Самотній вовк

Володимир Дрозд

Сторінка 7 з 32

Тепер я знав досить, щоб завтра не почуватися сліпим. Головне, я знав, що Вікторія, дочка Георгія Васильовича, товаришує з Оленою. Через три дні, в суботу,— день народження Олени. Зберуться близькі знайомі, прийде Вікторія. Олена мене запросила. Отже, три дні. Що буде потім, я не замислювався. Потім буде життя. Головне, як казав Харлан, сісти в сідло. Несподіваним, ефектним ривком. Приступом.

Я аж скрипнув зубами.

Така холодна тверезість була незвична, муляла, і я став думати про завтрашню поїздку з Оленою до лісу. Ми сядемо в таксі і покотимо в Пушу-Водицю, ходитимемо сосновим лісом по глиці, що м’яко вгинається під ногами, на сонячній галявині або — краще — в гущавині, де медовий дух живиці і де нас ніхто не побачить. Але до цього — зустріти Прагнімака на аеродромі, то мій перший екзамен на зрілість. У мене з’явилося дуже реальне відчуття себе завтрашнього: ось я виходжу з директорової машини, іду до аеровокзалу, постаю перед Прагнімаком у своїй новій ролі, стриманий, серйозний і ввічливий, але без запобігливості. Я почувався актором, шо готується до прем’єри.

...Я вперше опинився так пізно на Нивках — годинник показував пів на першу. Після залитого вогнями, людного Хрещатика тут було пустельно й темно. Я побрів навпростець через двори за поодинокими людськими постатями, сподіваючись вийти на Новогостомельське шосе, а там би вже відшукав мій будинок за номерами. Але скоро постаті перехожих розтанули в жовто-сірій млі, югнули в під’їзди, навколо височіли муровані тіні будинків, однаковісінькі, наче сірникові коробки чи столи в нашій конторі. Я злякався, що проблукаю у цегляному лісі до ранку, а мені давно час спати... Я біг уздовж шереги будинків, уздовж фронту, яким місто наступало на поле. З поля дражливо віяло вогкою землею, тлінню і чимось гострим, від чого я мимохіть шкірився, а по спині повзли лоскітливі мурахи, ніби одягав на голе тіло кожуха. Поле кликало, всмоктувало в себе, я й не отямився, як залишив передмістя і югнув у темряву, що все густішала; уже з поля я інстинктивно озирнувся назад і крізь туман розгледів угорі оранжевий прямокутник вікна. Як передбачливо я не погасив світла!

Я притьма вибіг на п’ятий поверх, вислизнув з одежі, постелив, вимкнув світло і упав на тахту. Ще майнула думка: завтра рано вставати, треба завести будильник...

...Вовк стрибнув з тахти, його довге, пружинисте тіло пропливло над журнальним столиком з угорського гарнітура й опустилося на килим. Тоді стрибнув ще раз, ударився грудьми об двері — вони не піддалися. Вовк вишкірив зуби — в пащі його блідо світилося, а круглі очі горіли холодним білим полум’ям. Ще раз штовхнув тілом двері, але намарно. Вовк зіп’явся на двері передніми лапами, спина його вигнулася, а лапи люто басаманили дерево. Відтак, зневірившись, стрибнув убік — кігті лунко цокнули об паркет — і помчав по кімнаті, попід стінами, перестрибуючи через стільці, стіл, крісло, тумбу з телевізором, усе прудкіше, ніби заповзявся наздогнати самого себе...

Глава третя

Шишига розплющив очі, коли за вікном ледь сіріло. Але треба було вставати: Прагнімак прилітає рано. Для матері ідеал людини шанованої — коли по неї щоранку приїздить персональна машина, і шофер, терпляче очікуючи, здмухує з дзеркальних крил пилинки. Що ж, настане час, коли він визирне з вікна й побачить внизу, біля під’їзду, лімузин. Настане час, коли він щоранку значимо погойдуватиметься на подушках "Волги" у гордій самотині, поки інші штурмуватимуть набиті тілами тролейбуси та автобуси.

Він підвівся, одчинив вікно — з поля повіяло терпкою, прохолодною вільгістю, над вуликами колективних дач плив білий туман, небо рожевіло. Шишига пройшовся по кімнаті, розмахуючи руками і глибоко дихаючи. У Голосієві йому бракувало упертості щоранку робити зарядку: лінувався. Прокидався, коли тільки й лишалося часу випити склянку молока та стрімголов бігти на тролейбусну зупинку. Відколи у конторі порядкує Прагнімак, на роботу доводиться з’являтися хвилина в хвилину. Зате Петро знаходив час і снагу на щоранкову зарядку. "Коли мужчина бабухатий, він уже сягнув своєї стелі, тоді, куме, опускайся на дно",— казав Харлан. Нинішній вік полюбляє струнких і дужих. Кожна епоха створює власний людський стереотип. Символ нашого часу — мужчина спортивного типу, який молодо виглядає. Харлан мріяв грати в теніс. То гра вишукана, не кожному доступна, і на тенісних кортах він сподівався зазнайомитися з потрібними людьми. Цієї осені Петрові уже напевне обіцяли — в армії він служив з тренером тенісистів. У Петровім записнику мусить бути його телефон — треба подзвонити. Що ж, логічно: коли хочеш сягнути більшого, аніж твій сусіда, треба насамперед мати великий запас сил і бадьорості.

Шишига зазирнув під стіл, шукаючи Петрові гантелі. Мабуть, тітки винесли на кухню. І тут у його ще соннуваті очі упали глибокі драні ритви на дверях. Буцім двері справді люто подряпав кігтями вовк... Мозок відмовлявся збагнути і побачене, і чорний нічний сон. Шишига відвернувся од дверей і, мов сновида, почав одягатися. Уже був у сорочці, коли згадав, що досі не умився. Усе ще обминаючи очима ритви на голубуватій площині дверей, пройшов до ванної, попльохався, витерся Петровим рушником — своїх речей не було часу розібрати. У кімнаті взявся складати постіль і раптом (густо-червоне сонце вигулькнуло з-за пруга, зависло над полем, і вся стіна навпроти вікна забарвилася в червоне — і простирадло, й подушка, і ковдра) упав обличчям у подушку: жмакав, кусав, рвав зубами полотно, скільки було сили, поки не знемігся; глухе ридання чи виття проривалося часом з грудей.

Господи, чому саме він, Шишига? Чому не Великий Механік, не той, другий, третій? Чому в нього, а не в кого іншого, вселилася чорна Харланова сила? Чому саме в нього, який усе дотеперішнє життя намагався навіть не стояти, а лежати осторонь людського мурашника? Адже досі він лінькувато дрімав під вербою край людного шляху і навіть не чекав, поки упаде з верби в рот груша.

...Це було невдовзі після інституту, коли він відробляв на цегельні, у районному містечку між Києвом і Мрином, обов’язкові три роки. Вихідного дня виходив на трасу, лягав під вербою, діставав набір пилок для нігтів і наводив на свої інтелігентні, з довгими пальцями руки глянець (він завжди любив це заняття). Неподалік була автобусна зупинка, автобуси безперервно снували між Києвом та Мрином. У столиці на нього чекали столичні розваги, у Мрині — материн борщ, і голубці, і холодець, але він лежав під вербою і чистив нігті до самісінького вечора, і то були найприємніші хвилини його життя: спостерігати людську метушню, потайки жадати її і не рухатися...

Справді, чому не Великий Механік, який жив так, ніби розраховував принаймні на дві тисячі років, а не на куці людські сім десятків, Великий Механік, який, мабуть, і видавався собі архангелом, що його творець світу прислав навести лад на землі? Коли контора проектувала автоматичний цех для однієї з фабрик, він зчинив бучу на все місто, доводячи, що для того ж приміщення можна легко сконструювати автоматичну лінію, вдвічі продуктивнішу. Крізь щілину в передніх зубах він обпирскав слиною усі керівні столи від контори до міністерства ("Тобі рано чи пізно прищикнуть носа оббитими шкірою дверима!" — сміявся тоді Шишига), і таки добився свого, проект переглянули, цех побудували, але Великий Механік на той час уже захопився іншим і навіть не оформив авторського свідоцтва. Нещодавно Шишига й Великий Механік працювали в тому цеху, "прив’язували" до лінії нову пакувальну машину, створену у відділі. Цех справді нагадував декорації з якогось фантастичного фільму: безлюддя, машини самі беруть, ріжуть, складають, зварюють, фарбують, сушать; червоні, сині, зелені вогні сигналів, замислене гудіння в скриньках з автоматами, а власне — нічого особливого, звичайне сучасне виробництво. Проте Великий Механік гасав по цехові, мов божевільний, захоплюючись людським розумом, і саме там, у цеху, я сказав Великому Механікові, ніби передчував Петрове падіння: "До твоєї божої іскри, Юрко, та Харланову практичність — такий би корабель на велику орбіту вилетів!" — "Є механізми, які не стикуються",— вирлато блимнув на мене Великий Механік.

А живий Шишига й мертвий Харлан, виявляється, стикуються?

"Не думай, що ти — такий уже чистий аркуш паперу! — кричав на нього Петро Харлан, коли вони за якусь дрібницю побуцалися.— Ти — біла сторінка, яку списано поки що невидимим хімічним чорнилом. Настане час — і воно проявиться! Краще згадай, як тебе обирали старостою класу!"

Андрій же сам і розповів Харланові, про цей випадок. Було це у класі сьомому чи восьмому. Учні висунули дві кандидатури — Шишигу та його сусіда по парті. Спершу голосували за сусіда — підняли руки майже половина класу. Шишига й тоді не "висовувався" із загалу, зайвий клопіт йому був ні до чого. Та коли поставили на голосування його кандидатуру, Андрій на хвилину втратив здоровий глузд; пам’ятав лише, як вогнем палило обличчя, і шум у вухах. Протверезив його здивований погляд учителя, що рахував голоси: "Ти, Шишига, теж за себе голосуєш?" Він глянув на свою руку — здаля, ніби на чужу: вона була піднята...

Коли Шишига нарешті підвів голову і сів на ліжку, очі його були сухі.

— Ну, тепер начувайтеся...— сказав він по хвилі, думаючи вголос. Пучки його пальців набрякли.— Тепер я вже не клерк, що меланхолійно філософствує, зручно пригрівшись у крісельці. Я навіть не Петро Харлан з його примітивним інтелектом...

Він не знав, до кого промовляє, мав на думці чи не увесь світ. І від тих слів та думок Шишижина душа дивно вистунювалася, ніби пила, затиснена у верстаті для точіння. Уже дратувався, що сонце зводиться над обрієм так повільно: швидше б день. Йому кортіло діяти, діяти.

Од лінькуватого ранкового розслаблення не лишилося й сліду. Думки й руки були напрочуд точні. Треба затулити ритви, подумав, і прикнопив до дверей "Футбол — хокей", покреслений червоним олівцем: спортивні газети й журнали Харлан мало не конспектував. Одягнувся й сів до столу. Немає сенсу продавати Петрові меблі, бо потім доведеться швендяти по меблевих магазинах, підшуковуючи щось путнє. Харлан дістав угорський гарнітур не так давно, через знайомих у меблевій фірмі.

1 2 3 4 5 6 7