Може, на ньому гарапник отой знаменитий Юрішків висів.
Я запитав Івана. Показалося, що дійсно так воно й було:
— А де ж він си подів, гарапник тот?
— Та він там і висів так. А тільки жінка — не цеса, цеса вже в мене друга, а тота, перша, — спалила ци де го діла, Госпідь її знає. Я все, було як шо, то погрожую: "Чкай-чкай — от їк я тебе спарю отим гарапником". Бити не бив, лише так, на страх говорив. Та раз приходжу д'хаті, див'ю си на цвях — нема. "А де гарапник?" А вна мені: "А я видків можу знати? Ци мені лише діла за гарапником за твоїм си дивити?" Вже єк-сми питав, допоминав си… "Таже то памнєтка, — кау, — по дєдеві" — і не сказала.
— Але ше шо маєте по дєдеві? Оріжє йке, фантє.
— Та… таки так, шо си й не лишило нічо. От ґаздівство. Шо на дворі теж, а більш нічого.
— Пістолетів єких, пушок, тобівок, порошниць, ременів.
— Нічо нема, пушок, сказати, було в нас доста, лиш коли війшло тісарське право відбирати оріжє, ід нам теж прийшли. Напакували того доста, було шо нести. Та віддати усе тото старості, бо тогди вже старости настали. А витак за єкись чєс переказує тот староста, шоби дєдя прийшов забрав тото усе оріжє, бо дєдя тото собі усе вислужив. Лиш дєдя наш гонорні були. "Хто, — каут, — забирав, тот нехай і назад принесе". Так воно там і пропало. А тобівок, ременів — того не було в нас по багато. Дєдя не любили фантя пишного. Ремінь носили от найпустіший, такий, єк цес.
Іван показував звичайний гуцульський ремінь, що лежав на лавці (гуцули носять широкі ремені, вершків 8 і більше завширшки).
— Клапанчина старенька. Я й сам не дуже лакім до вбері, бо вберя їсти не дасть. Крисаньчина у мене бачите йка? Аби була. А дєдя і в люди ходив так, єк я оце сиджу перед вами.
Оповідали мені люди потім про цю охоту ходити убого. Трапилося якось щось таке в життю Юраша, що взяли його до кози й держали довго. І щось таке було, що навіть Гердлічка не міг звільнити свого любимця.
Тоді Гердлічка пустився на хитрощі. Почав кликати до себе гуцулів і велів їм хрести ставити на якімсь папері. Коли люди питали, що то за папір, Гердлічка казав, що се про нарізку нової землі людям. А дійсно то була петиція, в якій селяни слізно молили уряд випустити Юраша, бо нарід без нього зовсім погиб, заїли опришки.
І от цей папір плюс особисті клопоти Гердлічки, плюс іще, мабуть, щось — все це допомогло Юрішкові визволитися. Випустили його звідти у тому, у чому взяли. А брали його літом, а випустили лютою зимою.
Багато миль треба було пройти Юріштанові, щоби дістатися додому. Мерз він немилосердно у своїй пишній декоративній гуцульській убері.
І от раз, коли він ішов полями і вітер рвав із нього його дорогу крисаню з наголовником, з павами, готурами та бляхами, назустріч їхав "мужиченко" в плохенькій, але все ж зимовій одежі. І шапчина на ньому була обглодана. І що вартувала Юрішкова крисаня яких, може, десять банок, а проміняв він її за оту клапанчину діряву. Та з тої пори й ходив уже в ній до самої смерті.
Цікаво описав мені Іван годину смерті свого тата:
— Перед смертев то казали дєдя закликати сусідів та й віпрошєли си із усіма по тричі. А сиділи на постелі. Та як уже скінчили, каут: "А шо то, Одокійко, от єк би мигнуло мені в очех?" А неня каут: "А то, може, я тобі мигнула в очєх, бо я тут ходжу по хаті". — "Ой нє. То не ти мигнула мені в очєх". А неня тогди каут: "А може, тимунь, шо не віпрошав-єс си з дітьми? Ци би я їх не закликала?" А дєдя таки не зара відповіли. А витак каут: "Най і дут". Та й ми прийшли. То я поцулував дєдю в руку та й віпрошєв си дєдя зі мнов та й і згадав, єк то він укарав мене за рибу. А то так було. Шо то був вишний став, то протікало з него троха води та й зробив си мочєр такий. А йк повінь була, йшли води поверс тото, та й риби шос там ві впливло у тот у мочєр. Та йкос дєді не було вдома, а я зголоднів, та й ходив тим мочєром, та й шукав-сми риби. А то й видно, єк груззєм ходив. А дєдя єк си вернули д'хаті, та й зоздріли слід тот, та й си питают: "А хто то мочєром ходив?" — "Та то я, — кау, — дєдику, ходив". А дєдя шос були тогди люті. Бо то так було, шо іноді, єк дєдя добрі, то нічо, а єк люті, то тогди карають і за малу йку річ. То так гарапником дєдя добре мене спарив. А видтак, видів, жєлував, бо я сам си признав, а він так мене укарав. Та й перед смертев тото і згадав, ади!..
А витак каут до тих, до братів. Та так голосно дуже, бо покійний усе голосно, як усердит ци, говорив: "А ви, лайдаки, сякі та такі! Не я би вас просив, а ви шє мусите мене просити!" — таку гостру бесіду до них мав. Та витак, єк уже віпрошєли си цалком, тогди зачєли говорити до нас. Та довгу бесіду мали:
— А що ж казав вам дєдя перед смертев? Єку давав науку?
— Та я не можу тепер тото і згадати, бо мав-сми тогди шос із 15 років та й ми то не тримало си голови. Говорили за тото, аби були чемні, та й чужого не брали, та й си не збиткували із дитини малої…
"Аби си не збиткували…" А як же оцінював Юрішко перед смертю своє власне збиткування над людьми? І, мов у відповідь на мої думки, Іван сказав:
— А тот…чук, сусіда, шо то я казав, шо вни з дєдем запивали си по довго, каже: "А за тото, шо ви, Юрчіку, карали людей, ци не буде на тім світі гріха?" А дєдя тогди каут: "Єк на цім світі є правда, так і на тім світі, я гадаю, є правда. Єк карав кого, то лиш за неправду; за правду-сми нікого не карав, то я си того не бою". Та й довгу бесіду ше мали та йкос… ци вмирали, ци не вмирали дєдя. Бесідуют гостро, от єк ніби й нічо. Люди си товчут по хаті, одні виходє, єнчі у сінцьох сидє. Та усі ніби на шо чекают. А дєдя й каут ід'нені: "Ци не посидів бих коло вікна? Лиш шо я сам не годен зайти. І зсади мене на ковбчик". Та й неня і зсадили го з постелі на малий ковбчик таки коло постелі. Дєдя сіли, витак піднєли голов. "Одокійко, душко, притуль си ід мені". Неня взяли го однов руков за голов, а другов притулили ід собі. А дєдя тогди лиш: "Хи… хи… хи…" Три рази покєгли люфт[72] у себе і похилили си… Неня скричєли: "Йой, ГоспідкуІ Минає си!.." Люде поскочєли, поклали на постіль. Неня чимборше свічку засвітили. А дєдя вже нічого не могли казати, лиш так гостро хапнули свічку й… упокоїли си, дав би Госпідь с єтенський і нам так, із свічечков, перед престіл прийти…
Глибоке враження зробило на мене це оповідання.
Ходив я відтак дивитися на стави Юрішкові. Нема й сліду води. Позаростало все травою.
І сад без догляду запустів, перестарівся і давно вже не родить. Прахом пішло все добро Юрішкове.
Змалював я самого Івана й хату його з кількох сторін. Потім гостили мене трохи. Жінка Іванова так особливо ґречно якось мене припрошувала.
День згасав. Прийшов і Яцько отой. Відпровадив мене вже аж потемки до священика місцевого Попеля.
66
Дуже. В долах.
67
Жандармерія.
68
Гусари чи карабінери.
69
Сережки.
70
Як настановлено ревізорів, які стерегли, щоб ніхто не займався контрабандною торгівлею тютюну.
71
Котел на сироватку.
72
Повітря (нім).