Десь на третій день чи, може, й на четвертий, вийшовши вранці надвір, побачив о. Миколай пришпилений до дверей аркуш паперу.
Чорним обведена рамка, череп і кості вгорі, серп і молот внизу, а поміж ними — три фрази: "Поп! Убирайся к чертовой матери из Миргорода! Если тебе жизнь дорога. Даем 10 дней".
Тьотя Аня у сльози. Тьотя Аня стала благати переїхати подалі од Миргорода — їм скрізь будуть раді.
— Дитино-дитино,— сказав о. Миколай, провівши пестливо долонею по голівці дружини,— вони тільки й ждуть, щоб я одступився од Бога.
— Так вони ж тебе вб'ють! — зойкнула тьотя Аня.
— На все воля Божа. Без волі Божої й волосина не впаде з голови.
І як не плакала тьотя Аня, як не благала — пішов правити службу.
А на ранок — знову пришпилений аркуш паперу. Та ж сама траурна рамка, той череп і кості, ті ж серп і молот. Але слова тепер інші: "Поп! Тебе осталось жить девять дней!"
І так — кожного ранку. Вісім... Сім... Шість... П'ять... Чотири... Три... Два... Безжальний хронометр відраховував моторошні цифри, тьотя Аня зійшла вся сльозами, обхоплюючи щосили свого чоловіка. Не пустити!.. Затримати!.. Порятувати!.. Тьотя Аня ночі не спала, здригаючись при кожному шарудінні, а о. Миколай продовжував правити Божу службу, й голос його лунав усе натхненніше, все проникливіше.
У той останній день, в той страшний чорний день, обведений траурною рамкою ("Готовься, поп, к смерти!"), о. Миколай після служби проголосив проповідь про любов до ближнього ("Полюбіте і ворогів ваших!"). І, благословляючи парафіян, мовив:
— Прощайте, мої дорогі, Бог кличе мене до себе! І не побивайтесь за мною: я і там молитиму за вас милостивого Отця нашого, Вседержителя всього живого.
Того вечора як ніколи довго молився. Діти давно уже спали, лягла й тьотя Аня. Лежала в напрузі, не склеплюючи очей, здригалася од сухих ридань, благала подумки Бога: "Господи, спаси, порятуй!.. Візьми мене, Господи, а його не чіпай!.." А коли о. Миколай врешті скінчив молитись і приліг на постіль, прикипіла до нього всім змученим тілом своїм.
А серед ночі у дворі щось голосно тріснуло. Тьотя Аня, що була задрімала, схопилася — серце як не вискочить! — о. Миколай уже йшов до дверей.
— Не йди! — заволала пошепки тьотя Аня.— Не йди!
О. Миколай одчинив двері. Одчинив, став на поріг, і один за одним тріснули постріли.
О. Миколай упав як підкошений, в примарному лампадному світлі було видно, як із рота полилась чорна кров, він іще жив (кулі всі до одної вп'ялися в живіт, щоб "поп" не помер смертю легкою, а довше помучився), він іще дихав, і тьотя Аня метнулась надвір — кликати на допомогу людей.
Кулаки збивала, стукаючи у ворота, била, аж тріщали дошки: "Ой людоньки, рятуйте отця Миколая!" — вікна в хатах німо чорніли, за вікнами наче все вимерло.
Врешті озвався один із сусідів. Балагула Мошко, який не раз возив о. Миколая у віддалені села. Метнувся до стайні, впріг у воза коня, підкотив до їхнього двору.
Удвох перенесли на підводу непритомного о. Миколая. Мошко взяв коня за вуздечку, повів до лікарні, а тьотя Аня сиділа на возі, притримуючи голову чоловіка.
Вибігла чергова сестра. Вже втрьох занесли до лікарні, опустили на ліжко. Сестра одразу ж метнулась по лікаря.
Повернулась одна. Лікар, дізнавшись, кого привезли, відмовився йти до лікарні. Як його не благала богомільна сестра.
О. Миколай прожив до самого ранку. Лежав, стікаючи кров'ю. Тьотя Аня сиділа поруч, стискаючи його руку. І рука, що обпікала, поступово холонула... холонула... холонула...
— Я разом з ним помирала,— відповіла якось тьотя Аня матусі моїй. На її:
— Як ти, нещасна, в ту ніч і не збожеволіла!
III
Поховали о. Миколая біля собору. Поставили гранітний надгробок і хрест мармуровий поставили, і, як не дивно, і надгробок, і хрест стояли непотривожені (та й досі стоять) всі роки радянської влади.
І з ранньої весни до перших снігів на могилі о. Миколая завжди лежали скромні букетики квітів.
А ще: парафіяни, поховавши о. Миколая, замовили місцевому художникові ікону. І художник намалював о. Миколая з його добрим усміхом, й ікона висіла у притворі храму, і люди, заходячи, хрестились до неї. Аж десь у шістдесятих у соборі з'явився новий настоятель, уже промосковського штибу, зняв ту ікону та й знищив.
Оце, здається, і все, що я по крихті зібрав про о. Миколая.
IV
А дзвони гудуть... А дзвони гудуть...
І тими дзвонами озивається до мене безсмертна душа о. Миколая.
Великодень, двадцять сьомого квітня, дві тисячі третього року.