лике свято моєї душі й тому я в паволоці.
Перегортала в задумі сторінки, клала очі на стрічках, нанизаних на промінь вічно-тривкої думки. Вони були для неї, неграмотної за гнетом подружого життя, за муравлиним трудом днів, одними ідеограмами, що духовою своєю мовою, безкраїм змістом простеляли понад верхів'ям доземного світ, якому не було рівні.
І тепер вона нахилилася побожно над пергаменом, — чорні стяжки брів теплилися як шовк.
— Скажіть, матінко, що прочитуєте там так пильно, коли ви не книжні? — поспитало дівча крихітку лукаво.
— Три краски бачу тут, дитино, — чорну, червону й золоту. Або ж цього не досить? Я читаю в них так само, як ти у буквах, з яких кожна називається окремо...
— Червоні знаки пригадують мені рожі мойого веснування, музику гірських жереловищ, твій перший сміх...
— Чорні знаки, це шнури сліз, спомини образ, сумнівів і темної шарпанини, якою томиться душа зведена й обманута.
— Золоті ж букви, ніби день на відлеті, кидають у далекі шляхи чудові світла свої. Це корона побідників, тріюмф пригніченого, визвольний спів раба.
Усміхалася, тінню сніжного рантуха, прислонюючи стрічки щонайгустіші: шнури теплих сліз.
— А чому он ті сторінки намічені у вас заставкою? Я її не клала там і виджу уперше.
— Це стара історія про доньку дружинника Ігельда, моє дитя. Ясиня приглянулася сторінці і стала читати нескоро:
— Князь... нікий... пелепонисійський... купи... отрока... скиф'янина родом...
— Нічого тут про Ігельда нема, — сказала здивовано.
Аж тепер веселий блиск зрозуміння заграв в її очах, сплеснула в малі руки:
— Краще ви вже читайте, а я слухатиму.
Небо нахилилося за вікнами так низько, що здавалося, досить витягнути руку, щоби черкнула блакиті.
— Ігельд був дружинником Осьмомисла, — розпочала свою повість бояриня. — У нього була донька, дитя пещене, не грожене, зіниця ока. Коли з пустощів завела танок замість ранної молитви, розсипавши по плечу волосся, ніби плащ княгинь, сіроока, з порфірними устами й купкою веснянок верх стрункого носа, здавалася веселою істотою, яка заселює молоді жита.
Ігельд погиб у далеких землях серед походу. З цеї пори все промовчане й неподілене дівчинка висловлювала піснею, хоча є чуття, я'ких не годні зобразити ні тон, ні слово.
Трапилося, що незнаний боярин з каплями рося й чатинням у довгому волоссю гуляв на ловах у борах Бескиду. На якомусь збіччу, прихилене кришею до квітяної косовиці, стояло людське житло.
Був підвечір, — перед хатою кружляла серед танку Ігельдова сирота. Рамена в уставках простелила високо, як двоє крил джої...
А пісня? Вони були напевно підслухані птахами, ці стрімкі ніби урвища оклики і сміх піднебний!
Через декілька день щасливий ловець гнав з дівчиною білими плаями в сонці, туди, де шлях на Галич. Оклики переможця лунали стома голосами по росистих ярах тоді, коли його добич відгортаючи в перелеті гілля смерек, думала з неспокійною жагою:
— Як то там за соняшними обочами Лімниці і ще далі, де кличе туга? Якими весільними казками звитають її зелені гей рута потоки долин? Які, ніде не чувані, пісні почує в садах нової оселі, куди увійде з цим на краю завої срібним грошем, ладкаль-ницям у дарунку?
О, мріє дітвака, о стиде! Як липке бодяччя за придолом сукні довелося волікти життя, у якому було все, крім щастя і крім пісні.
... У теплий підвечір один жінка ловця вийшла у гай назбирати зілля для ліків. Далина розгорталася золотом, на обрію мріло, як сон, смугасте горбовиння і в три стрічки збігалося роздоріжжя, де на шпилю ставника чорнів глек із попелами давно усопших.
Рвала зіркатий оделян, пільну гвоздику, маруну та обмірковувала, кілько гребців ще й розкидальників вислати завтра на грудик, коли це чийсь голос обіч:
— Мацути, бортника, хутір де?
О, як святочно зжахнулася цього голосу, проймаючого немов музика сопілки! Зілля сховзнулося з її рук, незв'язаний серпанок сплив продовж молодих пліч.
— Мацути хутір? А он де в яру, в орішині, як кубельце! Добавила не до речі:
— Кметі там вільні споконвіку...
З високих трав виринув їздець, кінь, як галка, юнак у зелених лудах ніби в молодий ліс вгорнувся, між згортки риз сизий сутінок. Колпак з егреток топазів косився над чолом без порока.
Подумала полохливо:
— Поява старих часів, паж з почоту Гаральда Сміливого. А юнак стихлий миттю, ні то заслуханий в настирливий дзеркіт плисок, ні то здивований моментом, вихилився з коня:
— Я Ольстин з Нараєва, — а ви? Хто зове вас своєю донькою, дружиною?
Відповіла не зараз:
— Чоловік мій княжий осьмник, — хіба його знаєте? А сама я з далеку, витязю...
Вказала рукою фіялкові профілі гір на овиді, очермлені світлом заходу, як одна грань.
Незнайомий заслонив рукою очі, помовчав хвилю, а тоді повернув бахмата й глибоко склонився дружині осьмника. На устах у нього дрожав усміх насолоди й жалю, як сльоза, що у сонці повисла верх вій. Заколихав гордовито чудовою головою, свиснув у простір та пропав як сон.
Прийшла осінь, розсипалися ловці лісами, хижий гомін сколихнув задумою гір. Княжий достойник з сокодом-винозором, випханим пугачем й чередою собак сам один верстав ліси на бойкій гульбі.
Ніччю раз зчинилася пекольна хуртовина, — туга опиром звалилася на груди й серце мнялося з нудьги, ніби трепета біллю листя проти неба. Під стелею пішла гонитьба й голосіння, шум дощу — тисяч чорних крил.
— О, горе! — завивно гуділа стеля, скавуліли челюсти, скрипіли засуви дубових дверей. — О, горе!
— Досить, Стрибоже, досить! — шепотіла поблідла донька Ігельда.
В цю мить причувся її тупіт кінських копит не від шляху, тільки від піль. Минула хвиля і проти її ліжка стояв княжий осьмник весь у дощі й болоті.
— Зодягайся, ходи! — цвяхнув словом, як ремінним бичем.
— Що з тобою, пробіг, окаяний! Куди ж піду у таку ніч-завивницю?
Він хвилювався дико:
— Ходи ж, кажу, — не гайся! Гість з дороги, під кленом край поточини жде.
Вдивилася в нього ошалілими очима, та у тьмі не було видно нічого, крім білого п'ятна бояриного черепа.
Ніби приослаб, усів із хриплим стогоном утоми:
— Це я... в блудницькім лісі оленя собі сполював... Допав його у хащах, — стріла у шиї не моя. А з-поза дерев скаче Бізна, руку підняв:
— Мій!
Згадав я стару зарву з-перед літ, гей зуб від вітру защеміло під серцем... І не зчувся я, як грянула моя стріла проміж смереки.
Звалився, ніби вбитий небесним громом.
Погнав я туди, хиляюся срібло відняти, з колпака егрету дорогу, а він дише кривавою піною, очі в одну міру... Це не був Бізна!
Аж тепер збився я з тямки дотла: ні оставити живим, щоби свідчив, ні штовхнути в груди, щоби сконав. А роги грали щораз...
Доволік я його на обіч, де ждав мій кінь, — перекинув перед себе, погнав!
Провів рукою по очах під навислою хмарою брів:
— Омрачило мене, привіз собі мерця під поріг. Жупанець на ньому як день, парча в золоте волокно... Похопився, чисто вогонь:
— Садівникове заліззя де? Виберем яму в ярі, поки ще досвіт. і час... Діли ж зі мною радощі й смутки, дружинонько, розрадо!
Не ховай своєї величности за квітки й занавіси... Виходь, виходь на герць з життям, укуси того, що я!
Волік її у виноградник, у піврозвалену повітку між травами, де садівник клав на ніч своє знаряддя, а ненависні слова пашіли на її плечах, як подих пекла:
— Жупанець на ньому, гей день... парча в золоте волокно...
Випрати б із крови, а?
— Остав! — боронилася дико у сміхові наруги:
— Ось боярин... Княжий осьмник, га-га!
Оподалік поточини, під кленом, обитим з листя, горілиць простягнувся юнак. Дощ стукотів об чоло без порюка, слезив повз брів, здвигнених острим здивуванням, мив криваву піну з уст, на яких застигло слово, промовчане навіки: сльоза, що вже ніколи не збіжить із вій.
Спохитнулася об стрижку своєї хусти:
— Ольстин!
— Еге ж! — засвідчив нерадо, — він...
Дими досвітку займалися над полем, як руки обоїх, гнані жахом, неоднаковим, обрівняли вирву проміж горбовиння і боярин заговорив опівголоса:
— Ходи...
Йому відповіло мовчання.
Ждав ще майже весело, коли вона у жалібному пориві заплакала навзрид, б'ючи простоволосою головою об клен, осипаний з листя:
— А будь же ти проклят від Бога й від Перуна! І нехай ні мої сльози живі, ні тамті умерлі не падуть на оцю хусту, або на землю, — тілько на тебе, на тебе, на тебе!
Рожевий кабатик двигався на грудях Ясині стомленим віддихом.
— Несамовита картина, — сказала з дрібною дрожжю пліч. — Я воліла б почути пісню гірського гнізда.
Жінка Словита глянула вдумчиво в молоде обличчя, осміхнулася до своїх таємних думок і несподівано постелила голосом, ніби сонцем по верхах гір.
Ще змовкла на хвилю, проникаючи Давнину сірими очима, а тоді... солодка й неждана пісня пронеслася ніби полонинський вихор над гребенем Чорногори, розсипала сліпучі квітки незнаного вирію, заграла ледом-стужею шафірових висот...
Це була пісня, підслухана напевно птахами Бескиду, та сама, якої ритм відмічували стрімкі, мов урвища, оклики й сміх під саме небо...
Давно тому, в заранні літ, вона ж не хто, співала її у гірському гнізді Ігельда.
НАВОЙКОВА СІМ'Я
XX
"У новую світленьку заховалася,
Та в новее платтечко убиралася,
В золотеє зеркальце удивлялася,
Сама своїй красоньці дивувалася..."
(з нар. пісень)
Боґна, Навойкова бояриня чужениця, стояла перед овальним мідяним зеркалом і поправляла прим'яті згортки завої. Тут висуне повісмо жовтого, мов шафран, волосся, там опустить на плече рубець з лиснючим забором, розглядає себе... Сіро-голуба сукня з передом розшитим пацьорками аж по самий рясний приділ, що ляг віялом на землі, підчеркала її хитру вроду, гнучкий стан, білину зрум'янених щок...
Два недолітки з високо підголеним довкола голови волоссям дерли саме один одному чуба, гралися в морських розбишак.. Попружки поскочувалися з розхристаного одіння, з ходачат по-розснувалися по долівці рябі плетінки. У глибині вікна видно було швачку, як куняє, шелестить тугим шитвом, в'яне.
— Цитьте! — скрикнула нагло бояриня, прижмурила й так узькі очі й наслухувала.
— Живе Господь у слугах своїх... — роздався з порога чийсь вкрадчивий привіт.
— У добрий час, патре Рафаіле!
Сплеснувши радісно в долоні, як дівчинка, бояриня вела свойого хилого гостя у світлу світлоньку, пусту.
Стояли там здовж стін ослони вкриті налавниками, дві-три. скрин