Вже й зозуля подалась на чужину, як і її ненажерливі діти, вигодувані по чужих гніздах та чужими матерями.
А соловейко, званий синьошийкою, чи ще варакушкою? І відщебетав, і дітей вигодував по чагарникових луках та купинястих болотах і разом із дорослими пташенятами відлетів десь у кінці вересня чи й на початку жовтня.
А пугачі, сови, сичі? А дрімлюги, сиворакші, одуди? А рибалочки голубі? А стрижі чорні? А жовті чаплі і кваки?
Повідлітали разом зі своїми піснями.
Погожого ранку раптом іній засріблився на кожній травинці, і, наче ставши металевою, трава потвердішала, потріскує під ногами, як вафлі. Обібравшись іскристим інеєм, все довкола здається ялинковими прикрасами, новорічною феєрією. А якими свіжими видаються чорнобривці на городі, айстри!.. Згодом, відігріті денним сонечком, вони почнуть в'янути від тих шпарких поцілунків нічного морозу, а тепер ось, зодягнені в іній, ще усміхаються, радують зір.
І добре в такий ранок іти по опалому листю. Його килимами застелено вулиці, садки, гаї. У лісі весь діл покритий рудим, як випалена глина, листям дубів. Ідеш, а воно і шелестить, і шарудить, і скрикує, і зітхає. То скаржиться, то зойкає. А то раптом почне звірятись тихеньким дитячим шепотом. А то почне ткати і ткати печальну мелодію, мелодію-скаргу, і вже вона змінилася за якусь мить не музикою, а какофонією, вибухом шаленства, нападом істерії... І знову — довірливе звіряння, золота розповідь холодних березових чи осикових уст, що опали додолу.
Скільки в такий ранок наслухаєшся, скільки зрозумієш, принесеш у серці. Принесеш у серці, а воно ще довго густиме, як вулик, ще довго озиватиметься тобі голосами осіннього лісу, нашіптуватиме тобі устами березовими, устами яворовими, устами тополиними... Й незмінно стоятиме перед твоїм зором, як срібний осокоровий листочок (листочок-смертник, листочок-камікадзе) зривається з гілки в усвідомлене, в затяжне піке...
У полях уже посходили вруна озимини — тоненькі шпильки повитикалися з чорнбго грунту: мовби цупке, добротне сукно прострочено швейною машинкою. Яка кравчиня, яка швачка так невсипно працювала, недосипаючи, а то й, можливо, недоїдаючи? Ім'я цієї турботливиці, господині, трудівниці — людська праця.
Не скрізь іще й зорано, то трактори горнуть скибу до скиби, прокладають борозну за борозною. Оця осіння оранка поля на зяб схожа на читання книги землі. В книзі необмежена кількість сторінок, їх треба гортати й гортати, дошукуючись первісного змісту, який, либонь, полягає в благодатній родючості, в одвічній плодотворній сназі.
Подекуди ще позалишалися скирти й ожереди соломи в полях, і на цих високих пам'ятниках спочивають не тільки запізнілі перелітні птахи, а й, здається, в надвечірніх сутінках дрімають обважнілі хмари.
Сутінки уже наступають швидше, ніж іще зовсім недавно, і в їхніх квапливих приходах криється погроза майбутньої зими. Тепер усе — бадилина, пташка, кущик — звикає до життя в сутінках, і в цьому своєму житті вони вже видаються якимись іншими, одміненими: і загадковішими, й таємничішими. І начебто прибрали якоїсь чудної сутності, яка вже належить сутінкам, темряві, хоч, звичайно, й не розпрощалися з тією сутністю, яку являють нам за денного світла.
І в непроглядному оксамиті нічного мороку коштовними каменями рідкісної краси палахкотять у небі зірки. Творячи безліч знайомих і незнайомих сузір'їв, вони крижаними вогнями мерехтять у похмурих високостях, і в їхньому одвічному незмінному розташуванні, як і в їхньому шаленому мерехтінні, можна вловити розповідь про інші світи, розповідь про незнане буття — ось тільки як перекласти їхню мову на звичні поняття, осягнути за допомогою наших земних реалій?
Трапиться сонячний день у жовтні — і бджоли пускаються в свої останні обльоти. Бо, почавши квітнути ще ранньої весни, навіть під снігом, природа остаточно завмирає лише з настанням холодів, і зараз, у їхній переддень, іще можна надибати цвіт. Не такий пишний та яскравий, як улітку, але все ж таки й на ньому можна назбирати перги й нектару, повернувшись до вулика зі взятком.
Журливі ці пізні обльоти бджіл, і в музиці їхній уже немає тієї сонячної сили, яка дзвеніла раніше. В бджолиній мелодії чується згасання, в ній начебто уже бринить її майбутній зимовий сон.
І пасічники вже готують свої вулики до зимівлі.
Стежки, якими було стільки виходжено весною і влітку, стежки, які, либонь, самі водили, бо наділені такою владою над людиною, стежки, які начебто були сонячними струмками в берегах зелені... Вони теж були багаті весняною чи літньою пристрастю, вони теж звучали, грали й співали, вони були відданими побратимами й посестрами, вони були доступними ключами до звабливих таємниць світу — й саме цими ключами безліч таємниць відкривалася, ставала доступною, досяжною... Вони, навсібіч снуючись по рідній землі, схожі на людську долоню, помережану калейдоскопом зморщок, і так добре було почуватись усемогутнім хіромантом, здатним прочитати їх, а відтак і долю свою вгадати й передбачити.
Тепер стежки начебто прив'яли, як і все прив'яло о цій порі. Стомились, розчарувались? Ні, а просто, позбувшись чогось молодого й безпосереднього, надбали інший досвід. І цей досвід додав їм спокою, й тепер вони вже здаються не струмками сонячними в зелених берегах, а павутинням тиші... так, павутинням, зітканим із тиші. Й ведуть вони в осередки польового мовчання, в лісові князівства заціпеніння.
Ось сухий і дзвінкий, мов спартанська колісниця, прокотився по стежці листочок, промайорів, пробагрянів — і впав, бо вітерець угамувався.
Ось викотився на стежку клубок колючок, і цей клубок сіро-зелених голок, виставивши кумедний писок їжака, звернув на узбіччя, зник у шерехкому бур'яні.
Ось тонка павутинка пролетіла над стежкою, кволе біленьке волоконце, яке, мабуть, посіклося з кіс бабусі-осені...
Денна полуднева мла, яку ні темною не назвеш, ні світлою. Вона стоїть між землею і небом, її вщерть наллято в вінця обрію. Повітря густе — і від вогкості, і від тлумовиська запахів, якими зараз дихає все, особливо ж опале листя. Міцний дух спирту, стійкий дух розкладу, але цей розклад — бадьорий і здоровий, іще не нагадує про гниття. В селищі чорніють покрівлі будинків, чорніють ялини, вільхи. І посеред цієї похмурості в густому повітрі, насиченому тліном і випарами грунту, ясно й чисто горять берези.
Їхнє дрібне листячко, жовтими вогниками прикрасивши в'юнке віття, ледь-ледь тріпоче, створюючи видимість настрою. Кожна береза, яка нині трапляється, це тихе і спокійне багаття, що рівним полум'ям знімається догори, обтікаючи білий стовбур.
Ці берези-багаття осявають похмурий день другої половини жовтня, й на загальній картині селищної природи постають вагомими, акцентованими мазками.
Димить подекуди листя, згорнуте в купи. Димить по городах, по дворах, за ворітьми на вулиці. Дим стелиться низько, йому важко сотатись у густому повітрі, і, змішуючись із іншими запахами, він додає їм особливої гіркоти.
Густими табунцями темно-зелених баранчиків купчиться по обійстях і цвіте мороз. Його дрібні квіточки, сині і фіолетові, мовби плавають на хвилях, і їхнє скупе цвітіння — мовби сніжинки, мовби застиглі блискавки на похмурому тлі...
Гілля яблунь по садках уже голе-голісіньке, та подекуди, на пізніх сортах, іще біліють та рожевіють плоди. Вони пообнизували кулясті крони так, як уже взимку їх обниже зграя снігурів, граючи веселковим оперенням.
Яблука, налляті холодним соком, світяться, і їх видно здалеку. Ото йдеш, поглядаєш по садах, і радісно стає, коли там і там примічаєш ці воскові ліхтарики, що ллють рівне, дозріле світло — і вдень, і вночі не перестають горіти.
З кожним днем осені їх усе меншає по садках, і вони видаються все яскравішими і принаднішими, бо — серед вогкої пустки саду, серед голого гілля — набирають усе більшої несподіваності. Такі звичайні й прості, такі милі, такі рідні.
І якщо порівняти яблуню з галактикою, то пізні яблука на такій крислатій галактиці сприймаються за сузір'я, за грона зірок.
І вже тоді, коли зовсім облетить листя, коли відсріблиться ніжний ранковий іній на схопленій морозцем землі, коли все відчутніше дихатиме в обличчя зима, то на гіллі деяких рідкісних яблунь і далі висітимуть яблука, світитимуться, мерехтячи восковою стиглістю і чистими рум'янцями...