Адже йдеться про найглибше перетворення однієї з важливих ділянок природи, про поширення субтропічних культур у зовсім нових для них районах. Подумати тільки, товариші! — підвелася з-за стола Баштова. — Цитрус на Україні! Коли це було? Та ми цю культуру не то що... Нам треба на "ви" її називати!
Отак сказала Лідія Тарасівна. На "ви"! За цю чутливість я став її поважати ще більше.
Вже вирішив: коли діждуся свого лимона, то першу скибочку їй піднесу, Лідії Тарасівні, за прогресивність її натури.
— Чи так, дівчата?
— "Так" у нас нічого не буває. Ясніше формулюйтесь, Микито Івановичу...
— Коли, кажу, знімемо свого лимона-первака, то першу скибочку Лідії Тарасівні — на пробу.
— Вірно! Їй!
— Знову, бач, наші уми сходяться.
— А Зюзеві дасте? Хм... Зюзеві...
— Зюзь хай собі законним шляхом виписує, по накладній. Статуту ми тримаємось і заради нуля розбазарюватись не будемо.
Повідкривавши траншеї, сідаємо снідати. Дівчата розцвілися, розшарілися після роботи — бачу, що жартувати їм хочеться. З ними у мене чудо нарозхват: тут тобі ха-ха-ха, тут тобі й гу-гу-гу, вже й гарбузи поділили.
Відмітні в мене комсомолки! І зараз відмітні, а ще більше виділяються вони влітку, коли збираємо фрукти... Хлопці-гірники з сусіднього Червонопрапорного рудника якось хвалилися мені, що дівчат з моєї садової бригади вони впізнають, якщо навіть електрика в клубі погасне.
— Як же це вам вдається? — зацікавило мене.
— Знаємо — як, Микито Івановичу! Тоді, в пору збирання врожаю, кожна з ваших дівчат яблуками-ренетами пахне!..
Бач, який тонкий, який розвинутий нюх у молодих гірників. А мені вже не чути. Правда, може, тому, що я сам пахну; якось казала мені про це Оришка (вона в мене круглий рік теплим коров'ячим молоком пахне).
Пригощають мене дівчата пиріжками, зачіпають то так, то інакше.
— І чого ви, невгамовні, в'язнете до старого?
— Що ви, Микито Івановичу? Який ви старий? Ви ще без драбини на хату вискочите!
— Дивлячись на яку хату. При теперішній архітектурі... не берусь.
Просять, щоб я сочинив їм що-небудь на відкриття весни.
— Що ж я вам сочиню?
— Ну, як були ви молодим...
Ах, сороки, ах, білобокі! Це їхня улюблена тема.
— От хочете — вірте, дівчата, хочете — ні... І я розповідаю їм чисту правду, як був я молодим та була в мого діда шовковиця, одна-однісінька на все подвір'я. Тепер я догадуюсь, що була то не шовковиця, а безплідний шовкун, бо не родило дерево зовсім. А нам, усьому Братусівському вивідку, дуже та й дуже хотілося, щоб воно родило!
Щозими, під новий рік, виходив уночі дід наш Каленик босоніж на подвір'я І погрожував дереву сокирою:
— Роди, бо зрубаю!
І всі ми сподівалися разом з дідом, що дерево злякається і почне з наступного літа родити.
Наступало літо, а самотнє уперте дерево знову нічого нам не родило.
Дівчата не вірять, сміються. А мені чого сміятись? Я не сміюсь, я виклав Їм чистісіньку правду.
— Ні, ви таки в нас, Микито Івановичу, справжній народний артист!..
II
Оцей сад можна вважати живим літописом нашої артілі. Гляньте на нього. Думаєте, з предка стояли тут квартали шафранів та симиренків, кальвілів та ренетів зототих? Думаєте, завжди тріумфально шуміли тут оці вітроламки з яворів та пірамідальних високих тополь? Сліду не було.
Лежав край села в обіймах дніпровських рукавів голий гористий острів. І вода була поруч, а ніщо на острові не родило, окрім чорних колючок-якірців. З весни бувало ще сяк-так, до червня худоба побродить, а потім, як налетять із степу гарячі суховії, усе повигорає дотла. Не раз я поглядав на наш острів: гуляє дарма, з року в рік жовтіє пустирищем попід плавнями, наче шматок тієї аравійської пустелі.
Та що я тоді міг вдіяти, навіть зі своєю Оришкою в супрязі?
В рік великого перелому, коли ми утворювались, я сказав собі:
— Наступає, Микито, твій час. Відтепер матимеш де розгорнутись і здійснити свої давні задуми. Тепер ти, чоловіче, і гори покотиш.
Мене вже й тоді цікавили питання підвищення морозостійкості рослин і ліквідації періодичності плодоношення, оці вусаті питання, які ще й сьогодні спокійно спати мені не дають. Я вже й тоді пробував викидати різні коники з природою, пробував дещо схрещувати, використовуючи для цього наші місцеві народні сорти. На той час мою черешню "Піонерка" знав мало не весь український південь. З усіх усюд ішли до мене за саджанцями "Піонерки", — що мав, роздавав, хотілося, щоб скрізь росло й утверджувалось.
Але ж тіснота, ніде було мені розмахнутись! Садибу мав таку, що якби лягла Оришка впоперек, то вже і в сусідову ногами вперлася б. І розсадник у мене був відповідний до тих можливостей: притиснувся біля хати — долонею накриєш. А люди йдуть — дай дай... З дорогою душею б, та хіба на всіх настачиш?
Пам'ятаю, спробував якось був ще й травополку перевірити у себе на вгороді, так Оришка мало не відлупцювала. — Хочеш, щоб я твою люцерку в борщ кришила?
В колгоспі настали інші можливості. Запропонував я закласти великий колгоспний сад мічурінського взірця. Карпо Васильович Лисогор, що зараз працює директором Солончанської МТС, був тоді в нас секретарем партійного осередку, спасибі йому — твердо підтримав мою ідею.
— Закладаймо! Але де ж закладати? Польової землі жаль...
— На неудобках!
Ідемо ми втрьох у розвідку на острів: Лисогор, я — Микита Братусеня і Логвин Потапович Мелешко, наш теперішній голова (він у нас головує від самого початку нашої ери).
Ідуть три фундатори, колючі якірці з піском лізуть в роззявлені Микитині черевики, а навкруги молочай жовтіє, будяки стоять, мов черкеси в мохнатих шапках, зелені ящірки та шипучі гадюки свистять з-попід ніг. Розвелося нечисті, розплодилося, як у Ноєвім ковчезі.
Стали, оглядаємо ковчег. Даються взнаки агресивні східні суховії, вже добираються до нас, перетворюють наш, зелений при дідах, острів у зализень бурої гиблої пустелі...
— Ростиме сад? — питає мене Карпо Лисогор.
— Мусить, — кажу, — рости.
Зітхнув Мелешко.
Звичайно, я знав, що нелегко буде йому рости. Треба зрошувати, удобрювати, запровести найсуворішу агротехніку, одне слово — доведеться докласти розуму і рук та й рук. Одному це було б не під силу, але ж я тут не бунтар-одиночка, за мене вся колгоспна система. Ось чому я тоді сказав, що — мусить рости.
Мелешко, хмурячись, розминає в пальцях острівну супіщану землю і навіть нюхає навіщось її.
— Вимотає цей сад усі жили з нас... А чи окупиться?
— Будемо сподіватись, що окупиться, — відповідає Мелешкові Лисогор. — Звісно, доведеться потерпіти й повоювати. Сад — це не редька і всяка така петрушка, яку сьогодні посадив, а завтра вже маєш із неї копійку зиску. Хто живе лише сьогоднішнім буднем, той не стане займатися садайи. Тут потрібні люди з мідними нервами, з далекою вірою, справжні оптимісти.
— Дай, — кажу, — руку, Карпо!.. Досі думав, що я так собі, просто Микита Братусь із Кавунівки, а зараз бачу — ні! З голови до п'ят почуваю себе отим оптимістом. Будемо зрошувати: вода близько, весь острів оповитий живою водою, дніпровськими текучими рукавами. Запряжемо науку, підпряжемо техніку, кохатимем кожне дерево. Муситиме родити!
— Що ж... добре, — сказав Мелешко. — Попробуємо. А коли вже він скаже "добре", то будьте певні, поставить на ноги живого й мертвого, з ночі товктиметься, як домовик, мобілізує всі ресурси.
— Я думаю, Микито Івановичу, — звертається до мене Лисогор, — що тобі не завадило б з'їздити в місто Козлов до товариша Мічуріна. Ближче познайомишся, порадишся з ним. Заодно візьмеш торбинку острівної землі на аналіз — там, у Мічуріна, мусить бути лабораторія. Проаналізуєш, дізнаєшся точно, чого саме їй невистачає. Ти як, Логвине Потаповичу?
— Не заперечую, командируємо. Тільки хай товарняками їде, щоб дешевше обійшовся. Чуєш, Микито? Товарняками дуй.
— На кришах поїду — більше світа побачу!
— Отож... А в Мічуріна саджанців проси. Показовий колгоспний сад, мовляв, закладаємо, а з посадматеріалом сутужно. Що не даватиме — все бери, не ламайся, на острові місця вистачить.
Так і порішили. Взяв я землі на пробу і товарняками та на кришах — до Мічуріна.
Невірно зображують Івана Володимировича оті, що малюють його сердитим, примхливим дідуганом. Мудрий, дотепний і веселий був наш учитель!.. Не думаю, що це він тільки при мені був таким.
Добувся я до Козлова — вже добре похолодало, надворі саме дощ репіжив, а в кабінеті у Івана Володимировича було натоплено жарко. Так і ввалився до нього з дощем, вимоклий до рубця.
Мічурін саме щось писав, —схилившись за столом. Підвів голову, окинув мене спокійним, проникливим поглядом. Не перебільшуючи скажу, що було в тому погляді справді щось величне, апостольське і в той же час пробивалося з-під нього зовсім наське тепло — людське, юнацьке, веселе.
— А, Братусь... Чув, чув.
І жестом пропонує мені місце біля стола, по праву руку від себе.
— Розповідай, за чим приїхав. Говорить мовби й неголосно, а мені здається, що гримить він на весь будинок.
— Порадитись приїхав до вас, Іване Володимировичу. Землі ось захопив для взірця.
Показав я йому нашу землю. Терпляче, —повагом вивчав її Мічурін.
— Чудова, — каже. — Сміливо закладайте. А коли вже я на саджанці з'їхав, Іван Володимирович
присоромив, що просимо в нього (потім — таки здався і відпустив).
— Мені, — каже, — не шкода, але ви ж знаєте, що сорти мої розраховані, головним чином, для просування на північ. Вас, українців, ними навряд чи здивуєш. Не так мої саджанці, як метод, метод мій вам потрібен. Закони управління природою та розвитком рослин — оце до вас проситься.
— Вивчаємо, кажу, Іване Володимировичу, і застосовуємо.
— Зверніть особливу увагу на сорти народної селекції. Там у вас — багатства незліченні.
Поки розмовляли, я розпарився в теплій кімнаті, весь парувати став. Помітивши це, Мічурін одразу підвівся з-за стола.
— Ходімо, переодягнешся та просушишся. Ба, як розпарувався... Ти ще в мене тут проростати почнеш.
Ніяково мені було завдавати йому клопоту, пробував відмагатися, але — де там... Та ще й Мелешків наказ виплив у пам'яті: не ламайся!
Пізніше Іван Володимирович частував мене своїми зимовими сортами.
Пробую, похвалюю, а він посміхається:
— Не бреши, — каже, — от не люблю лестощів. Сам знаю, що у вас там на півдні далеко смачніші є...