Якийсь дідок з очима божевільного причепився по дорозі до Петра Івановича, випитуючи, чи німців немає попереду. "Та одчепіться, діду, од мене, я знаю стільки ж, скільки й ви!" Ледь одв'язався, а люди сунули й сунули в безвість.
Вимотаний, як ніколи натомлений, ледь добравсь до райкому.
Райком зустрів його розчахнутими навстіж дверима, осиротілим пам'ятником Леніну. Вождь революції щосили стискав в одній руці свою кепочку, а другою сердито тикав у бік Києва: "Іуди бляді чкурнули! Туди!" — Ленін під гарячу руку і не таке міг сказати.
В приміщенні, кабінетах — сліди панічної втечі. Висунуті шухляди, перевернуті стільці. Вікна поодчинювані всі до одного — через вікна стрибали, чи що? "Не панікувати!.." Ну й ну!
На підлозі — якісь документи, підшивки газет. Затоптані так, наче по них табун коней прогнали. А в першого, в його кабінеті, у сейфі відкритому — гора райкомівських бланків. Бери і пиши що завгодно.
Вийшов з райкому пригнічений, не знаючи, куди далі податись. Що робити з печаткою, яка муляла в груди, весь час про себе нагадуючи? Знищити. Зарити у землю? А як потім докажеш, що не загубив або, ще гірше,— не передав німцям? Лишалася надія несмілива, що когось застане у виконкомі райради.
У виконкомі застукав лише сторожа.
Тикав печатку, просив дати розписку.
— Бог з тобою, синку, я й розписатись не вмію. Хрестики ставлю. Паняй у Київ, вони туди всі дременули. Там їх і знайдеш.
Тож не лишалось нічого іншого, як податись до Києва.
Вже за Житомиром капітан і два лейтенанти перехоплювали військових, при зброї і без, що втікали в напрямі Києва. Зупинили й Тимошенка.
— Кто такой? Документи!
Дістав посвідчення, подав капітанові.
— Прєдсєдатєль колхоза? Што ж, прєдсєдатєль, прідьотся нємного і тебе повоєвать. Задержим нємца до пріхода наших частєй.
— Дак я ж без оружія,— озвався несміливо Петро Іванович. Намагався говорити по-російському: раз чоловік говорить російською, то й ми до нього тією ж. Що ми, не люди?
— Нічаво... Лейтенант, бері єво вторим номером в пулємьотний расчот!
Цим несподіваним поворотом долі Петро Іванович був такий приголомшений, що на мить і про печатку забув. Його, голову колгоспу, ще й заброньованого, та в рядові!
Згадав про печатку уже в окопі, куди його привів лейтенант.
— Товаришу лейтенант, мне к капітану!
— Зачєм?
— По очєнь важному дєлу.
— Бєгі. Одна нога там, вторая здєсь!
Довго не наважувався підступить до капітана. Той, сердитий, вичитував сержанта:
— Ти хоть понімаєш, што такое позіция?
Врешті помітив Тимошенка:
— Чєво тібє?
— Товаріщ капітан, у мєня печать.
— Какая у чорта печать?
— Печать колхоза. Прімітє єйо, а мне дайте распіску.
— Да сунь ти єйо себе в задніцу! — оскаженів капітан.— Люді гібнут, а он с печатью распоносілся! Марш к пулємьоту!
І Петро Іванович як побитий підтюпцем вернувся в окоп.
Довго не міг прийти до тями. Образа пекла, аж щоки горіли. "Сказав би ти мені це в тридцять сьомому!" А тут ще напарник став бурчати, що чортзна-кого йому в поміч прислали.
— Ти хоч бачив, що таке кулемет?.. Я так і знав!.. Дивися сюди: ось в цих коробках стрічки з набоями, будеш мені подавати... Та не так, не донизу, а догори набоями! Розшолопав?
Кулемет стояв на бруствері, націлившись коротеньким рильцем на бруківку, що вела з Житомира. "Максим". Петро Іванович не раз бачив такий кулемет у кінофільмах з часів громадянської. Глянув донизу, на порожню поки що бруківку, що круто загинала праворуч, і тоскно й незатишно стало йому на душі.
— А що, наших військ там уже немає?
— Ха! Знайшов, де шукати наші війська! Змоталися всі. Нами дірку заткнули,— сердито сплюнув напарник.— Ти, я бачу, й пороху не нюхав?
— А ти?
— Нюхаю від самого кордону. Оце ти в мене вже п'ятий.
— Убило? — ледь не зойкнув Петро Іванович.
— Ні, по голівці погладило.
"А печатка? З печаткою як?" — подумав, холонучи, Петро Іванович. Уявив себе вже після бою: лежить, мертвий, а німець дістає з його кишені печатку.
— З такими командирами, мать їх за ногу! — вів далі тим часом напарник.— Війська підійдуть, аякже!.. Поки начухаються, од нас мокре місце зостанеться. Чуєш, гуде?
Попереду й справді гуло. Глухо й погрозливо. Продовжував горіти Житомир: весь небосхил затягнуто димом. Напарник висунувся з окопу, притулив долоню до вуха.
— Здається, танки... Підуть танки — хана!
Петро Іванович бачив і танки. У кіно. Не ворожі — наші. Все одно дивитися було моторошно, як вони чавили людей, наче комах.
І лєтєлі наземь самураї Под напором сталі і огня...—
залунала в голові бадьора пісенька про трьох наших танкістів. Петро Іванович аж головою мотонув, мелодію оту проганяючи, та вона лізла нахабно у вуха, гриміла у ньому.
— Як же ми од них одбиватимемось? — спитав розгублено.
— Кулаками! — буркнув напарник.
Петрові Івановичу стало зовсім незатишно. Намацав печатку. Вона ворушилася на грудях наче жива. І важкий, грізний гул. Од якого й земля двиготіла.
Танки!
І лєтєлі назємь самураї...
І тут Петрові Івановичу захотілося раптом до вітру.
— Ти чого вертишся? — спитав сердито напарник.
— Надвір...— згораючи від сорому, відповів Петро Іванович.
— "Швидка Настя"?.. Буває... Мотай в оті кущі!.. Та не засиджуйся! — гукнув уже в спину.
За окопами, в неглибокому вияркові, густо зеленіли кущі. Петро Іванович скотився у виярок, розсупонився, присів. Позаду вже аж ревіло. Ляснув переляканий постріл, хтось закричав: "Нє стрелять!" Печатка затіпалась, налякано в груди б'ючи, і Петро Іванович, підхопивши штани, дременув уздовж виярка. Куди завгодно, тільки подалі від окопів, де на нього чекала неминуча погибель, а печатка попаде ворогу в руки. І в спину била йому, штовхала рясна стрілянина, що знялася над окопами...
Він таки добрався до Києва і здав печатку, і вже київським військкоматом був направлений в діючу армію, і провоював майже три роки. Після третього важкого поранення інвалідом повернувся в рідне село і знову очолив колгосп, аж до виходу на заслужену пенсію. Перша дружина Петра Івановича так і не добралася з обома дітьми до сестри — десь по дорозі загинули, і Петро Іванович вже по війні одружився вдруге, на жінці скупій та ще й злій, яка його їла поїдом аж до самої смерті.
Ховали його всім селом, і люди хвалили на поминках:
— Гарний був голова. Строгий.
— А з нашим народом без строгості й ніззя...
Іще пригадували: коли помирав — марив печаткою.