Тітка несла поперед себе ще більший оберемок зілля і, коли вийшла на берег, од неї густо війнуло дурманним, бентежливим духом рослинного царства.
— Де ви були? — поспитав.
— А там,— і кинула на землю той оберемок, він зразу ж розсипався, вологі стебла різко та свіжо зблиснули.— А там,— знову повторила Джусиха, киваючи головою на темну стіну очеретів, які заступали від Володі всі таємниці цього болота.
— Вже годі?
— Та, либонь, годі,— відказала Джусиха й стала вибирати місце, де б помити заболочені ноги.— Там того зілля, всю землю можна було б устелити.
— А навіщо її встеляти? — не втямив.
— Бо ж неділя зелена...
Потім Джусиха сиділа й відпочивала.
— У цьому болоті,— розказувала вона,— колись пан утопив дві бочки золота. Вже скільки не шукали їх, а знайти не могли.
— А чого ж він їх утопив?
— Бо тікав, бо непереливки було. Мабуть, думав, що повернеться коли-небудь та забере. Але ж не повернувся... Вже, либонь, і помер на чужині.
— А золото не зогнило?
— Та ні, золото не гниє.
Потім ішли вони додому. Джусиха несла велику в'язку, а Володя — маленьку. Проходили біля ставу, то бачили їх хлопці, і Катеринченко бачив, але Володя вдав, що не помітив нікого. Коли він був із Джусихою, то почувався надійно та впевнено, знав, що ніхто не посміє ні зачепити, ні прозивати. Бо Джусиха й заступиться за нього, і обстоїть. Вона вже не раз од собак рятувала його, а що вже од хлопців!..
Володя намірюється з тією в'язочкою йти до Джусихи, проте вона каже:
— Ні, це твоя доля. Занеси додому та встелиш собі.
Ну, він і встелив у кімнаті біля свого ліжка. Побачила мати, наказала прибрати, бо, мовляв, де це видано, щоб підлогу засмічувати? Володя послухався, визбирав зілля і постелив за хатою, там у нього між безів було таке місце, де він ховався, коли йому гірко ставало. Тут лежали в нього поназбирувані скрізь баночки, пляшечки, кремінці, дротики, черепки та інша всячина, про яку й не розкажеш.
Розстелив зілля, вклався на ньому — і в блакитне небо пустив свої очі. Так і заснув.