Сумно їй, світ білий став немилий. Що б його придумати? Еге ж, придумаєш, коли голку поламала.
Мовчки заходить у чужу хату, мовчки спирається на одвірок.
— Що скажеш? — пита Ярина, Милуючись на себе в люстерко.
Валі ж уста замкнуло.
— Голку принесла?
І несподівано Валя починає схлипувати:
— Бери свою голку, бери! Поламану голку дала, обдурити хотіла... Хіба такою голкою нашиєш...— Ярина хоче сказати щось, але дівча схлипує ще голосніше й починає викрикувати: — Дивись, дивись! Поламану дала, совісті в тебе нема...
Ярина бере в неї голку, й справді вушко порване, як же це воно сталося? Либонь, позичала цю голку комусь, от і повернули таку. Ну, та в неї ще є...
А Валя задки-задки вислизнула за поріг і рада, що вдалось обманути Ярину, хутко погупотіла геть. А ще як згадала, що має до школи майже новісіньке плаття, перепійте з материного, то й зовсім їй добре стало, бо ніхто з дівчат такої обновки не матиме!
Із Харитею добре Валі й весело, з Надійкою добре, хоч і сумно, з Катрею цікаво, бо наговорить завжди такого, що тільки запам'ятовувати встигай. Але чомусь найкраще їй з Іваном. От інші діти хоч і граються з ним, проте побоюються, бо ж безбатченко він ізмалку, розбишакуватий. Після війни багато хлопців та дівчат у їхньому селі позалишалися безбатченками-сиротами, а от Іван — не такий безбатченко, бо в нього зроду батька не було. Тому-то його наче й зневажають усі.
Але Валі з Іваном добре, і вона має його за свого товариша. Він старший, у колгоспі йому вже й коней дали, їздить він, то не завжди його можна дома застати.
На Івановому подвір'ї всякої всячини навалено: тут якісь ресори, колеса від машин, металева кабіна, німецька висока двоколіска і ще різного мотлоху повно. Нащо воно Іванові, і сам до пуття не знає, проте за своїм добром пильно стежить, щоб ніхто там нічого не повідкручував та не поцупив часом.
— Іване! — кричить Валя, загледівши його кучмату голову.— Ти живий-здоровий?
Він оглядається — дивляться на Валю коричневі золотисті очі, а чоло сяє від поту й натхнення.
— Тобі знов дома не сидиться? — питає буркітливо, коли вона підходить ближче.
— Шило загнали мені,— відказує материними словами.— Устимко на тебе не поскаржився батькові?
Іван, порпаючись серед якихось гайок, не відказує, але з його байдужого вигляду неважко здогадатись, що ніхто на нього не скаржився.
— Такий хвастун,— сокорить Валя.— Дав мені раз лизнути цукерку, а другий раз уже не можна!
Проте Іван мовчить, дуже, видно, заморочило його оте залізо.
— Слухай,— насідає Валя,— ти зовсім отетерів, га?
Він знову заливає її сяйвом своїх коричневих золотистих очей, мовляв, чого тобі забаглось од мене.
— Ходімо осині стільники драти,— пропонує Валя.
— З тобою? — і дивиться так, наче оцінює.
— Зі мною! — твердо відказує, а відвага її під тим поглядом в'яне.
Він спокійно відвертається і береться клепати. Вона ще помітніше гасне, але зненацька Іван одгортає з лоба чуб і, усміхнувшись приязно, погоджується:
— Ну що ж, ходімо!
Забиватись далеко не треба — Валя вже давненько застерегла осині рої біля хліва в Остапчучки, вистежила, куди ті оси й літають, куди залазять. Вони з Іваном зупиняються віддалік, розглядають, чи не видно де господині, бо вона сварлива, хіба ж дозволить, щоб вони стріху руйнували. Про Остапчучку кажуть, що в неї льоду посеред зими не випросиш, що вона сама для себе шкодує, а для інших — то й поготів.
Скоро помічають: Остапчучка замикає хату і йде з двору. Ще трохи виждавши, вони задвірками та пригинаючись пролазять на обійстя, далі шасть, лопочучи босими ногами,— і вже біля хліва. Завмерли, озираючись на всі боки та переводячи подих. Ніде нікого, тільки по високій, невитоптаній траві тітчиного двору вітерець пробіжить — і замре, пробіжить — і замре.
— Он там їхній лаз! — шепоче Валя, показуючи на крокву, що стримить із-під стріхи.
Під стіною стоїть тачка, й Іван за дишло підтягує її ближче. Хутенько знімає сорочку, обмотує руку, щоб оси не пожалили, а потім на тачку — і вже суне руку під крокву.
— Ну що, є? — нетерпеливиться Валі.
Він повертає до неї пісне обличчя:
— Лаз є, а дістати нічого не можу.
— А давай спробуємо з хліва,— радить Валя, помітивши у відчинені двері велику купу торфу під стіною.
Незабаром зникають у хліві. Але щойно Іван здерся на купу торфу, як під ним усе розсипалося, розповзлось, і опинився він унизу. Взялись вони той торф складати, а що в кутку трохи галуззя лежало, то й галуззя кинули на купу.
— А що це ви, діточки, робите в мене? — почулося над їхніми головами.
Вони отетеріло звели очі — в дверях стояла огрядна Остапчучка, закриваючи собою весь білий світ.
— А ми вам торф складаємо, тіточко,— знайшла що відказати Валя й аж сама почервоніла від тієї брехні.
— Хто ж це його розсипав? — солодко так запитала Остапчучка й губи свої склала тоненько. Гострі вони в неї, наче два наточені ножі.
Тоді Іван візьми й признайся:
— Хотіли осиного меду покуштувати...
А вона ще солодшим голоском запитує в нього:
— Хіба ж ви не знаєте, що оси меду не носять, тільки їдять?
— Та от вона мені казала, що носять,— і показує: на Валю.
— А ти, лобуре такий, і повірив їй?.. Я вже давно запримітила, що ви товчетеся біля мого двору, тільки ніяк собі в голову вкласти не могла, що це ви замислили... Ану ходімо в хату!
Спробуй утекти, коли тебе міцно схопили за сорочину та за плаття. Можна б і спробувати вирватись, але тоді доведеться додому прийти голим, бо сорочка та плаття так у тітчиній руці й зостануться.
На стінах у хаті — образи та вишиті рушники. Долівка недавно змащена й тхне кійськими кізяками. Стелю підпирають два стовпи, змащені білою глиною. Охайно і чисто, видно, Остапчучка любить лад у всьому, й мимоволі Іван та Валя почуваються ще незатишніше й боязкіше.
— Сідайте,— каже Остапчучка й показує на ослін.
Вони несміливо вмощуються на краєчку. Що вона збирається робити з ними? І треба ж було іти по ті стільники до чужого хліва! Коли Остапчучка виходить у сіни, Іван докірливо дивиться на Валю, а вона опускає голову, щоб уникнути його погляду.
Тітка повертається до хати, несучи полумисок. Ставить полумисок на стіл, кладе дві великі скибки хліба.
— Ану підсовуйтесь ближче!
Валя з Іваном боязко підсовуються, в полумиску іскриться мед, його небагато, але мед так принадно пахне, що у Валі на очах мало сльози не виступають. Іванові губи зненацька розповзаються в усмішці, і він зубами прикушує то верхню, то нижню, наче ту усмішку хоче згризти.
— Беріть хліб і пригощайтесь,— припрошує Остапчучка і, стежачи, як вони беруть скибки, як боязко вмочають їх у мед, як обачно несуть до ротів, провадить: — У мене його трохи зосталося, ще довоєнний, то доки тримати? Тримала, бо часи такі скрутні були, а тепер, може й легше вестиметься, то ви їжте.
Вони як понахиляли голови над полумиском, то й не підводили їх. Мед був такий солодкий, що язик прилипав до піднебіння і ним було важко ворухнути в роті.
— Дала б вам трохи з собою, але де ж візьму, коли в самої уже нема... Їжте, мені не жалко.
Полумисок спорожнів, а вони витирають його скоринками, наче можуть іще нашкребти. І голів не підводять, щоб часом не стрітися з тітчиними очима.
— На здоров'я,— каже Остапчучка й береться мити полумисок, так ніби його й справді треба мити.
Діти сидять на ослоні. А що господиня вже не звертає на них уваги, бо нею почали крутити її хатні крутани, то вони поволеньки встають, поволеньки виходять надвір, а потім, у кущах досхочу наговорившись про те, який то смачний був мед в Остапчучки, розбігаються хто куди.
Через село протікає маленька річка Білоус. Вона мілководна, спокійна, хвилі на ній бувають тільки у великий вітер. З неї п'ють воду коні й корови, жінки вибілюють біля неї полотно, а дітлахи купаються. Не купаються, а в болоті бабраються, виваляється котре в грязюці і, чорне, бігає берегом, як мара, регоче.
— Валю, ходімо до річки,— каже Надійка.
І вони йдуть до Білоусу. Скільки полотна настелено в траві, ніби то сонце повимощувало білі стежки по зеленому роздоллю! Полотно пахне річковою водою, жабуринням, так і хочеться ступити на нього й пробігти. Але як же ти пробіжиш, коли сліди залишаться, а потім ще й дістанеться від котроїсь баби.
Квіти цвітуть. Чим далі йдуть над Білоусом, опинившись на околиці села, тим густішає трави, луки ширшають, а квіти пишніші стають та духмяніші. Валя з Надійкою рвуть, уже повні оберемки в них. Шкода, швидко в'януть, та й нести вже важко. Викинути? Але й викидати не хочеться. То вони їх кладуть на самому березі так, щоб стебла могли пити воду.
Ген коні пасуться, табун широко розійшовся; двоє забрело у воду і стоять собі, наче стежать за течією. Валя з Надійкою підходять ближче і, полягавши в траву, розглядають коней. У Надійки бліде, зосереджене обличчя, вуста міцно стулені. Валя хотіла б одгадати, які думки рояться в голові подруги, але хіба вгадаєш?
— Ти їздила верхи на конях? — озивається Надійка.
— Ні, я тільки на возі.
— Хотілося б верхи проїхати,— журливо каже Надійка.— Я ще ніколи не їздила верхи.
— То спробуй! — радить Валя.— Бачиш отого чалого? Він зовсім плохенький, не скине.
Надійка не відповідає, чоло її повите зажурою.
До них підходить Жук, що доглядає за табуном. Він зросту невеликого, як хлопчина, і весь такий чорний, наче його в сажі викачали. Очі теж чорні. В селі його звуть циганом, бо він любить коней, спав би з ними і їв.
— Що скажете, дівчата?
— Покатайте нас! — просить Валя.
— Е-е, дівчата, це ж лошаки, хто на лошаках їздить? Ще спини їм поламаєте.
— Не поламаємо... Чалий же не лошак.
— Чалий не лошак, але його під сідлом натерли так, що гріх на ньому їздити.
І йде собі від них. Валі ще кортить крикнути йому, щоб покатав, та хіба послухає. І вона штурхає Надійну під бік:
— Ти проси!
Надійна ж просити не хоче — горда вона. Просили в Жука, він не схотів, то скільки ж благати?
Славно серед луків, особливо коли горілиць ляжеш і очі втопиш у небесній блакиті. І здається тоді, що ти однесенька на цілому світі, що синь ота залила тебе зусібіч, і ти пливеш у ній, і ти дихаєш нею.
— Знаєш, про що я мрію? — тихим голосом озивається Надійна.— Хотіла б усеньку землю обійти, щоб надивитися на все. Де що робиться, де як живуть.