Проста арифметика

Василь Шкляр

Сторінка 2 з 2

Табличку Петрик вивчить, там і робити нічого — посидить вечір, почитає уголос, а вранці повторить, та й усе. А ось тут як бути?..

Та як же... Дід же не знає, коли Петрик помітив ті гроші... А й справді, звідки ж йому знати, як він не бачив, коли вони випали. Може, Петрик, ще довгенько крутився у магазині, а тоді глядь — вони лежать на підлозі. Авжеж, так воно й було, аякже. Саме так воно й було, оце щойно Петрик помітив гроші, вхопив їх і біжить до діда Микитенка.

Дід жив недалечко, хата його стояла майже над ставком, п'ять хвилин — і там. Петрик дійшов до дідового двору, ще, правда, постояв трохи біля хвіртки, постояв, наче прислухався до кумкання жаб, але ті не обзивалися. То вони влітку кумкали під вечір на всеньке село, а тепер ні, тепер їх угомонила осінь. І ставок притих, гладенький, лиш де-не-де жовтіє на ньому вербовий листочок. Скоро вода замерзне і листочки вмерзнуть в льодок — отоді радість буде! Висиплять хлопці гуртом на ставок, тьох-пінь — лід під ногами, а вони — в хокей. Отаке, це ж і м'яча аж до весни не треба, хокей почнеться. Воно в хокей грати якось і веселіше, ясинець під ногами співає, трісь-трісь, а ти вже далі біжиш.

Це як Петрик малим ще був, то раз провалився, і його старші хлопці вихопили з крижаної води та мерщій у хату до діда Микитенка. Петрик не встиг і злякатися, навіть змерзнути не встиг, бо дід хутенько познімав з нього мокре та — у свій кожух, та на лежанку гарячу. "Діду,— просився Петрик,— мамі не кажіть, бо не пустить більше на ставок, добре?" — "Та не скажу, не бійся, тіки ти ж кріпися, щоб не кашляв мені".

Петрик згадав те і аж засміявся, веселіше йому зробилося. Добре, що це він угледів ті три карбованці, то ось віддасть зараз дідові. А якби хтось інший знайшов, то ще не вгадано — віддав би чи ні. Люди всякі бувають.

Він підійшов до дідової хати, навмисне поторгикав трохи дверима, притупнув у сінях ногами, мовляв, а чуйте, діду, що гості до вас ідуть. Не ждали? Хе-хе. Ну, як собі хочте, а стрічайте, коли вже йдуть, це ж таке діло.

— Драстуйте вам у хаті,— сказав Петрик з порога. То ж він з дідом у магазині вітався, а тепер ще й у хаті.

Дід Микитенко сидів за столом, тримаючи в руках газету,— у спині випростаний, геть і трошки не горбився, бо, видно, був далекозорий, звіддалік бачив дрібнюсінькі літери. А як обернувся до Петрика, то високо так звів брови — здивувався.

— Здоровий був, козаче, якщо не брешеш,— пожартував дід.

— Що там вичитали новенького? — спитав Петрик, не поспішаючи казати, з чим прийшов. Він же й не гнався дуже, спершу олію відніс додому — чого ж його поспішати, як гроші в кишені, ніде не дінуться.

— Та от знов наші в космос полетіли,— сказав дід.— Ти ба!

— Та я ще вчора по радіо чув,— Петрик одним оком придивлявся до діда: чи він уже спохопився? — Тепер таке. Скоро тих ракет як літаків буде. Усі літатимуть.

— Скоро не скоро, а ти, може, й полетиш. А ким хочеш бути?

— Ще не знаю,— сказав Петрик.

— А вчишся добре?

— Всяко буває.

— Гм... всяко. Тре' вчитися, бо хто ж тебе куди прийме невченого.

— І ви ото, діду, ще й читаєте без окулярів? — спитав Петрик, щоб трохи піддобритися до діда.

— А чого ж. Бачу ще ого-го як.

— Хе, бачте... А грошиками смітите, то й не бачте, ге?

— Якими грошиками?

— А в лавці загубили. Три рублі! — раденько сказав Петрик.— Дивлюсь, а вони причаїлися під прилавком.

— Та не! — хитнув дід головою.— Зі мною такого ще не було.

— А ви подивіться, подивіться.

Дід підвівся з-за столу, підійшов до вішалки і став заглядати по кишенях піджака. Діставав якісь папірці, гроші, плямкав губами і, як Петрик, ворушив бровами. Тільки у Петрика брови тоненькі, наче у дівчини, а в діда кущуваті й колючі, як будячки. Дід щось підраховував у голові, і Петрик аж рота відкрив,— між зубами темніла дірочка, випав же один,— щоб, коли дід скаже "нема", вигукнути: "Та ось же вони!" Але дід поплямкав губами, поплямкав і раптом сказав:

— Ні, мої всі є.

— Як це?.. — не зрозумів Петрик.

— А так! — засміявся дід, закинувши назад голову.

— Хіба ж то не ви загубили?

— Виходить, не я.

— Там же й не було більш нікого.

— Видно, раніше хтось посіяв. І як це я не побачив?

— То що ж тепер робити? — розгубився Петрик.

— Собі візьми, як такий молодець. Ти ж знайшов, то й бери, ая'.

Дід якось хитренько посміхався, і Петрикові здавалося, що він глузує над ним. Хоче підкусить Петрика за те, що відразу не сказав.

— Може, ви забули, скіки у вас було?

— Чого ж би я забув? У мене і пам'ять ще слава богу, і очі, й зуби цілі. А тобі, бачу, одненького зубчика кобила той... — реготнув дід.

Петрик стояв ні в сих ні в тих.

— А ви не бачили, хто перед вами до магазину заходив?

— Наче нікого не було... Хоча... пожди. Заходили якісь люди чужі. Проїжджали машиною через наше село та й забігли купити щось. Я ще глянув на машину, еге ж, льогковка така, то по номерах побачив, що здалеку.— Дідові очі гостренько поблимували, та якось втішно йому було, що згадав про машину.

— То це вони загубили?

— Еге ж, кажу тобі, що вони. А хто ж іще! Знайшов, то й маєш на остинці. Заробив, значить. Бо де ж ти людей тих знайдеш, як вони уже хтозна й де.

— Та таке ж.— Петрикові не дуже подобалися бісики в дідових очах, то знов намагався усе чисто пригадати, як воно було в магазині. Дід тримав однією рукою сітку, а другою совав гроші в кишеню і тоді... Ні, Петрик тоді нічого точно не бачив. То вже пізніше привиділося, начебто помітив, як щось майнуло додолу. Він, мабуть, вигадав собі таке, бо ж нікого, крім діда, в магазині не було більше, і виходило так, ніби Петрик сам присвоїв гроші. А насправді ж він нічого до пуття й не бачив.

Петрик стояв коло порога, уже й за ручку дверей узявся, але не міг отак зразу піти, наче ждав, що дід ще не все сказав. Може, він зараз скаже, що пошуткував, чи, дивись, ще й нагрима на Петрика, хто його зна. Та дід і не думав гримати, він так само веселенько дивився далекозорими очима й правив своєї:

— І як це я не помітив тієї троячки, ще ж і зір маю дуженький, а бач — проморгав, роззява. Гм...

— Ну, то я пішов,— сказав Петрик і насторожено глянув на діда.

— А йди вже, йди,— кивав дід головою.— Йди та сідай за уроки, бо тепер без грамоти ніде не приймають. Тут проста арифметика: якщо неграмотний, то й до ракет не годишся, й до коней — ніде. А то ж як ти думав.

Петрик вийшов надвір і чув ще, як дід у сінях щільненько причиняв за ним двері та все доказував уже сам собі щось про грамоту та хтозна й про що. Чудний він, цей дід Микитенко, чи не вигадав отієї машини з чужими людьми?

Петрик намацав у кишені хрустку троячку, поворушив її пальцями і не знав, радіти, чи що. Так наче і його тепер ці грошики, і не його.

Уже як проходив греблею і знов задивився на тиху воду з вербовими листочками, що жовтіли малесенькими корабликами, то ще раз пригадав, як йому тепло було у дідовому кожусі. Добрий він, дід Микитенко: бач, сказав, що то не його гроші. Не всякий і признався б...

Петрик нищечком усміхнувся сам до себе й подумав, що коли дідові привезуть брикет, чи дрова, чи ще там щось, то він першим прибіжить і поможе дідові занести усе те в повітку чи куди там сказано буде.

І від цієї думки йому так легко стало, хоч бери та й лети, і Петрик гребнув ногою землю, наче лошачок копитом, задиркотів ротом, як мотоцикл, і мерщій помчав додому. Ще ж мав сідати за уроки.

1 2