Де ж це коні?
Із кукурудзи вибігають солдати, один за одним біжать, не торкаючись майже землі, біжать повз могилу, другий півень кричить, третій півень кричить, і — не стає солдатів: полукіпки жита над вибалком за могилою в тумані робляться з тих солдатів, розбігаються і застигають...
Та ще ж учора це саме жито ми з дідом возили гарбою до нас на подвір'я у снопах! Може, поки мене не було, те жито поїло кіньми увесь наш город і пообривало солдатами грушу?
Чи, може, тікати до діда? А як хто вискочить із кукурудзи тепер, та схопить за ноги, та з'їсть?
Ага, ось місток, і вода дивиться небом на мене.
А ось і комора біліє. І стежка, і город — гарбузи, картопля, все наче ціле. І груша ціла... Груша ціла моя! Ні в кого на нашому кутку немає такої груші-дулі солодкої...
Жито!
Ось воно під хатою у снопах. А раптом зараз вискочать з нього коні, чи солдати, чи, може, не коні і не солдати, а вовки які чи цигани?.. Тихо-тихенько треба мені обійти його, щоб не збудити. Але ж як дійти до дверей, коли і під вікнами, і під дверима?
Хата дивиться вікном. Була б довга очеретина, то постукав би у вікно.
— Мамо!
Обійду хату та постукаю в заднє вікно.
— Мамо!
— Га?
— Мамо, відчиніть!
Лелека повертає спросоння голову і, як дід, засинає відразу ж.
— Мамо, та вийдіть!
— Що?
— Вийдіть, бо я боюсь, — жито!
— Яке жито?
— Наше.
Боком-боком під стіною та прослизаю в хату.
— Мамо, що б то воно могло бути — кукурудзою коні, повз могилу солдати, а в яру наше жито?
— Яке жито?
— Коні, солдати і жито!
— Лягай краще спати. То чорти.
— Які чорти?
— Та звісно які — наші.
— Які наші?
— Не знаю які. З рогами.
— Я рогів не бачив!
— Не мороч голови. Спи, а то череду проспиш... Чортів уже йому заманулося!.. І де ти взялося на мою голову! Тих було п'ятеро, та нічого, а,це вже лишенько, хоч хрестись та тікай від нього. Спи...