Еге, дожени та пхни! Зелений румун уже далеко миготів постолами, виринаючи та пірнаючи у складках висоти. На вилинялій румуновій спині танцювала забута гвинтівка. Телефоніст пустив довгу чергу йому навздогін. Румун на бігу озирнувся, нагнувсь і... глузливо поляпав себе долонею ззаду.
— Ах ти ж, мамалижник! — вигукнув Маковей, пускаючи вслід ще одну чергу, хоч румун уже заховався за пагорбом. — Чеше! аж кістки торохтять, а ще глузує!
Проте і самому Маковейчикові було якось і соромно, і легко,і весело.
"Щастя твоє, що автомат у мене був за спиною! — з веселими погрозами думав телефоніст. — А то я б тобі показав: ну шти русєшти!.. І де він тут узявся? Чи, може, він також зв'язківець? Заблудився, видно, як погана вівця, та й гасає".
Повернувшись на вогневу, Маковей не втримався, щоб не розповісти товаришам про свою конфузну пригоду. Товариші підняли його на глум:
— Ех ти,соловей!
— Прогавив свого "язика"!
— Ти б же йому — хенде хох! — кричав Хаєцький.
— Забувся, — невміло каявся Маковейчик. — Все на той час вилетіло з голови. Очі в нього, як два чорні колодязі... Великі, блищать... Не одразу по них пальнеш...
Гляди, Маковею, вдруге розгубишся, — тоді амінь
Вся рота нещадно потішалася з свого солов'я, проте потаємці і зважала на його зелену молодість. До того ж, це — перший бій.
Маковей, сидячи над апаратом, терпляче зносив незлобиві насмішки товаришів. Докори сумління, видно, не дуже гризли його за те, що з-під носа випустив живим того знужденного, більше схожого на чабана, вояку, що не одразу пальнув у його перелякані, блискучі, мов чорнослив, очі...
— Як ти хоч мого ножа не загубив, — турбувався Хома Хаєцький, забираючи в Маковея свого ятагана. — Давши такого драпака перед якимось охлялим мамалижником, неважко було й штани загубити!
— А якби й загубив, то що? — лукаво задирався хлопець.
— Я би з тебе тоді шкуру на гамани дер би!.. Пасами дер би! От що.
"Чекайте, — весело думав про себе Маковей, —чекайте... Хіба це вже й край... Стану і я згодом таким воякою, як ваші полкові "вовки". Сказано ж: солдатом не родишся, а робишся..."
Маковейчикові радісно і легко на серці, бо сонця так багато, що небо аж побіліло від нього, а внизу, далеко-далеко за насипом, за батареями, видніються луки і біжить-струмує по них марево, мов отари прозорих водяних овець. А на тих луках, пригадав Маковейчик, румуни в постолах і в білих штанях пасуть із собаками свої отари. І вівці мають маленькі голосні дзвіночки на шиях...
В серці малого телефоніста співають радісні сонячні хори...
XI
Нарешті висота впала.
Це сталося наступної ночі перед світом, і першим про це дізнався Маковейчик. Лінія одразу сповнилась радісним клекотом, взаємними поздоровленнями. Вночі румуни відступили. Відступили раптово, крадькома, проте ніхто ще не знав, що на цей раз вони відступили востаннє, що цієї ночі Румунія, оповита загравами, була поставлена на коліна.
Знімалася наша піхота. Зв'язківці, вільно походжаючи по висоті, змотували кабель; обози, вирвавшись на шляхи, посунули до висоти і вже не вертали назад, а стали попід нею величезним гомінким табором. Ранок був ясний, як після градобою. Сапери-підривники підкладали під порожні доти десятки кілограмів толу, і доти з веселим ревом піднімалися з землі і майже цілі ставали на диби, розчепіривши, як фантастичні потвори, покручені лапи залізних кріплень.
Взявши міномети на в'юки, рота Брянського теж рушила вперед. Здорова свіжість літнього ранку промивала безсонні очі бійців, обвівала спалені, запорошені обличчя. Один по одному піднімалися мінометники на висоту за командиром роти. Сорочки на їхніх спинах за ці дні побіліли: на них, пропотілих наскрізь, виступила й позасихала сіль.
Перед Чернишем ступав Гай, несучи на собі важку металеву плиту, яку ще кілька днів тому чистив і ніс Бузько. На спині бійця вона вилискувала, як відполірований скибами грунту леміш.
Досягши вершини, зупинились, щоб перепочити. Світ, до захмеління прекрасний, розступався на всі чотири боки від них. Далеко праворуч на захід рум'янілись під вранішнім сонцем білі вершини гір. Чи стрімкі то гори біліють, повиті літніми хмарами-оболоками, чи, може, далека то Україна біліє черідкою хат?.. Між зелено-сизими полями, звиваючись, висвічує водами на сонці мирний і лагідний Серет. У повитих свіжим туманцем далях, скільки сягає око, бовваніють зелені острови сіл у садках, над якими підносяться високі дзвіниці, ніжно-блакитні веселі бані цер'-ков. Там, здавалось, ніколи не було війни, ніхто там і не чув, що вона буває на світі. Здавалось, там, як і раніше, оце саме піють півні в дзвінкій ранковій тиші і протяжне, ліниво реве худоба, яку вигонять на пашу, і ходить вулицями допотопний інвалід, б'є в цимбали, викликаючи селян послухати новини. І тільки ця висота стояла геть порита, подовбана, обгоріла, наче пройшов над нею вогняний смерч, обпаливши все, вкривши її понівеченими трупами, покинутою зброєю, гільзами, протигазами й іншим мотлохом, що ним засмічує землю війна. А над усім цим великим свіжим цвинтарем зводяться бетоновані доти, як гігантські страховиська, живцем вивернуті нашими підривниками з землі.
— Корчуйте їх, корчуйте! — гукає в той бік Хаєцький, немов сапери можуть і справді почути його. — Корчуйте їх з їхнім залізним корінням! А ми вже викорчуємо й тих, що садять по землі оце погане зілля! Сапери снують по всій висоті, як рибалки з вудлищами і довгими міношукачами в руках. Позначають мінні поля, рокладають проходи бійцям у широкий відвойований світ. "Л —>, Л —>" — виростають по висоті свіжі дерев'яні таблички.
— Ось і траншея, по якій ми вели вогонь, —сказав Брянський, і всіх потягло глянути на результати своєї роботи. Дивлячись під ноги, щоб не наступити на міну, бійці підходили до траншеї. Всіма опанував піднесений настрій, бо ніщо сьогодні вже не загрожувало життю, страшне пекло бою відгуркотіло, і чистий, як скупаний, серпневий ранокдежав до ясних горизонтів. Ворог відступав, а вони лишилися живі і вперше після гіркої задухи й виснажливого напруження цих днів дихали вільно, на повні груди. Жодного пострілу не чути було над землею.
Траншея являла жахливе видовище. Це була суміш глини, кривавого лахміття і навалених в різних позах жовтих трупів. Один, жовтий, босий, тільки з онучами на ногах, сидів, спершися спиною на стіну траншеї і схиливши голову, наче в задумі. На його колінах ніби спав — лицем вниз — другий, з брезентовим одкритим ранцем на плечах, з-за якого виглядала брудна солдатська білизна. Поруч них, привалений до половини землею, лежав третій. Не звертаючи уваги на трупи. Брянський звичним оком ,". Професіонала одразу став визначати, куди влучали міни:
— Ця розірвалася на бруствері... Ця вдарила в стінку... Цікаве влучання... А та лягла на саме дно... Порядок! Та звертаючись до своїх офіцерів, він продовжував:
— У цьому бою я зробив дуже цікаві спостереження.
Мені здається, що система вогню з кількох мінометів, яку застосовували досі для траншей такого типу, може при деяких корективах давати набагато кращі наслідки... Дивіться, під яким кутом ця траншея стояла до нас... почав розвивати свої ідеї, дивлячись прямо на Черниша і оцінюючи, наскільки Черниш його розуміє.
— У тебе після кожного бою ціла хмара ідей, — зауважив Сагайда, який, видно, уже звик до цього. — Факт, що мої вусачі дали жару. А ти все кричав, що партачимо. Денис Блаженко, не гидуючи трупами, мовчки опустився в траншею і відшукав там кілька рваних сизих осколків.
— Це з мого міномета, — заявив Денис, похмуро глянувши на Брянського.
Осколки пішли з рук до рук.
— Чому обов'язково з твого?
— Ось моя маркіровка. Вона в мене записана. І Денис впився в командира роти своім упертим яструбиним поглядом, ніби ждав, ніби чогось настійно вимагав.
— Не турбуйтесь, Блаженко, — посміхнувся йому Брянський втомленими холодними очима. — Я все пам'ятаю. У мене кожен чесний боєць своє одержить.
Ішли по самій висоті, перестрибували через траншеї, не могли втриматися, щоб не оглянути всі найближчі вирви. Зустрівся один з батальйонних зв'язківців і вказав стежку, що нею недавно пройшла піхота.
Як не гуляла війна по висоті, проте не все ще спалила. Де-не-де попадався під ноги безсмертник і стирчали біляві пухнасті вінички тирси, співучої степової трави, що від найлегшого подиху вітерця починає тонко бриніти, мов жива. З яких степів і якими вітрами занесене й посіяне тут, на високій горі, її насіння? І яким чудом врятувалась вона від вогню й металу в ці дні? Де-не-де біля вирв сивіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець, і Гай, сутулячись під важкою плитою, не лінується нагнутись, щоб зірвати запашний кущик. Потім, задерши голову до сонця, він кілька разів глибоко нюхає сухе зілля і вдоволено крутить головою.
— Ловко пахне, — примовляє він, мружачись сьогодні якось особливо ласкаво, всміхаючись невідомо кому. — Це наша трава... По-нашому й пахне.
Дивною була ця любов до степових рослин'і запахів у нього, корінного поліщука, який народився і виріс у суворих пущах, під шум вікових поліських дібров. Він нагадував собою тих диваків, що, вік звікувавши в безводнім степу, все життя марять про море.
— Ти почав би ще, як дівчина, вінок собі з того зілля плести, — сміялися бійці.
— І сплів би, якби було коли, — відповідав юнак, злегка червоніючи. — Я вмію.
Кожен нишпорив сюди-туди, чогось шукав, ніби тут були розсипані скарби. Той знайшов сигарети, інший нап'яв на себе рябу, як ящірка, плащ-палатку, але йому загукали, що вона в крові, і закривавлена палатка вже летить з плеча геть. Зацікавлено підіймали різний блискучий дріб'язок чужого солдата, і, покрутивши його в руках, побавившись, мов діти, кидали тут же, і знову чогось шукали, поки зненацька пролунав громовий вибух, і ясний ранок зразу потьмарився: Гай наступив на міну. Ще хвилину перед тим Черниш бачив його. Боєць стояв над кущиком синіх васильків, приязно всміхаючись до них. Потім нагнувся, обережно зірвав і не встиг зробити кроку, земля під ним гримнула і все зникло в чорному димі. Де стояв Гай, вирвався лише високий чорний стовп, і коли розвіявся, там уже ніхто не стояв. Гай лежав розплатавшись. Зняли з нього задимлену вибухом плиту, що придавила його до землі.