Учитель гребе на якомусь чорно-фіолетовому човні; на ньому блискучий дощовик, високі гумові чоботи.
— А я нічого не надибав,— скаржиться вчитель.— Теж хотів би врятувати, хоч би одного, та все не можу знайти. Як вам тільки вдається?
— Та як...— відповідає батько.— Пливу, а вони сидять.
— А для мене чомусь не сидять,— скаржиться Григорій Іванович.
— А то вже як для кого...
Та й — у різні боки. Старий учитель до підмитої копички сіна попрямував, а вони — до поля ближче, туди, де рядочок верб сивіє. Іноді човен шурхотить по дну; іноді батько навіть у воду стає, так мілко, й підпихає човна вперед. А поміж вербами, де й калинових кущів темніє кількоро, і грушка якась дика, і терен,— надибують дядька Саву. Теж у човні, веселоокий, вид його пашить здоров'ям.
— Ловите? — оддалік кричить Сава.
— Та ловлю,— підпливаючи, відказує батько.
— І що? Фіть — виграв, фіть — програв? — питає Сава й регоче.
— Булаха здибав, то він і не бачив нічого...
— А-а, той і не побачить нічого! — І каже гордо: — А я тих зайців стільки бачив!
— Де ж вони? — дивиться батько по його човну.
— Не беру! — безпечно відповідає дядько Сава.— Що мені з них? А нічого! Отам,— показує веслом,— назбираєте, як грибів...
— Чого ж ви повінь цю толочите? — дивується батько.
— Хе-хе! — підморгує веселоокий Сава.— Якби не було потреби, то й не толочив би!.. Зайці тепер які? Кістляве, голодне, дивитись на нього не хочеться. Хіба на ньому шкурка? Тьху!.. Здохлятина, а не шкурка! — Він ледь-л.едь піднімає над човном великий мішок, у якому ворушиться щось живе.— Ось що маю! Лисицю!.. Хвіст у неї пишний! Ха-ха!..
— Та який там у неї хвіст... Теж облізлий...
— Зате лисиця! Може, козеня яке дике зловлю... Торік кількоро тут попалось...
— А лисицю... випустите?
— Хто ж лисицю випускає? Це хижак! — щиро дивується дядько Сава.— Як же це? Ви зайців урятуєте, а я лисицю? Навіщо ж тоді зайців рятувати, коли я лисицю випущу? Е-е, ні, якщо вона в моїх руках, то вже в моїх!.. Якби ще козенят побачити! Не здибались вам?
— Та начебто ні...
— Що ж, у гай подамся, хоч важко там гребти поміж деревами, та спробую.
Коли відпливали од дядька Сави, поспитав Орчик у батька:
— Чом же він зайців не бере?
Батько задивився вбік і нічого не сказав.
— А козенят поріже?..
Батько аж скинувся:
— Нехай спершу наловить!.. Дядько Сава дуже доскоцький, колись таки попадеться.
Дивно плисти там, де недавно ходив стежкою, де, знаєш, трава й квіти ростуть. Щось є в цьому несправжнє — ніби приснились тобі й повінь оця, і врятовані зайці, і похлюпування води під веслом. Та й вода наче аж не зовсім водою пахне, а бур'янами луговими, болотною рослинністю, землею недавно затопленою. Дивне враження залишається в Орчика від цієї подорожі. Чи не тому й сняться йому такі сни, ніби пливе в човні в своїй хаті поміж столом, скринею та лавою, потім і в полі пливе, і в лісі?..
Вже вечоріє.
— Тату, бачиш, ген-ген видно...
Батько зводиться, придивляючись. Є там щось чи ні? Далеко добиратись, а, либонь, стримлять заячі вуха поміж лози.
Пливуть. Однак скоро зупиняються — не заєць то, а штурпаки обламані. Орчикові ніяково, що підвів батька, але той нічого не каже, і вони повертають назад. Добре посуватися по сірій скатертині, що застелила світ аж-аж до їхнього села. І навіть річку застелила ця скатертина повені — не видно її, наче й не було. Добре плисти поміж деревами, сумирними й причаєними, задивились вони собі під ноги, немов аж здивовані тим, що мають оце в хлюпавиці мокнути.
Зайців випускають на згірку за селом. А вони начебто й тікати зразу не хочуть: пробіжить неохоче, зупиниться й озирається, ніби запитати щось хоче. "Біжіть, біжіть,— думає Орчик.— Та не будьте такі дурні, більше не потрапляйте в повінь. Ну, повизбирували ми вас, а якби не ми з батьком? Бачте, дядько Сава такий, що руки не простягне, хоч би там і що з вами, а зі старого вчителя пуття ніякого, бо він старий... Тікайте, тікайте! У поле — воно широке, по горбках тримайтесь, а в яруги не заскакуйте, бо в яругах ще сніг не порозтавав, ну, біжіть..."
Мішок порожній, наче й не було в ньому нічого, а поле голе й сіре. Живе в Орчикові оте недавнє збудження, що народилось як вивуджували вухатих небораків по затопленій долині, ще тремтить у грудях од радості, від спогаду, як щойно випускали їх у білий світ,— а вже й непорозуміння сповиває його розум: чи не привиділось усе це, чи не приснилося? Бо ж іщез останній заєць у чорних скибах ріллі, пустельно скрізь, голо, сутінки вечірні притрусили доокілля...
А тому повертається Орчик у село наче якийсь аж спустошений. Так йому на душі порожньо й легко, як буває після того, коли добре виплачешся. Чи як вийдеш після хвороби вперше надвір: увесь світ такий добрий і лагідний, а єство твоє приймає все в цьому світі, бо спрагло по ньому і засумувало.
На околиці здибують Булаха Григорія Івановича, він саме повертається додому. Старий учитель позирає на них свіжими, глибокими очима, і весь його вид сяє втіхою.
— То що? — питає в нього батько і вказує рукою на звечоріле багатоводдя, з якого вони щойно випливли.
— А що,— всміхається Григорій Іванович.— І ми знайшли дещо...
— Чи не вовка часом? — гукає батько.
— Не вовка,— й собі гмукає Григорій Іванович,— а оце маленьке й хирляве, зовсім нікудишнє.
Сягає за пазуху, дістає за вуха геть зовсім дрібне зайченя. В зайченяти переляканий вигляд, облізле воно, справді-таки нікудишнє.
— Випускати не буду,— ніби відповідає Григорій Іванович на німе батькове запитання.— Хай дома в теплі відігріється, хай оклигає, а там і зовсім завесніє.
— Дивіться, щоб його кицька не з'їла,— пускає батько шпильку.
— Зуби поламає... А ви завтра попливете?
— Роботи ж у мене скільки,— зітхає батько.— Хтозна...
— То я і ваших зайців повизбирую,— обіцяє старий учитель.
Тепер уже батько всміхається. Не каже більше й слова — і так розходяться.
Цілу ніч сняться Орчикові широкі весняні води, сняться затоплені поля, по яких пливуть дивовижні ожереди соломи під сніжно-білими парусами; заходять у його сни напружені од вітру постаті верб, із яких жовто й гірко сиплеться дрібненький цвіт, запорошуючи Орчикові руки й лице, а над бровами намітаючи кучугурки; приходять у його сни прудконогі, шалено швидкі зайці, що веселою заметіллю — стільки їх багато! — несуться по зеленій скатертині рівної їхньої долини. "Куди ви? Куди?! — хочеться крикнути хлопцеві.— Це ж я, Орчик! Не тікайте від мене! Ось і я з вами побіжу!" Він пробує зірватися з місця, проте ноги, як неживі, не слухаються, і Орчик лише перебирає ними на місці, а зрушити не може...
І вже сидить він у човні, а човен пливе поміж ослоном та скринею, вже в садку, через пахуче жито...
Такі його сни, таке його життя. Такі його мрії про ранню провесну, про талий сніг, про весняні води та ще про всі ті гіркувато-весняні настрої, що тривожать його єство і не дають спокою.