Земля світлячків

Віктор Близнець

Сторінка 7 з 19

Сиз знав: то вона нагадує йому — треба швидше повертатися додому, до свого корча, бо скоро світатиме. Та і Вертутій бачив, що затримувати друга не можна: коли б тільки зійшло сонце, вони б тут же попадали на піску і заснули б, і вже ніщо не розбудило б їх до вечора.

Хутенько розпрощалися. Вертутій допоміг спустити човна у Нижнє озеро.

Блідли зорі у високому небі, легенький туман курився над водою, і Сиз налягав на весла, щоб до схід сонця доскочити додому.

В себе під горою він прив'язав човна. Закурив люльку. І з димком почимчикував сходами нагору. Сходи у нього повзли вгору, дуже довгі, скрипучі, з маленькими лавками для перепочинку, з різьбленими поруччями і стовпцями, на яких висіли ліхтарики. Сиз ступав неквапно, часто зупинявся, заглядав у кожний ліхтарик. "Ну що ж, пора спати!" — казав світлячкам. І ліхтарики гасли, гасли за ним, вгорталися в сиву передранкову сутінь.

Підійшов Сиз до ґанку, ще раз потягнув міцного буркуну. І довгим чубуком торкнув, зупинив один вітрячок, той, що крутився за вітром, а тоді зупинив другий, що крутився проти вітру. Веселе хурчання стихло. Добрих снів побажав Сиз корчеві, вітрячкам, озерові.

Ступив на поріг і враз…

Ні, то йому не здалося! Він побачив це дуже зблизька: з темних кущів на нього блимали, за ним стежили два чиїсь хижі, насторожені очиська.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Погані прикмети: птахи й гриби тікають з лісу. Всіх забирають на раду до професора Варсави. "Ви вмієте ходити по-королівському?"

— Дорога Мармусіє,— сказав Сиз XII після важкого сну і за звичкою потягся до люльки. — Гляньте, прошу вас, що мені залізло у вухо. Щось гуде й гуде, наче там сидять жуки і тирликають на скрипці.

Мармусія взяла пінцет (пальцями вона б ніколи не дозволила собі братися за ваше вухо), відтягла волохату Сизову варяничку і заглянула. Крім восково-чистої вушної раковини з маленьким пучком волосинок, вона там нічого не побачила.

Поклала пінцет і стримано, з великою гідністю попросила, щоб Сиз і їй заглянув у вухо: щось і в неї шарудить, не дає їй зовсім спати…

Сиз XII заглянув: в маленькому, як дзвіночок, вусі його рідної сестри було світло й рожево, як в чашечці яблуневої квітки.

— Дорога Мармусіє! Можу вам твердо й щиро сказати, що у вашому вусі нічого немає, крім запаху найкращих юхландських духів.

На той комплімент Мармусія холодно зімкнула вуста і спитала: чого б воно другий день їй гуло, як вітром у сопілку? Сиз і сам не знав, що то за морока.

Одягнувся, вийшов з корча.

Лунав над лісом вечірній дзвін пробудження. Сонце вже сіло за гору, і темрява, голуба тиша огортали соснові бори, далекі нетрі з туманом, з сивими дідуганами-пе— ребродами на болотах.

Але той шум, те набридливе протяжне гудіння, підвивання, перегукування… Воно чулося одну ніч, другу, третю. І докочувалося хтозна-звідки, ніби аж від Щербатих скель. Тепер Сиз не просив сестри, щоб вона заглядала йому у вухо. Вже добре чути було: все в лісі заворушилося. Попливли чорні хмари, а під хмарами низько летіли птахи, бігли зайці, тікали зозулі. Хтось бачив, як перебираються на нові місця мурашки, переповзають цілою тьмою. Когось настрахав у лісі зблиск вогню, чад і якийсь протяжний, скрипучий стогін дерева. А старий Лапоня прибіг і злякано розказував усім, що він бачив он там, за березняком, як тікають ближче до озер гриби синюхи.

Важко пливли хмари, несло від Щербатих скель чимось гірким, перепаленим — і лісовий край охопила тривога.

Вже так спрадавна повелось у стовусів і тривусів: в мирну годину всі сміялися з дивака, з вченого самітника Варсави, переповідали про нього і про його парашутики безліч билиць-небилиць, а як тільки гримав грім над головою — всі збігалися до нього.

Було так і цього разу.

Мармусія спорядила брата в дорогу. Зав'язала йому тепле кашне, причесала гребінцем білі пишні вуса і провела до ворітець.

Сиз XII пішов, попихкуючи люлькою, і, де траплялись на стежці ями, пеньки, присвітлював собі гниличкою-світляком. У першій гущавині він розв'язав кашне (пильне око Мармусії вже не слідкувало за ним), підкрутив вуса і сказав: "Кхе-хе, добрий буркун!" Він дивився на високі зорі, на небо і був дуже далекий думками від якогось болітця, від ковбані, де міг забруднити собі черевики, до блиску начищені Мармусією. Йшов і думав: що ж то воно гримить коло гір? Невже колись правду казав старий Варсава, що в їхню долину вдеруться якісь дикі приблуди-розбійники, столочать всю пущу і мирні їхні корчі, чорною хмарою попелу засиплють озера? Невже таке станеться на добрій їхній землі?

Сиз нітрохи не здивувався, коли побачив у Варсавиному дворі повно народу.

Тривуси й стовуси сиділи на дерев'яних лавах під березою, де, як правило, проходило заняття в школі-лунарії. Сидів тут Хвороща (і лукаво ховав у мішку рябу диню-бузівку), сидів Вертутій, за ним — сивий, тугий на вухо Лапоня, одне слово — вся лісова громада. А попереду, просто на землі, оточений учнями-лунаристами, возсідав босий професор Варсава. Перед ним стояла увіткнута в землю суха патери— ця-рогулька, і на ній висіло три пари окулярів. Скельця їхні зблискували під червоним світлом місяця. А ще на патериці висів пучок сухих кульбаб з білими парашутиками, і вітер гойдав траву і розносив легенький пух над головами усієї громади. Про ті парашутики якраз і ходило найбільше легенд. Казали, буцімто професор, де б він не був: в гостях за столом, на державних засіданнях, на осінніх парадах — сидів і дуже серйозно хукав, пускав над собою парашутики. Не знаю, чи то правда, та мені здається, що вигадки, просто веселі жарти стовусів і тривусів.

Варсава терпеливо чекав, поки розсядуться всі, потім кивнув лисою головою (а голова у нього голісінька, і тільки на її вершечку стриміла тоненька китичка волосся), кивнув поважно і надав перше слово балакучому Хворощі.

— Товариство! — сказав Хвороща і войовничим жестом витяг з-за вуха петрушку. — Що я думаю про ті хмари, про те гудіння і чорне блискання серед ночі? Я думаю, що то збирається великий дощ. І хай він собі капає, хай він собі ллється, як то кажуть, стару жабу водою не злякаєш, або вірніше, де дощ, там і зав'язь, а де зав'язь, там і дині. І слухайте, що я вам скажу по секрету: завтра, себто в неділю, у мене великий день — свято динь. Уклінно запрошую вас, чуєте, всіх, запрошую малих і великих, до мене в курінь. Гуртом дружненько сядемо і причастимося до мого зілля, на те й неділя, щоб споживати це зілля…

Тут Хвороща викотив із мішка велику рябу диню-бузівку.

Під березою наче зашелестіло листя — всі заусміхалися; той переморгнувся, той стиха штовхнув сусіда в плече:

— Хто про біду, а Хвороща — про пироги на меду!

— Ага! Пришив кобилі хвіст, а в кобили і свій довгий!

Встав нахмурений Вертутій, відкахикався, прогув: не час перебавлятися смішками, гляньте — погані, недобрі прикмети на небі. І показав пальцем на ліс, який темнів, глухою стіною визубрювався під прихмареним місяцем.

— Хіба ви не чуєте, кхем? Там щось чадить, чи то пак мохом горілим тхне. Думаю, буде велика суша. Курять болотні вогні на торфах і бродах, все до нас тікає — птахи, білки, куниці…

— І дерева недобре стогнуть. Сам чув: вітру нема, а із сосни — таке тяжке, таке тягуче скрипіння.

— Я йду, а воно як зблисне чорним вогнем, просто над моєю головою! Я так і присів. Глядь, а вся сорочка на мені обсмалена, — шамотів беззубо старий дід Лапоня, і досі наляканий пригодою в лісі. — Біда насувається…

Всі примовкли, стурбовано чекали, що скаже найвченіший муж — професор Варсава.

Професор нап'яв одні окуляри, на них другі. Треті почепив аж на кінчик носа. І його учні-лунаристи одразу посуворішали, підтяглись, всі як один повернулись до нього, до свого вчителя. А Варсава завмер у глибокій задумі, втопивши очі в глибоке нічне небо. Потім заговорив тихим, на диво спокійним голоском, та стільки мудрості, стільки проникливості і значущості було в його неголосній мові!

— Чого пливуть хмари? Чому стогнуть дерева? Чого зблискує вогонь у лісі? Про це не знає ніхто. Коли ніхто не знає "чому", ніхто не знає і "що".

І ніби вражений його загадковою мовою, десь в нетрях лісу зблиснув гострий вогонь і гулом прокотився в темних печерах ночі; а за ним почулося важке й нуд— ливе:

— Ов-ву!.. Ову-вов-воу! Pax, pax!

Те довге тягуче нудіння злякало присутніх.

Тривуси й стовуси посхоплювалися з лав.

Тоді й пихнув люлькою Сиз і глибокодумно промовив:

— Раз ми не знаємо "чому?", то комусь треба йти. Думаю, що саме мені. Туди! — і він ткнув люлькою в ліс, на Щербаті скелі, де й прокотився гулом гострий запах вогню.

Більше Сиз не зронив ні слова. Пригнувся, зашнурував черевики і попрямував стежкою. В темну потривожену ніч, де щось недобре творилося.

— Дядьку Сизе! Дядьку Сизе! — загукав раптом Чублик і кинувся за ним. — Я з вами! Візьміть мене, я з вами піду!

Вся громада стояла над лавками, з лісу потягло чорним гаром, а двоє, та ще місяць над ними, погойдалися, мов човники, побрели стежкою, невисоким соснячком, а потім заглибились в пущу.

Могутні сосни стояли в лісі рядами, ніби височенні колони. Хвоя вгорі зливалася суцільним темним шатром, та все ж де-не-де пробивалося світло місяця, і тоді від сосен лягали на землю довгі рівні тіні, а Чублику здавалося, що то лежать, притаївшись, якісь лісові богатирі-воїни. Йти під соснами легко, очам відкривались широкі галявини, і Чублик, піддавшись веселому настрою, раптом спитав:

— Дядьку Сизе! А ви вмієте ходити королівським кроком?

— Як, як? Я щось не розчув.

— А ось так: парадним королівським кроком!

Без довгих розбалакувань Чублик показав: легко, мов птах, застрибав на стежці; одну ногу він високо підкидав вгору, а другою робив два причовги:

— Оп-ля-ля! Оп-ля-ля! Спробуйте! Тіло саме летить у повітрі!

— Хе-хе!.. Спробую. Як той казав: втік не втік, а побігти можна. Ану, ану ж: оп! Ні, не з тої ноги почав: оп-ля!.. Хе! Оп-ля-ля!

— Давайте вдвох! Вашу руку: оп-ля-ля! Оп-ля-ля!

— Диви! Я й не знав — наче крила виростають за спиною!

— Оп-ля-ля!

— Оп-ля-ля!

Вони взялися за руки і полетіли, застрибали стежкою, один молодий і щупленький, як кібчик, а другий — товстий, з білими пишними вусами, натоптаний чоловічок, в кашне, в ступаках, як гриб моховик.

— Оп-ля-ля! Оп-ля-ля! Ви знаєте, ми всі в Лунарії ходимо королівським кроком.

1 2 3 4 5 6 7