбрана і відчинила двері.
— Я не завадив роботі? — запитав лікар.
— Ні. Ми вже закінчили,— озвався художник, складаючи малюнки в папку.
— Мені пора. Хто мене проведе до зупинки?
— Зараз ми поїдемо разом. Я вас відвезу на таксі.
— Не треба, я поїду сама тролейбусом. А от до зупинки проведіть мене. До речі, як вашого кота звати?
— Це не мій, це сестрин кіт... Кузя, Кузя! — покликав лікар.
Кіт нашорошив вуха, ледь кліпнув очима і знов заплющив.
— А що, хіба ви з сестрою живете?
— Та ні, помешкання сестри, а я тут за тимчасового сторожа. Вона з чоловіком поїхала відпочивати і мені оце добро лишила.
Лікар взяв кота Кузю за передні лапи і повернув його на спину. Кузя так і застиг.
Дівчина обернулась, коли виходила з кімнати.
— Ви подивіться, кіт і не поворухнеться.
— Авжеж, це ледащо буде лежати так, поки я не повернусь з магазину.
— Не може бути!
— Правду кажу. Казуальний кіт.
Вони втрьох перейшли через зелене подвір'я. Калюжа на асфальті висохла, на дитячому майданчику пенсіонери забивали "козла".
На зупинці лікар залишив їх.
— Ви чекайте тролейбуса, а я пішов, куплю Кузі наїдку.— І спитав у художника: —А ти їдеш до міста?
— Я одна поїду,— вихопилась дівчина, перш ніж художник розтулив рота.
— Так ти вертай, як попрощаєшся. Треба один малюнок зробити для доповіді на секції. Малюнок простенький... Ну, бувайте здорові. Приходьте. Гарних дівчат завжди приємно бачити.
Дівчина стала в негустий затінок і витягла кетяг горобини з сумки і знов ущипнула ягоду. Не дивилась на художника. Потім подивилась і запитала:
— Скажіть, а ви справді до мене вчора підійшли, щоб намалювати? Чи це лише була зачіпка?
— Як зачіпка?! Ви ж бачили, що я малював... Хіба погана робота?
— А, он воно що. Ну добре, бувайте.
Тролейбус підкотився, зашерхотів шинами, зашипів гальмами і клацнув дверима.
— Все. Я поїхала. Прощавайте.
— Але ж підождіть! Як нам зустрітися? Я ще хочу вас намалювати! Я думав про ваш портрет... знаєте, думав... довго думав...
— А я не хочу більше. І не просіть. Все! Побавились трохи — і досить. Ідіть малюйте кота Кузю.
Двері знов зашипіли і зачинились клацнувши. Тролейбус покотився вниз по випеченому сонцем асфальту. Зменшився швидко і поповз із опадки вгору і розчинився в сліпучому мареві між тінистих каштанів.
Художник повернувся до будинку одночасно .з лікарем.
— Ну й гарна яка дівчина! Вона так на тебе дивилась! Якщо будеш ще малювати, то ось тобі ключ.
— Гаразд,— промимрив художник.— Не треба, я ще згублю... я тобі краще зателефоную...
— Добре вам, художникам. Завжди є зачіпка: "Я хотів би помалювати ваш портрет!" А як нам, простим смертним? — виголосив лікар, відмикаючи двері.— Кузя, Кузя, я тобі ковбаси приніс.
Кузя лежав в тій самій позі навзнак з піднятими лапами.
— А бодай ти здох, чортів котяра! — в захопленні од котячих лінощів вилаявся художник.
Він тоді не розповів лікареві про історію з Кузею. А розповів потім, може, через рік.
І до водолазів не поїхав. А коли з ними знову зустрівся, то збрехав щось недоладне. І йому було незручно, просто не міг їм в очі дивитись.
А Борис сказав:
— Та нічого, ми ж на тебе не ображаємось. Чого ти справдовуєшся? У кожного свої справи... Тільки Юхим Юхимович дуже засмутився, що ти не приїхав...