Навіть Ганя Хутірна, така неприступна й непримиренна, що й рідну матір могла б витягти на засідання такого виїзного суду, всміхалась очікувально. Васянович загострював вуса кощавими, наче аж полірованими, пальцями.
— То, слава богу, йдіть уже,— мовила Зінька,— бо правду казала, що нема чого на стіл поставити.
Суд дружно спохмурнів і почав висовуватись із хати. Учитель на пенсії Макар Хомич, прощаючись, подав пергаментну руку хазяйці:
— Щастя вам, Зінько Максимівно! Тепер ви на порозі нового життя!
Вже надворі Васянович сказав ображено:
— Своєї суботи не пожаліли для неї, а вона... Ох і народ у нас!.. Так і не зуміла по-справжньому оцінити нашого міроприємства. А, здається, пройшло непогано?
— Добре,— згодилась Ганя Хутірна.— От чи Зінька зуміє оцінити...
— Мабуть, по достоїнству й не оцінить.
Уже посідали в машину, шофер Петро Шевчик сказав:
— Не тільки ноги, а й душа затерпла, чекаючи вас. Довгенько!
— А нам, Петре, свого часу не шкода,— озвався Васянович.— Бо для загального добра.
— Свого, може, не шкода, то хоч пожалійте чужий.
— А ти, Ганю, гарно оформ протокол і даси нам на підписи. Без підписів протокол буде недійсний... Тепер, Петре, газуй до Федора Хруща, він, ірод, позавчора напився і знову жінку свою побив, дітей порозганяв із хати, йому теж треба організувати виїзний товариський суд, він до клубу на наші запросини квапитись не стане.