Краще не придумаєш! Бійці-творці! А що вони творять? Сало? М'ясо? Молоко? Хто творить — тварини чи тваринники? Скажіть мені, телятнице Галино Трохимівно Остапенко!
— Ось візьміть,— вона простягла студентові паперовий кульок із черешнями.— Пригощайтесь. Черешні зменшують вміст жовчі в крові.
Вась-Вась поклав кульок із черешнями на цеглу, що лежала на носилках, і, зігнувшись, губами дістав кілька ягід.
— Амброзія! — вдячно прокричав услід дівчині, що подалась до корівника.
— Слухай,— не без заздрості озвався начальник будзагону Петро Леміш,— чим ти їх приманюєш?
— Високими моральними якостями,— скромно зізнався Вась-Вась.
— А конкретно?
— Я їх люблю.
— Всіх? І тебе вистачає?
— Моя любов — платонічна, а платонічної вистачить для всієї прекрасної половини людства.
— Ви ж подумайте, які масштаби: з одного боку, вся прекрасна половина людства, а з другого — наш архіпотужний Вась-Вась.
— А чому б і ні? Правильна конфронтація.
— Ти б хоч нам що-небудь залишив, платонік...
Вась-Вась вправно брав розчин на кельму, клав цеглу й стиха співав:
— Тореадор, сміливо в бій... Тореадор, сміливо в бій...
Коли, пообідавши, студенти висипали з колгоспної їдальні, сіявся сліпий дощик, зблискуючи сонячними краплинами. З кабіни грузовика, що стояв на дорозі, висунулася слоняча голова на слонячих плечах і покликала трубним голосом:
— Вась-Вась, ходи-но сюди! — Й коли студент, не впізнаючи в шоферові жодного зі своїх нових знайомців села, наблизився до машини, трубний голос наказав: — Сідай-но в кабіну до мене, поговоримо.
Й дебела, мов колода, рука, татуйована якорями та ланцюгами, відчинила дверцята.
— Та ховайся від дощу, бо змокнеш,— запрошував студента, який чомусь не квапився лізти в кабіну.— Зачіска зіпсується... Є розмова!
Повагавшись, Вась-Вась таки сів у кабіну, залишивши дверцята відчиненими. Шофер зачинив дверцята, завів мотор, і машина рушила.
— Ти куди? — здивувався пасажир із примусу.
— Проїдемо з вітерцем,— проказав шофер і підморгнув. Обличчя його було недобре, й тернові очі теж недобрі.— Далі від натовпу.
— Про що нам говорити? — спитав студент, передчуваючи лихе. Спробував усміхнутись, проте губи чомусь наче позмерзались.
Машина за селом звернула на путівець і, ревучи, гуцала на вибоях. Тут зеленів дубовий ліс, і машина, попетлявши між дерев, скоро спинилась на галяві. На галяві росла висока трава, цвіли квіти, пурхали метелики, літали бджоли. Шофер одчинив дверцята наобіч, і в кабіну війнула хвиля медового духу. Поклавши могутні руки на кермо, сказав:
— Я відсидів рівно три роки. За крупне, а також дрібне хуліганство. Відсидів день у день, від дзвінка до дзвінка. Інших випускали за бездоганну поведінку достроково, а я там не відзначався бездоганною поведінкою, зрозумів?
— Цінна інформація,— пробурмотів студент будзагону.— Тільки не для мене, а, мабуть, для дільничного інспектора.
— Красу об'єктивної дійсності помічаєш? — кивнув головою на ліс. — Чи ні?
— Живу в часі, а також у просторі.
— Це твоє особисте діло, де ти живеш. Так от!.. Ще раз підвалиш до Марійки — вб'ю... Я висловився зрозуміло?
— Цілком.
— Вона зі мною розлучилась, коли я загримів. Тепер я хочу зійтися з нею знов. Хочу, щоб наша дитина мала батька, а не вітчима. Зараз Марійка комизиться, б'є на психіку, та буде по-моєму.
Студент будзагону зареготав так несподівано, що шофер спитав уражено:
— Ти що?
— Та немає в мене претензій на Марійку,— переборовши напад сміху, сказав.— Немає!
— А чого ж проводжав?
— Ніч, пізно... Проводжав, як друга, товариша і брата! Тут, у колгоспі "Вперед", у всіх такі дикі пристрасті?
— Брешеш! Думав, як розлучена, то обійдешся без зайвого клопоту?
— Слухай, — образився Вась-Вась, — я віддаю належне твоїй грубій фізичній силі і твоєму чорному минулому, тільки прошу зі мною не переходити рамок.
— Я — в рамках.
— Поїхали назад. У мене робота — не вовк. Я сюди приїхав будувати корівник, а не гратися в любовні трикутники. Й не треба вбивати мене, добре? Для цього, як мінімум, потрібно, щоб я закохався в Марійку.
— Моє діло попередити, а ти дивись...
Хвилин за десять грузовик спинився на артільному господарстві.
— Ти що, їздив до тещі на млинці? — накинувся начальник студентського будзагону, коли Вась-Вась, роздягнувшись, узявся до кельми.— Оштрафую!
— Тореадор, сміливо в бій,— у відповідь мугикав той.— Тореадор...— Чомусь не співалось, і він дозволив собі огризнутись: — Зустрів друга, все життя не бачились...
І, похмурий, замовк до вечора.
Смеркло, Вась-Вась лежав у гуртожитку на ліжку й читав газету. Брало якесь дивне зло, й він почав уголос наспівувати газетний текст:
— "...жителька села Сухоліси вищеназваного району збудувала літню кухню якраз навпроти вікон сусідського будинку. Безпосередня близькість кухні до житлового будинку створює, окрім інших незручностей, ще й небезпеку пожежі..."
Закінчивши на високій ноті, відкинув газету й став збиратись на танці.
— Завтра встаємо разом із сонцем,— кинув услід Петро Леміш.
— Ага, кожен хай спить із своїм сонцем...
Біля сільського клубу вже грав оркестр, під липами стояли святково зодягнені хлопці й дівчата. "О, моя телятниця в червоному сьогодні без прогулу,— мимохіть відзначив,— і стоїть на бойовому посту кравчиня Таня, яка чомусь на своїй швейній фабриці у Вінниці не виготовляє імпортного ширпотребу".
Він запросив на шейк руду, аж зелену, дівчину із золотим браслетом на лівій руці. У викоті гірчичного плаття веснянкуваті груди скидались на мурашник.
— Ви така загадкова,— сказав Вась-Вась.— Наче марсіанка з планети Земля.
Дівчина кліпнула фарбованими чорними віями, вагаючись: зараз образитись чи згодом.
— Ви така самотня в натовпі...
Дівчина звузила червоні очі ангорського кролика. Й відповіла:
— До речі, в мене є хлопець. Служить в армії.
— Генерал-майор?
— Ні, рядовий!
Та й, розсердившись, кинула студента будзагону посеред танцювального майданчика. "Вони що, всі тут подуріли з любові, ревнощів і вірності? Я не зазіхаю на дівочі серця, я хочу просто поговорити, поспілкуватися. Вони що, не розуміють — я ставлюсь до жінки як до людини, як до друга, товариша й брата? Я не хочу ні перелюбства, ні термінового женихання, ні загсу. Навіщо ж мені морду бити, га? Я хочу просто милуватись дівочою вродою, втішатись дівочою красою, їхнім химерним світом, а більше, не хочу ні-чо-гісінько!.."
Роздосадуваний, Вась-Вась довго курив біля щита з наочною агітацією.
Юне дівчисько — гінка берізка вигойдувалась під вітерцем! — перешіптувалося з подругами-ровесницями, й студент будзагону, стежачи за тим, поволі очищався від досади, й здалось, що липи запахли терпкіше та збудливіше, й нічне повітря посвіжішало, й він, дочекавшись перших тактів чергового танцю, похапливо загасив цигарку, осмикнув на собі синю джинсову сорочку й з відчуттям несподіваного холодку в грудях став навкіс перетинати танцювальний майданчик...