Бувало, хтось пасе гусята, а вона теж на моріжку, допомагає. Буває, дитина йде в магазин по хліб, а Кривенька Галинка, то накульгуючи по землі, то конвульсивно перелітаючи в повітрі, супроводжує до продуктового ларка, наче гнана хазяйськими клопотами.
Поступово розчулюючись, я згадав, як одного разу Кривенька Галинка завітала й до мене. До всього цікава, хоробра, скалічена ворона якось навесні злетіла на моє відчинене підвіконня. Стала між вазонами калачиків і цикламена, витягнула лискучу шию й гостро дивилась у кімнату й на мій письмовий стіл.
— Здрастуйте, — чемно привітався я лагідним пів-
голосом, щоб не сполохати. ,
Кривенька Галинка шкрябнула пазурцем полущену голубу фарбу на підвіконні, й точена її голівка здригнулась так, наче кивнула у відповідь.
— Усе бачила, тільки не бачила такої дивовижі, як я,— всміхнувся я іронічно.— Що ж, подивись, коли не знайшла веселішого заняття.
Кривенька Галинка дивилась, і її випуклі вічка то сивастими ставали, то чорно-смородиновими.
— Може, їсти хочеш? Ось зажди хвильку...
Поки я ходив на кухню по хлібні крихти — Кривенької Галинки на підвіконні не стало. І я чомусь пошкодував, що ворона зникла... Згодом часто згадував, як вона навідувалась, і любив слухати будь-які розповіді чи згадки про Кривеньку Галинку, бо, на диво, кожне в селі знало скалічену пташку, і в розмовах не обходилось без споминів про неї.
У вухах і досі стояв гуркіт отієї безладної музики, яку діти добували з найрізноманітніших інструментів, навіть із транзистора, і маячіла перед очима їхня процесія.
Знову спробував зосередитись на своїх колишніх поїздках у Карпати, щоб, зрештою, вивести на папері перший рядок спогадів, але...
Поріг переступила тітка Горпина.
— Свіжоздоєного молока вип'єте? — Вона тримала глечик у руках.— Сусідка принесла... Ранкове, в погребі тримала...
Коли я випив склянку прохолодного молока, тітка сказала:
— А знаєте, поховали за цвинтарем.
Навіть не сказала, кого саме поховали, та я зрозумів, що Кривеньку Галинку. Виявляється, в цю хвилину ми обоє думали про неї.
— І промови казали...
— Які промови?
— Хіба діти не придумають? Такі, як на цвинтарі кажуть над небіжчиком.
— А вони над Кривенькою Галинкою?
— Ага, над нею.
Вже вечоріло; вітер угамувався, не куйовдив клена; сонце не било в очі крутим потоком променів. Я напружив слух, прислухаючись до вулиці, проте знадвору долинали тільки півнячі переклики та мукання голодного теляти, що просилось до корови.
А що саме хотілось мені почути?
Подався в луги, що чорніли чорними торфовими ямами. Поміж земляних насипів-кучугур горбатіло два гусеничні трактори, над якими стрімкими, гострими веретенами літали вечірні ластівки. На близькому обрії темніло сусіднє село, до якого верхи на коні поволі посувалось двоє — дядько, а за спиною чіпко примостилось дитя. Імлисті небеса здавались бездонними, здатними вмістити значно більший світ, значно багатшу землю.
Пусткою віяло не тільки з небес, а й із моєї душі, і ця пустка була схожа на ту, яку викликає відчуття раптової втрати.
Як щось далеке й несправжнє, згадались мої нинішні спогади про Карпати — де вони, ті гори, ті урочища й полонини, де ті люди? Видавались безплотними, риси їхні звітрились так, як звітрюється камінь-піщаник. Начебто я силкувався розказати про них не зі своїх вражень, а з чужих розповідей.
Полотно лугу слалось біля пшеничного лану, й тут поміж колосків росло стебельце маку. Пелюстки ледь здригались, похлюпуючи густою кров'ю, і довгі темні тичинки на їхньому тлі вражали якимось по-рослинному висловленим, наївним і щирим, трагізмом. Печаллю світилась квітка маку у вечірньому полі, і я здивувався: чому так? Адже здається, ввижається, а насправді квітне мак без будь-якої печалі, без будь-якого наївного та щирого трагізму.
Я повернув до села стежкою поміж запорошених полинів і вже чимало пройшов, несучи в собі пустку, як раптом знову згадався мак у пшениці, згадалась та печаль, яку я зумів відчути в квітці,— і я мало не спіткнувся, осяяний здогадом.
Усе через неї, Кривеньку Галинку.
Я навіть не хотів запитати в себе: хто ж вона така, Кривенька Галинка, щоб раптом усе переінакшилось мені в цей день? Переінакшився світ довколишній і світ у єстві моєму. Не запитував, бо не потребував ніякої відповіді.
Бо хто, скажіть, міг відповісти красномовніше й вразливіше, ніж ота стеблина маку в пшениці, ніж його квітка своїми тремтячими червоними пелюстками...