Інших повчати. А сам? На себе подивись.
— Що — на себе?..— Сеня устав з-за столу. Він не ждав такого одвертого нападу і через те розгубився.
— Сам знаєш. От і подивись. І сестрі поїдь покажися. Хай знає. Але ж ти не поїдеш.
— Я?
— Ти, ти,— в'їдливо повторив Ілько.
— Та я поїду зараз же! — гримнув Сеня.— Ясно тобі? Зараз же поїду.
— Ну-ну, подивимось.
— При свідках тобі кажу!
— Дивись, не спізнися на поїзд.
— Ша, хлопці, ша,— пробували їх заспокоїти, та Сеня був уже коло дверей. Випростався, розправив плечі і, стиснувши пудові кулаки, трагічно виголосив:
— Што ж, веселітесь, он мученій послєдніх винєсті не мог!
Але вже не перепитував, чиї це слова, а рушив до себе швидким і від незвички незграбним кроком — ніби через колоди переступав.
Вдома Сеня став біля ліжка навколішки, дістав з-під нього старого, ще парубоцького чемодана з облупленими нікельованими ріжками, відкрив його — і звідти війнуло на Сеню солодкуватим, як із давньої скрині, пліснявим духом. Він закрив чемодана й сів на ліжко — як і годиться, перепочити на дорогу. Блукав очима по стінах, але вони були голі — ні за що й окові зачепитися, хіба на павучка подивишся, що так невтомно квітчав куток сивеньким снуваннячком.
І Сеня сказав йому, павучкові:
— Це б і тебе взяв із собою. Але одірви тебе від павутини — чого ж ти вартий без неї? Пропадеш.
Сеня сказав це лагідним, майже дитячим голосом. А потім узяв чемодан і вийшов на коридор. Ішов повільно, повагом — хай усі бачать, що він їде у рідне село. Да, їде! Розступіться, люди!
Дайте Сені зелене світло!
Повертався додому він пізно вночі. Останнім трамваєм. Нікуди Сеня, звісно, не їздив. Щоправда, на вокзалі він був: подивився на розклад руху поїздів, позаглядав біля кас, походив по перону... Ото і всієї поїздки. Тільки натомився. Так натомився, що якби розвантажив баржу, йому було б легше. У сто разів легше. Своїм коридором Сеня крався навшпиньки, і якби хто уздрів оддалеки цю могутню постать, що так боязко ступає на пальці велетенських ніг, то, мабуть, подумав би, що це істота з якоїсь далекої, ще невідомої нам планети. Але це був Сеня.
Він нищечком одімкнув свою квартиру і, навіть не роздягаючись, так само тихенько, щоб і ліжком не скрипнути, уклався спати.
Однак цієї ночі Сеня довго не міг заснути. Уже мовчав телевізор, не гуготіли трамваї, лиш павучок ворушився у сітях, але Сеня не чув і його.
Хтозна, про що він думав. Тут не вгадаєш.
І Сеня не скаже цього нікому. А спитай, чи був він у ріднім селі,— не збреше. Чого-чого, а брехати Сеня не вмів, та, мабуть, уже й не навчиться.