Крила рожевої чайки

Микола Трублаїні

Сторінка 3 з 3

Та от одного дня до лікарні покликали Ілавірніка.

— Дивись, діду, як ця людина зробить Овайюака щасливим,— сказала йому Анка й показала на літню жінку, що була в лікарні за найстаршу.

Овайюака одягли в білий халат і посадили в глибоке крісло.

Поруч на столику розклали блискучі ножі. Страхаючись, дивилась на ті ножі Навалук.

— Овайюак,— промовив Ілавірнік,— вони хочуть тебе зарізати.

— Мовчи, діду, бо я знаю, що вони мені не пошкодять. Літня жінка дала йому щось понюхати, і Овайюакові здалось, що він засинає.

Наче крізь сон він чув, як підіймали йому вії. Ніж торкнувся ока. Невже хочуть виколупати його сліпі очі?

Він хотів підвестися з крісла, але не міг поворушитись Хотів крикнути, але рот не одкрився і не розціпились зціплені зуби.

МАМАЮК

З хвилюванням чекав Овайюак того часу, коли знімуть пов'язку йому з очей.

І ось ця хвилина надійшла. Був вечір. При світлі лампи Овайюак побачив свою сестру, Анку та лікарку.

— Навалук, я бачу тебе! — крикнув він.

Сестра підійшла до нього.

— Чи скоро буде день? — спитав Овайюак.

— Ні, не скоро,— відповіла Анка,— вже почалася полярна ніч. Але ти пам'ятаєш мою обіцянку про яскраве світло серед ночі? Я здійсню її.

Анка повернулась до темного кутка яранги і промовила:

— Мамаюк, Овайюак хоче, щоб я здійснила свою обіцянку.

І в ту ж мить щось тріснуло в кутку, і всю ярангу залляло яскраве світло. Стало видно, як серед ясного дня. Овайюак побачив у кутку Мамаюк. Вона теж підійшла до нього і, радо сміючись, простягла руку.

— Овайюак,— промовила Навалук,— це вона прилетіла з тим птахом над птахами, що зветься літак.

— Овайюак,— сказала Мамаюк,— чи до вподоби тобі це світло, що зветься електрика? Це горить вітер, що крутить надворі крила залізної вежі.

— Це друге сонце,— відповів Овайюак.

— На великому суходолі,— продовжувала Мамаюк,— скрізь багато цього другого сонця. Воно не лише світить, але й гріє і навіть працює.

— Розкажи, що ти бачила там? — попросив ескімос.

— Я бачила там байдарки — більші, ніж усі наші яранги разом. Я бачила там яранги, як найбільші горби нашого острова. Я чула, як люди розмовляють між собою на такій віддалі, що не бачать один одного.

— То казка,— прошепотів хтось з кутка, і Овайюак побачив Ілавірніка.

— Мовчи, діду! — крикнув ескімос.

— Овайюак,— продовжувала Мамаюк,— я бачила, як лікують там хворих. Таких, що у нас на острові вбивають, там виліковують.

— Яка ти щаслива, що бачила те все. І я щасливий, що бачу тебе й чую твоє оповідання. А скажи, я і Навалук могли б туди поїхати?

— Анка вже обіцяла, що коли кінчиться полярна ніч, ви полетите туди. Навалук там зостанеться вчитись, а ти повернешся. Пізніше повернеться й вона, і ми разом працюватимемо на нашому острові.

— О дівчино моря, який я вдячний тобі! — промовив до Анки Овайюак.

— Овайюак, будь вдячний не мені,— відповіла дівчина,— а тим людям, що живуть на суходолі і звуться більшовиками.

— О горе! — застогнав у кутку Ілавірнік.— О біда!

— Чого пугикаєш, сово? — спитав Овайюак, встаючи з ліжка,— Ти кажеш, що то казка. А я переконуюсь, що все дійсність. А ти зі своїми старими казками забирайся геть!

І, схопивши Ілавірніка за плечі, Овайюак виштовхнув його геть за двері.

1 2 3